Передплатити Підтримати

Пригоди на Велиґдень

Для доброго настрою серед коронавірусного карантину публікуємо гумореску Романа Дронюка, знаного у соцмережах як Вуйко Місько.

Йой, у суботу досвіта загав­кав пес, рипнула фіртка, затупо­тіли ноги, якіс люди, гармидер. Сфатилисі ми з Ганев до вікна, глип, а під хатов вертеп сто­їт. Якіс діти в пірваних сподніх і куртках, росфарбовані як пи­санки. Глипнули ми одне на од­ного, перехристилисі, огій, світ такого ше ни видів. Завтра Ве­лиґдень, а у нас під хатов вер­теп. Ну, мені не дивота, вчера ми з кумом пробували розгові­тисі, але Гані не п’є!

Аж коли ми вчули, як крикну­ли «Мамо! Тату! Діду! Бабо», аж тоди поняли, шо діти приїхали. Відкрили ми двері, йой, як глип­нув я блище на дітий…

— Мой, а ви шо, через фронт сюда добиралисі? Йой, ади які красі! І підерті. Тут старший внук каже:

— Діду, ти не шариш у суб­культурі, еммо — це сила! А внуч­ка каже:

— Еммо — це відстій, готи ру­лять світом. Дєд, давай жерти…

Отакої… Йой, шо вам скажу, приїхали діти, старший син з не­вістков і з двома внуками. Шо то за біда, родилисі діти як діти, а тепер якес еммо. А друге гот… Трохи страшнувато на них диви­тисі, але ж внукі…

Йой, я сі вкішив, давно внукі не приїздили. Київ не блиско. І у мене виникла ідея. Треба дітим прививати любов до традицій…

— Ану ходіт зо мнов, будем писанки писати.

Тут Гані втворила гямбу:

— Які писанки? Вже кошик складати треба… Вже всьо на­писано!

— Мовчи, бабо! Не вчи мене внуків виховувати. Ходіт, діти, до комори, дід Михайло вас дурно­го не навчит! Зайшли ми до ко­мори, а там повно яєц, Гані на­складала. Запалив я свічку, роздав їм писаки. Вчітсі, діти. Але діти зачєли спорити, хто крутіший: еммо чи гот. У зв’язку з нагнітаннім дебатів в рух, як аргумент, пішли яйці. Яєц було багато, я кричєв, заперечував. Яйці літали по всій коморі, дес три розбилосі мені на голові. Вспокоїлисі тоди, коли перега­ратали всі яйці. Стіни, підлога, я і діти були жовті. До комори зай­шов пес і задоволено лизав з підлоги… Най мене простєт за­хісники тварин, копнєк псови я мусів дати… Ну, не стримавсі… Тут прилетіли син, невістка і Гані з налитими кров’ю очима.

— А я шо казала!

— Ганько! Це не я!

— А хто?

— Готи і еммо!

— Зараз я тобі дам коти, ти чо з мене дурну робиш? Я яйці на Велиґдень напрєтала, а ти шо зробив? Ану, діти, ідіт сі мийте, я знаю, шо ви не винні, я з дідом Михайлом проведу співбесіду! Вам рано ше на таке дивитисі.

Я хотів піти до худоби, але Гані закрила за собов две­рі… Сирі яйці з підлоги не дуже смачні… Я вчув, як пес єхид­но загавкав… Трохі мив, тро­хі лизав, але мусів комору від­чистити. Яєц на Велиґдень не було ніц, а це стратегічний про­дукт на свєта! Мене, як винуват­ця трагедії, післали по селі же­брати яєц. Кум дав три запорткі, трохи баба Касі дала, але мушу віддати три за одне. Перед ве­ликоднем яйці в ціні.

За той чєс, поки я жебрав се­лом, дес пропала Гані. Всьо го­лодне, кричит. Мені сі причув з-під землі її голос… Але я ду­мав, шо вчуваєсі. Аж дес перед обідом, як всі добре зголодні­ли, гот і еммо призналисі, шо закрили бабу в півници, коли та пішла барабуль набирати… І не подумавши, я побіг її визволє­ти. Коли я втворив двері, то не вспів нічо пояснити, Ганусі на­тігла мені на голову ведро і зі­гнула в трьох місцєх. Гот і еммо вспіли зафіксувати всьо це на сматрфони.

До паски було всяке, і спідни­ці на Гані горіла, і шєпков мойов андатровов в фудбол грали. І пес бігав з кондзервами на фос­ті, і кіт чистив кірницу, і пітарди стрилєли, як на фронті, і копиці згоріла. І всьо це за один день. Якби вони з нами вес чєс жили, я би віїхав або дахом поїхав.

Якос з бідов вклалисі спати…

Вдосвіта встали паску світи­ти. Зібралисі і рушили. По доро­зі повернули за кумом, той вій­шов з таким великим кошиком, як люди бураки носіт.

— Огій, куме! А ви шо туда на­пхали? Таже надорветисі!

— А вам в голові? Поклав усьо, шо вісвітити треба: бутлю горів­ки, на спід — нове колесо від тач­ки, лиш купив, аби довго служи­ло, костюм спортивний — Гафія прислала…

— А шо це в вас кубаса запліс­ніла?

— Шо ви розумійтесі? Це ку­баса така з Італії. Сралямі нази­ваєсі. А ви чо мені в кошик зази­райте? Поможіт ліпше нести!

— Ага, би я надорвавсі на Ве­лиґдень!

Коло церкви файно лиш роз­виднюєсі, внукі полегонько кє­гают яйці з кошика і доїдают, я замучивсі вже по руках їх бити.

Люди дивилисі на наших вну­ків і побожно хрестилисі… Мой у всіх кошикі такі файні, багац­кі. Всі сі фотографуют. Голови­ха селфі робит, а кубаса така в них у кошику, найгрубша, в шти­ри кольца закручена, і так блис­тит, аж переливаєсі. Тут, як на­зло, з помежи людий вілітая наш пес з кондзервами на фості, під­бігая до кошика головихи, хапая ту файнезну кубасу і тікає… Го­ловиха зверищєла, а голова ки­нув клич, хто дожене пса і забе­ре кубасу, тому наділит кусок землі коло цвинтарі… Першими побігли сільскі дипутати, а по­тім всьо село, пес зачєв рітува­тисі і з кубасов в зубах біг горо­дами додому. Одна біда, шо він приписаний у мене дома. Вся тота арвада полетіла городами за ним. Пес полетів через город баби Касі, люди за ним і столо­чили бабі чисник і цибулю. Баба перехристиласі і зачєла кліс­ти, прокліла пса, голову, куба­су, мене і всьо село… А пес за­летів до нас на обору і, як кіт, відерсі по грушці на самий вер­шок. Шем не видів, шоби пес по деревах лазив. Ото кубаси схо­тів великодної! Ото мене спозо­рив! Дипутати зачєли дертисі на грушку, але грушка була груба і без гілок в долині. То вони зсу­валисі і падали. Голова хотів за­стрілити пса, але тут сільскі за­хисники тварин витягли плакати і запротестували. Тоди голова дав наказ зрізати грушку, але тут запротестувала партія зе­лених. А пес тим чєсом на груш­ці дожерав великодну кубасу… І тут голова звернувсі з таким указом:

— Штраф тисічу гривень вам, Міхайле, шо розселилисте пса на Велиґдень! П’ятсот гривень за то, шо не віховалисте його і не навчили культури! Мій пес би таке собі не позволив! Пса, як злізе з грушкі, стерилізувати, би не плодилисі по селі такі мерз­кі пси.

І ше одно. Майте мені відку­пити кубасу, але не таку худу, як ваші, а таку файну, як моя!

На грушці пес зробив відриж­ку…

Люди сі розійшли, діти і внукі зайшли до хати, а ми з Ганев до літної кухні, Гані сі розговіла на мені. Ади, хіба то я винен, то гот і еммо того пса спустили…

Нарешті сіли за стіл, помоли­лисі, з’їли по свіченому яйцеви, вкришили мішінки, і Велиґдень зачєвсі. Ше маєм цілих три дни свєт, ото весело буде!

ХРИСТОС ВОСКРЕС!