«Набивала український герб італійцю»

«У разі чогось хочу, щоб мене ідентифікували за цим татуюванням»

— Я навчалась у Володими­рі (Волинської області) у коле­джі. За освітою вчитель образот­ворчого мистецтва та художньої культури, — розповідає Світлана Волох. — Мріяла вступити в Ака­демію мистецтв у Львові. Всту­пила, але забрала документи… Навчальна програма не сподоба­лась. Почала себе шукати… Пе­ред війною мені осяяло, що хочу займатися татуюванням. Я мала татуювання, ходила до майстрів. Навчалася у цій студії, де зараз працюю. Подобається графіка. Після навчання мене одразу за­просили у студію на роботу.

— Щоб стати тату-май­стром, треба вміти малюва­ти?

— Звісно, потрібно розуміти значення тіні, світла… Але не всі майстри з татуювання є художни­ками. Більшість майстрів не ма­ють художньої освіти. Але коли дивишся на їхні роботи, думаєш, у майстра напевно стільки років художнього досвіду.

Тату-майстер — людина, яка все життя вчиться. У цій спра­ві постійно треба працювати над собою.

— Є мода на тату, чи це — ін­дивідуальна річ?

— Це як мода в одязі. Іноді ди­вишся і думаєш, як люди можуть це носити? Мода — це щось тим­часове… Як кажуть: «Все нове — добре забуте старе».

Здебільшого люди набива­ють те, що їм подобається. Бага­то військових зараз б’ють руни. У них вони вкладають свій сенс. Об’єднують ці руни у слова, і це їхній захист.

— Чи є тенденція до змен­шення патріотичних татуювань серед військових? Адже є ри­зик потрапити у полон. І за па­тріотичні татуювання можуть катувати ще більше…

— На початку великої війни па­тріотичні татуювання «билися» значно частіше. Це був герб або прапор… Їх робили і військові, і цивільні. І навіть іноземці. Я наби­вала український герб італійцю. Це був тренд. Зараз патріотич­ні татуювання б’ють не так час­то. Такі татуювання треба робити усвідомлено, а не плисти за течі­єю, мовляв, усі роблять, і я зро­блю…

Я розмовляла з військовим з Маріуполя, який був у полоні. У нього були татуювання на тілі, але не патріотичні. У них не йшлося про Україну, це була абстракція на шиї. Але їм (рашистам. — Авт.) все одно, вони били за все. При­думали, що це було щось патріо­тичне…

Знаю, що були випадки, коли патріотичні татуювання зрізали… Я говорила про ці ризики з вій­ськовими. Вони часто відповіда­ли: «У разі чогось хочу, щоб мене ідентифікували за цим татуюван­ням».

«Підійшов чоловік і запитує, чи я сиділа у тюрмі?»

— Старше покоління скеп­тично ставиться до татуюван­ня. Як ваші батьки реагують?

— Батьки вже звикли (усміха­ється. — Авт.). У мене два «рука­ви», один доволі чорний. Ось це японська хризантема… На іншій руці — змія, квіти. Ще є лисиця — і теж з квітами. Мене і друзі, і мама називали «хитрою лисицею». Це теплий спогад з дитинства…

Влітку часто ловлю на собі по­гляди людей… Одного разу я сто­яла на зупинці, чекала автобус. Підійшов старший чоловік і запи­тує, чи я сиділа у тюрмі? Старші люди мають упередження, що та­туювання набивають тільки зеки.

Молодь по-іншому до цього ставиться. Вони зазвичай не вно­сять якихось символів у татую­вання. У моїх татуюваннях ніяко­го сенсу немає. Це як прикраса.

До мене приходила дівчинка, в якої помер брат. Ми били їй мак, його ім’я. Для неї це татуювання щось означає… Часто набивають якесь слово або фразу… Напри­клад, хтось кудись переїжджає і хоче залишити спогад від бать­ків. Приходять зі своїм папірцем, де є напис рукою мами або тата. Написану фразу їхнім почерком я переношу на ескіз, потім на тіло. Робила татуювання: «Ми поруч з тобою», «Ми тебе любимо», «Ми в тебе віримо»… Це свідчить про сильний зв’язок дітей з батьками.

Була клієнтка, в якої чоловік загинув на війні. Він писав їй лис­ти. Ми з’єднували букви у тих тек­стах, аби зробити з них фразу «я тебе люблю».

«Зараз часто б’ють фразу «Momento mori»

— Тату і кохання. Багато пар роблять однакові татуюван­ня? Можливо, набивають іме­на одне одного?

— Я стараюся відмовляти від цього. Кажу клієнтам: «Зробимо щось класне. Малюнок може ви­глядати як самостійний, і в той же час у ньому буде щось спільне…». Не варто набивати парні татую­вання, коли люди зустрічаються, наприклад, місяць. А потім вида­ляють, бо розійшлися…

— Часто тату видаляють?

— Часто. Окрім того, що татуювання було помилкою, буває, майстер зробив неякісне татуювання, воно дуже чорне. Його треба перебити, перекрити… Щоб це зробити, треба його ви­далити лазером, аби посвітліша­ло. Якщо майстер не вміє з ла­зером працювати, може завдати шкоди.

— Робити татуювання мож­на з 18-ти років. Якщо раніше, потрібен дозвіл батьків. Час­то підлітки приходять з бать­ками?

— У мене був хлопчик, якому я била татуювання на гомілці, а це болюче місце. Він лежав на кріслі близько чотирьох годин. Мама сиділа збоку, у неї сер­це стискалося… Хоча у кожного свій больовий поріг. Були випад­ки, коли клієнти на дев’ятій-десятій годині роботи засинали. Було, що клієнти не могли спо­кійно лежати. І плакали, і смія­лися…

— Ви можете працювати 10 годин поспіль? Яким є ваш особистий рекорд?

— Працюю з перервами. На фестивалі «Файне місто» у мене було близько одинадцяти сеан­сів за день! Хоча ми на фестива­лях не робимо об’ємних робіт. Це може бути щось маленьке — кві­точка, сердечко, значок фести­валю…

— Часто хочуть закарбувати на тілі, наприклад, народжен­ня дитини?

— У мене був клієнт — моло­дий батько, який робив татую­вання ніжки малюка. Його дити­на народилася чотири дні тому.

Зазвичай таке татуювання ро­бить саме батько. Мами теж ро­блять, але рідше. Батько дуже ніжно до цього ставиться. Іноді ще додають до татуювання вагу дитини, день народження.

А ще зараз часто б’ють фразу «Momento mori» («Пам'ятай про смерть»).

«Клієнт попросив зробити йому зайчика-плейбоя на паху»

— У якому незвичному місці роблять тату?

— В мого друга зачіска, що по боках волосся немає. І він набив туди змій. Це виглядає дуже кру­то! Але потрібно часто підстри­гатися, щоб татуювання було ви­дно.

Буває, клієнти просять набити татуювання на інтимних місцях. Таким клієнтам відмовляю. Якось клієнт попросив зробити йому зайчика-плейбоя на паху…

Інколи приходять клієнти з поганим настроєм і виливають увесь негатив на майстра. Якщо клієнт агресивний, я відмовляю у татуюванні. Як можна сваритися з тату-майстром, у якого голка в руках (усміхається. — Авт.).

— Чи приходить до вас кри­міналітет робити татуювання?

— До мене не приходили. Я більше працюю з жіночою ауди­торією. Люблю графіку, тонкі лі­нії. Зараз популярні татуювання у стилі «Dark lettering» — абстрак­тні лінії на тілі.

— Як ставитеся до різних де­монів на тілі?

— Спокійно. Кажуть, татую­вання — це мітка диявола… Мене часто запитують: «Як твої татую­вання будуть виглядати, коли ти будеш старою?». Відповідаю: «Я у старості загалом буду не дуже привабливо виглядати. Тому та­туювання навряд чи змінять мою зовнішність». А взагалі, буду мод­ною бабулею з татушками (усмі­хається. — Авт.). Буде видно, що ця людина класно прожила своє життя!

— Які тату популярні серед відомих зірок?

— Американська співачка Арі­ана Гранде має тату на кистях рук. Виглядає воно неякісним… Я била татуювання українському актору Тарасу Цимбалюку. У ньо­го татуювання хаотичні. Я його не розпитувала про них. Робила свою роботу. Мені важко говори­ти з клієнтом, коли веду лінію, у цей момент затамовую подих… Тримаю статику у своєму тілі.

— Важливо, аби все було стерильно під час роботи…

— Я як майстер маю більші ри­зики заразитися від клієнта. Що­півроку ми здаємо відповідні ме­дичні аналізи.

Міфів про тату багато… Про фарбу, яку ми вносимо у шкіру. Що вона викликає якісь пробле­ми зі здоров’ям. Так, фарбу на­носимо підшкірно. Але вона не має страшних компонентів, які можуть впливати на здоров’я. Якщо це якісна фарба. Є дуже де­шеві аналоги. Я їх не використо­вую.

— Якою є цінова політика у тату-салонах?

— У нашій студії татуювання стартує від 1000 грн. Зараз ді­вчинка робить у мене «рукав» (це три-п'ять сеансів). Кожен сеанс по 7 тисяч грн. Ціна залежить від деталізації роботи. Місце розта­шування теж має значення. Якщо роблю татуювання на руці, його значно легше виконувати.