«Перша з моїх книжок, виданих на війні, називається „Синдром відкладеного життя“. Тепер „на потім“ нічого не відкладаю»

У місті Лева завершив роботу VII Всеукраїнський форум військових письменників. Якщо кілька років тому на Перший форум зібралися лише засновники на чолі з директоркою Львівської бібліотеки для юнацтва імені Романа Іваничука Тетяни Пилипець, яких тоді назвали «Таня та її 11 друзів», то за сім років кількість друзів суттєво «зросла». Нині їх аж 50. Не всім, правда, пощастило взяти участь у цьогорічному Форумі — одних не відпустило командування на це свято, а інші вже, на жаль, стали ангелами. Вже не вперше бере участь у Форумі військових письменників автор прозових творів і віршованих збірок, бойовий медик батареї управління артилерійської розвідки Михайло Цимбалюк.

— Пане Михайле, торік вашу збір­ку віршів «Калібри любови» визнали найкращою поетичною збіркою літе­ратурної премії імені Миколи Федун­ця. А з якими новинками приїхали на цьогорічний Форум?

— Можете вважати мене «багатоста­ночником», бо тоді була поетична збірка, а тепер приїхав зі збіркою оповідань і на­рисів під назвою «800 років після битви». До книжки увійшли оповідання, написа­ні не лише за останній час, оскільки до­дав дещо з того, що готував ще перед ве­ликою війною. Тут є оповідання про АТО, є про Голодомор. Герой цієї повісті — мій дід, який у час Голодомору був підлітком, а потім був ще й у блокадному ленінграді. Є у збірці й оповідання, написані під час великої війни, — «У лісі прифронтовому», коли ми виїхали на тиждень, а затрима­лися на три тижні на Харківському на­прямку. Або оповідання «Околиця, кри­ниця, скриня», де мій герой натрапив на давню скриню, в яку колись збирали по­саг для нареченої. На віку скрині (верх­ній кришці. — Г. Я.) з внутрішнього боку фрагментарно написано, як чоловік пал­ко кохав свою дружину, але через свою простоту не вмів їй про це сказати. Со­ромився свого палкого кохання і запису­вав зізнання на вікові скрині. Звісно, він усе це заклеював, щоб дружина не поба­чила.

— А ви можете вільно сказати дру­жині про те, що палко її кохаєте? Чи також «зашифровуєте» зізнання у віршах чи оповіданнях?

— Не дуже часто зізнаюся дружині у ко­ханні (сміється. — Г. Я.), але присвячую їй вірші.

— Знаю, у березні 2022-го вже були на Харківщині в артилерійському ди­візіоні. Чи правда, що вам довелося повернутися з-за кордону, щоб боро­нити рідну землю?

— 2019 року я підписав контракт про службу у резерві — у Територіальній обо­роні. Цей контракт не забороняв мені тимчасовий виїзд за кордон. Коли поча­лася велика війна, я повернувся додому. Моє місце у ТрО було зайняте, і мене за­рахували до складу 3-ї танкової брига­ди. У середині березня ми висунулися під Ізюм, потім була Балаклія, а далі — ви­зволення північно-східної частини Хар­ківщини.

— Тобто не чекали повістки?

— Не чекав. Прийшов у військкомат, а вже через кілька годин був виїзд на пункт постійної дислокації, ще через тиждень, після формування підрозділів бригади, ми поїхали боронити країну від агресора.

— Могли і не йти?

— Міг залишитися за кордоном — ніх­то мене звідти не виганяв. Не хочу роз­повідати, який я герой, бо я — не герой. Просто свідомий громадянин України. Я не міг там сидіти і чекати, поки ворог вбиває мирне населення. Зрештою, не знаю, чим ще можна займатися тепер, коли війна? Я все життя займався жур­налістикою. А на війні довелося згада­ти медицину, бо за першою освітою я — медбрат. Коли після бойових дій з ре­активного дивізіону залишилося техніки лише на батарею, відбулася певна ре­організація у межах бригади. У рамках артилерійського напряму бригади було сформовано батарею управління арти­лерійської розвідки, і мене туди призна­чили на посаду старшого бойового ме­дика.

— Яку медичну допомогу можете надавати?

— Першу долікарську медичну допо­могу. Усім відомо про правило «золотої години», коли від часу поранення боєць чи командир, евакуйований з бойової зони, отримує першу медичну допомо­гу — тампонування ран, знеболення, зу­пинку крові. Треба пораненого якомога швидше доставити до медичного пункту. На жаль, не завжди спрацьовує правило «золотої години», нашим бійцям іноді до­водиться чекати на домедичну допомогу багато годин. Усе залежить від того, де ведуться бої, які там дороги, під’їзди до місця поранення.

— Скільком хлопцям чи дівчатам вам вдалося врятувати життя?

— Не веду такої статистики. Коли ми вчасно приїжджали, встигали достави­ти поранених бійців до медичного пунк­ту, обходилося без смертей.

— Що для вас найстрашніше на війні?

— Боюся чогось не встигнути. Маю таку звичку: не відкладати на потім чи на завтра те, що треба зробити вже і негай­но. Якщо треба комусь написати, — пишу, якщо зателефонувати, — телефоную. Ми ж на війні, і це «потім» може не настати… Перша з моїх книжок, виданих на війні, називається «Синдром відкладено­го життя». Це військовий щоденник бо­йового медика. На фестивалі «Книжкова весна на Хмельниччині», який проводять у квітні, за підсумками читацького голо­сування торік мій «Синдром відкладено­го життя» переміг у номінації «Художня література».

— Коли не їдете на поле бою заби­рати поранених, то сідаєте і пишете?

— На позиціях нема такої можливості. Оскільки я не постійно на позиціях, пере­буваю на глибині ротних опорних пунк­тів, тобто у селах, що за 15 кілометрів від нуля, можу щось написати. Туди також прилітає. Звідти виселені родини з ді­тьми, ми живемо у залишених будинках. Це не «нуль»!

— Чи просять хлопці на фронті, щоб ви їм у час відпочинку почитали свої вірші?

— Якщо просять у мене книжку, то даю почитати. Віршів їм не читаю.

— Нотуєте враження про війну у блокноті? Можете все записати, чи є речі, які не можна викладати на папір, а треба тримати у голові, бо ж ворог може це знайти?

— На фронті дуже бракує людей. Наша батарея укомплектована на 70−80 від­сотків. Тому доводиться за двох, а іноді й за трьох «воювати». А ще треба вести журнал бойових дій, бо досі існує вимо­га, щоб його заповнювати вручну. От піс­ля цієї писанини більше ні до чого нема настрою, не кажучи вже про натхнен­ня. Дещо з того, що хотів би занотува­ти для майбутніх оповідань чи збірки віршів, часто забувається. А щодо того, що я можу бути «корисним» для ворога, це не так. Не маю доступу до тієї інформа­ції, якою би зацікавився ворог у разі по­лону. Зрештою, я служу у такому підроз­ділі, бійців якого, як і снайперів, ворог у полон не бере.