Світогляд Людовика П’ятнадцятого у добу штучного інтелекту

Ми живемо у час, коли інфляція є високою і водночас державний борг давно перебільшив межу, яку попередня генерація платників податків не могла собі навіть уявити.

Отже, виплата державного боргу вимагає низького банківського відсотка, а стримування цін від прискореного зростання вимагає високого банківського відсотка.

Що важливіше для суспільства: припинення швидкого зростання цін або скорочення державного боргу?

Обійнявши посаду у січні цього року, президент Трамп стикнувся з проблемою виплати державного боргу, як першочерговим завданням. Борг сягнув 36 трильйонів доларів і при цьому продовжує зростати у зв’язку з тим, що уряд США витрачає щорік більше, ніж заробляє. А саме: дохідна частина бюджету заробляє 4 трильйони, а розхідна частина витрачає 6 трильйонів доларів.

Чим це загрожує американському урядові?

Тим, що одного гарного дня не стане для нього позичальників. Уряд США вдається до позик, випускаючи облігації. Наразі покупців облігацій американського уряду не бракує. Коли власник грошей шукає куди б їх надійно пристроїти, то йому у першу чергу спадають на думку облігації уряду США. Це тому, що за свою 250- річну історію, уряд США жодного разу не пропустив виплати відсотків за облігаціями. І тому до останнього часу ці облігації вважалися найбільш надійним інструментом фінансового ринку у світі.

Але борг США не скорочується, а весь час зростає, тому що податки, які збирає уряд, не покривають його витрат. Тому потенційні покупці облігацій можуть у якійсь момент вирішити, що це вже не надто надійне вкладання коштів.Тим більше, що фахівці попереджають: дефіцит бюджету, якщо збережеться на поточному рівні, неминуче веде до неспроможності США обслуговувати борг вже у наступному десятилітті. Ось чому президент Трамп винайняв успішного підприємця Ілона Маска для скорочення витрат бюджету. Але ліквідувати нестачу бюджету у 2 трильйони доларів Маску не вдалося. Він спромігся зекономити тільки 160 мільярдів і вже хоче повернутися у приватний бізнес, бо відчуває колективну ненависть до себе усієї армії американських держслужбовців. Це тому, що він намагався усунути неефективність бюрократичної системи, а не пропонував скорочення тих витрат, які дійсно є винуватцями дефіциту федерального бюджету США.

Три чинники найбільше впливають на збільшення витрат федерального бюджету:

1. старіння населення. Тобто відсоток працюючого населення віком до 65 років зменшується до тих, хто перейшов межу пенсійного віку.
2. Медичні програми Медікер та Медікейд разом з витратами на Соцстрахування. Це й зрозуміло, бо з віком потреба у медичній допомозі зростає. Як зауважили центри Медікер та Медікейд, витрати на охорону здоров’я скоро сягнуть 20% всієї американської економіки. Якби Маск запропонував якусь геніальну ідею як стримати зростання цих витрат, то успішність його дій на посаді головного скорочувача витрат федерального бюджету була би набагато ефективнішою.
3. Зростання банківської відсоткової ставки, яка «з'їдає» все більшу частину державного бюджету, що йде на виплату державного боргу.

Можна збільшувати надходження до бюджету підвищенням податків. А цього уряд Трампа якраз і не збирається робити, бо як пояснює сам
Трамп — це дорога до програшу наступних виборів, бо виборцям не подобається коли їм підвищують податки. Політики завжди думають про вибори, навіть якщо до них ще два роки або більше. Йдеться не тільки про вибори президента США, а вибори сенаторів та членів палати представників Конгресу США.

Крім підвищення податків, уряд може збільшувати надходження, збільшуючи митні тарифи. І от щоб не підвищувати податки на американських громадян, Трамп вирішив збільшити доходи від мита, тобто обкласти податками іноземців.

Історично так склалося, що мито на імпортовані товари було низьким у США у порівнянні з митом основних торгівельних партнерів. Завдяки низькому ввізному миту товари з усього світу прагнули дістатися американського ринку. Це створило і найбільший ринок у світі, і справжню конкуренцію, яка призводила до зменшення цін. Це підвищувало купівельну спроможність усіх американських споживачів.

Також ця конкуренція підтримувала конкурентоспроможність американських виробників, бо вони були змушені увесь час брати участь у цих змаганнях з іноземними товаровиробниками. Саме ця конкуренція стимулювала технічний прогрес та постійне прагнення до скорочення видатків американських виробників. Тобто тримала їх у хорошій спортивній формі.

Якщо збільшення мита призведе до зменшення імпорту товарів, то конкуренція на американському ринку зменшиться. А зменшення конкуренції на ринку завжди веде до підвищення цін. Але як кажуть слова пісні: «Це все буде завтра, а сьогодні я його поцілувала».

Тобто здерла мито з кожного іноземного товару, що негайно та в короткостроковій перспективі додає дохід до бюджету США.

Чи є це вирішенням проблеми дефіциту бюджету США?

Навіть для середньострокової перспективи відповідь є негативною. Послаблення конкуренції на американському ринку не зробить американських виробників більш конкурентоспроможними, але дасть їм змогу підвищити ціни.

Тому ринок цінних паперів США не відповів негайним падінням курсу акцій усіх компаній у відповідь на збільшення тарифів. Ринок цінних паперів, зазвичай, дивиться тільки на пів року наперед. А якщо американські компанії зможуть на перших порах збільшувати ціни, то їхні прибутки через пів року все ще зростатимуть.

Ну, а потім?

А потім, як казав французький король Людовик П’ятнадцятий (або точніше, його фаворитка маркіза де Помпадур): «На наше правління вистачить, а після нас — хоч потоп!».

Тому ще віддавна мудрі законодавці США, усвідомлюючи короткозорість перспективи будь-якого уряду, оголосили незалежність Національного банку США від уряду.

Члени правління Нацбанку, який має у США назву Федеральної резервної системи, призначаються на значно більші терміни, ніж уряд США. Нацбанк опікується грошово-кредитною політикою, а уряд податково-бюджетною.

І податково-бюджетна політика і грошово-кредитна можуть впливати на перебіг економічного циклу, який притаманний капіталістичній економіці. Основним інструментом Нацбанку є збільшення або зменшення відсотка, під який позичаються гроші.

Уряд, своєю чергою, може фінансувати якісь програми, які позитивно впливають на економіку. Але якщо уряду бракує на це коштів, він змушений вдаватися до позик або підвищувати податки. Кому слід довірити керування економічним циклом: уряду чи нацбанку?

Нацбанк краще за уряд може керувати економічним циклом. Це переконання переважної більшості економістів. Президент Трамп вимагає від голови Нацбанку Джерома Пауелла зменшення відсоткової ставки. При цьому не стримує емоцій, називаючи розсудливого та шанованого серед банкірів Пауелла дурнем, невігласом та іншими епітетами. А пан Пауелл спокійно робить свою роботу, пояснюючи чому він не може зменшити ставку по кредитах. Він пояснює, що політика підвищення тарифів неминуче веде до збільшення інфляції. Його, Пауелла, винайняли на цю роботу, щоби вгамовувати інфляцію. Вгамувати її він може підвищенням, а не зменшенням відсоткової ставки. Тому він хоче подивитися спочатку, якими будуть наслідки цієї тарифної політики Трампа. Якщо інфляція не зросте, то він і без вказівок Трампа зменшить відсоткову ставку.

Погроз президента Трампа не боїться і не збирається передчасно покидати свою посаду. Термін повноважень Джерома Пауелла спливає у березні 2026 року. Щодо тарифів, які президент Трамп запровадив на решту світу, днями висловився легендарний інвестор Воррен Баффет:
«На мою думку, це велика помилка, коли у вас є 7,5 мільярда людей, які вас не дуже люблять, і 300 мільйонів, які волають, як вони добре вчинили». І далі продовжує: «Я не думаю, що це гарна ідея — намагатися створити світ, де кілька країн кажуть: „Ха-ха-ха, ми перемогли“, а інші країни змушені їм заздрити».

І це каже людина, чиї бізнеси майже повністю знаходяться на території США, так що тарифи його не хвилюють. Також і ринок збуту його численних підприємств здебільшого знаходиться у США, і вірогідні обмеження з боку інших країн також не завдадуть шкоди його бізнесам!

До речі, якщо брати до уваги не тільки торгівлю товарами, а й торгівлю послугами, наприклад, технічне обслуговування літаків Боїнг, то картина торгівлі США з Європейським союзом виглядає майже збалансованою. Європа продає лише на 3% більше до США, ніж купує американських товарів та послуг.

А це означає, що зворотні тарифи завдадуть американцям майже такої шкоди, як і європейцям. І США, і Європа будуть у програші, а виграють
тільки Китай та росія.

І нічим це не допоможе США полегшити собі відплату боргів або хоча би зменшити дефіцит бюджету. Якщо США хочуть створити для себе вигідну переговорну позицію з Китаєм, то їм слід об'єднати свій ринок з європейським. Для цього всі мита, тарифи та інші перешкоди на шляху товарів та послуг між США та Європейським союзом мають бути скасовані.

Це призведе до утворення найбільшого у світі ринку, без доступу на який, китайська економіка не зможе довго існувати.

У 2024 році експорт Китаю на ринки США та ЄС сягнув майже 1 трильйона доларів з перебільшенням експорту над імпортом у 600 мільярдів доларів. Тим більше, не зможе існувати і російська економіка, бо вона вже у великій мірі залежить від продажу енергоносіїв до Китаю.

Ось тоді США та Європа зможуть сказати Китаю, росії та всім іншим тоталітарним урядам: «Ви хочете і надалі продавати свої товари на ринки вільних країн? Ось невеликий перелік критеріїв, яким ви маєте відповідати. Якщо це вас не влаштовує, то вільний світ буде торгувати за своїми правилами, а ви торгуйте між собою». І тільки після того, як Китай та росія погодяться на умови, висунуті найбільшим об'єднаним ринком світу, можна буде усім разом приступати до вирішення проблеми боргів. Тому що це загальна проблема усіх урядів світу, а не тільки уряду США. Так само, як і криза 1929 року, була не тільки кризою США. Її можна було вирішити тільки у тісній координації та спільними зусиллями урядів та нацбанків США та Європи.

Намагання урядів по обидва боки Атлантики вирішити її самотужки призвело до Другої світової війни. Тож не втрачаймо надії, що уряди ведучих економік світу відмовляться від світогляду Людовика П’ятнадцятого, якщо не заради добробуту своїх дітей, то хоча би із ревнощів до штучного інтелекту. Аж раптом вони схочуть довести, що й у добу штучного інтелекту, людський розум комусь ще є потрібним.