Ігор Гулик

Живемо серед дивного часу, коли, з одного боку, дозволено все, з іншого, як написав один прихильник розмаїтих конспірологічних версій, «нас тихенько накриває чорне рядно диктатури».

Переглядаючи щодня стрічку новин, я ловлю себе на думці, що занурююсь у липку твань сюжету відомого роману Володимира Войновича «Москва 2042». Тільки тепер відчуття, що усі персонажі тієї утопії – члени революційних «п’ятикутників» з отцем Звєздонієм та Геніалісимусом включно, - стали «героями» нашого з вами часу.

У сучасному українському дискурсі стає дедалі звичнішим тривожний термін «політичний тероризм».

Після неоднозначного обміну  “утриманих осіб” у мережі, та й серед публічних дискусій заговорили про «когнітивний дисонанс», від якого  потерпає українське суспільство. Діагноз визначали не психіатри, а так звані лідери громадської думки, тому він потребує суттєвого уточнення.

Дехто з колег поквапився назвати перекроєну парламентом імені Зе! українську Конституцію... «зеленою книгою».

Усвідомлюю, що будь-яка спроба піддати сумнівові перші кроки президента в умовах вже реальної більшості у парламенті і кишенькового уряду буде трактуватися його численними виборцями як бажання завадити «реформам» і змінам у країні. Не даремно беру у лапки слово «реформи», бо те, що відбувається на етапі їхнього законодавчого забезпечення, інакше як свавіллям і беззаконням не назовеш.

Це ж треба – жити у постійному страху. Мати необмежену владу, топтати Конституцію, плювати на закон, принижувати опонентів, обзивати журналістів і… завжди озиратися, навіюючи собі й іншим однодумцям параноїдальні перспективи, відчувати слизького хробака страху у власній голові.

Львівський соціолог Данило Судин опублікував цікавий текст про «клоновані» піаніно під час президентського відзначення Дня незалежності України.

Отже, як президент (бо сказано ж: «Тепер кожен з вас – президент» (від Зе!, інавгураційна промова, 5-й абзац) я не переконаний, що період, після якого дають перші оцінки і виокремлюють перші акценти, видався веселковим.

Року 1794 на гільйотині завершилося життя одного з авторів Декларації прав людини та громадянина, яскравого лідера Великої французької революції, наймолодшого депутата Національного конвенту Луї Антуана Леона де Сен-Жюста. Серед переліку обвинувачень обезголовленого були й дошкульні фейлетони.

Зустрів знайомого-добробата, який, повернувшись з війни, продовжив приватну справу, що годувала і годує його родину.

«Нова» команда, яка невтомно намагається переконати усіх, навіть саму себе, у своїй солідності та кваліфікованості, щоразу втрапляє через свою поквапливість у, м’яко кажучи, неприємні ситуації. Зе!посадовці мають звичку, висловлюючись їхнім же сленгом, «брати на понт», тобто по-шахрайськи дурити публіку. В результаті дурять самі себе.

Переживши перший шок від вислідів президентських та парламентських виборів в Україні, частина велемудрих експертів, політологів і просто охочих до «фільозофії» взялися втовкмачувати у голови пересічних громадян тезу про те, що, мовляв, з приходом «нової команди» з’явився шанс.

Мав розмову з відомим у Львові журналістом, перекладачем та науковцем Андрієм Павлишиним. Звісно, говорили про нову владу. Андрій був категоричним. Він уважає, що Зе!Команда – це зграя ошустів, яка скориставшись демократичними механізмами, захопила владу і намагається нав’язати власний дискурс усім.

«Класичні журналісти звикли саме себе усвідомлювати як cуспільство.... Але як довела наша виборча кампанія, ми спілкуємося із суспільством без посередників, без журналістів».

Покоління «звичних» для українців політиків часто називають «дітьми Кучми».

Я не знаю, чого навчать молодих та зелених народних депутатів, що, слід думати, з’являться під куполом Верховної Ради «по приколу», у Трускавці.

Cеред інших пояснень «феномену» Зе і «Слуги народу»  першим відкидаю версію про те, що, мовляв, Україна перебуває у світовому тренді, і чинний президент повторив так званий «казус Макрона».

Вони не дадуть країні оговтатися. Вважають, що темп, узятий у квітні, коли найвищу посаду здобув учорашній комік з Кварталу 95, варто розвивати, аж поки «Слуга народу» не опанує усім, що рухається під українським сонцем.

Я завжди з певною настороженістю ставився до «нових облич». Не тому, що маю упередження з приводу їхніх мотивацій, освіченості і головне – житейського досвіду. Ці речі, без сумніву, притаманні молодим, а особливо тим з них, хто пробиває собі дорогу в житті без допомоги грошовитих батьків, а завдяки власному завзяттю і мріям.