Передплатити Підтримати

Кажани не люблять світла

Картковий будиночок "зелених" узурпаторів


Кажуть, що насправді рішення усунути «останнього з могікан», які реально кували перемогу «Голобородька» і сприяли тому, щоб з кокона телевізійного персонажа вилупився «найвеличніший лідер сучасності», Дмитра Разумкова з посади спікера парламенту виникло значно раніше за історію з «антиолігархічним законом». Я писав про наміри Зеленського підняти хайп на 30-річчя Незалежності, несподівано оголосивши про намір провести позачергові президентські вибори. З метою, так би мовити, «підтвердження повноважень», а насправді для того, аби: а) продовжити власну каденцію, опираючись все ще високий рейтинг; б) перевернути почерговість виборів в Україні. Бо найближчі парламентські вибори передуватимуть президентським, а скомпрометовані «Слуги» навряд чи здобудуть на них більшість. Тому, вважали на Банковій, слід вдатися до чергового шахрайства, аби на хвилі перемоги «лідера» знову протягнути під купол ВР свою строкату і головне — слухняну «монофракцію». І тоді Разумков зірвав цей план, вказавши його сценаристам на одну дрібну обставину: якщо чинний президент подасть у відставку, то позбудеться права балотуватися ще раз…

Приклад Разумкова показує, що амбіції однієї особи провокують «внутрішньовидовий канібалізм». І, як на мене, це початок деградації химерної конструкції влади, з якою пробують експериментувати «кварталівці».

Він доволі нехитрий, цей картковий будиночок «зелених» узурпаторів. Залишаються лише найвідданіші, найлояльніші, а головне — пов'язані у морський вузол грошей, корупції, кумівства і не надто законних вчинків. Вони усвідомлюють наслідки великої афери і грудьми ляжуть, аби уникнути відповідальності за скоєне. Усе годиться для цієї мети — брехня і дифамація опонентів, провокації і постановочні «замахи», репресії проти ЗМІ, усунення зайвих свідків і відверті підстави «своїх». А ще — армія осіб, які, можливо, ще вчора кривили писки від популістських заяв і незграбних «владних жестів» вождя, а нині ні сіло ні впало взялися захищати його від в'їдливих закидів і розслідувань незалежних журналістів. Як, до прикладу, у випадку з Pandora Papers, унаслідок якого Зе! таки став «найвеличнішим» серед корупціонерів.

І йдеться не лише про дешеві трюки на кшталт «коли то ще було», «офшори були не заборонені». Йдеться вже про відверте, неприкрите виправдання авторитаризму і свавілля «квартальників». Виправдання недолугі, зате загорнуті у блискучу позлітку псевдонауковості.

З подивом читаю декого із когорти так званих «лідерів громадської думки», які одного чудового ранку раптом стали цікавитися… Платоном і його теорією держави. Вони з бундючним апломбом проповідують тезу про те, що «всі бідні країни на шляху до демократії мусять перейти етап диктатури». Нумо, гляньте, ще давньогрецький авторитет наполягав на тому, що демократія можлива за умови сильної «внутрішньої держави». Таким чином «охлос» ретельно почали готувати до Голобородька в реалі — з «суддями — нах…, прокурорами нах…», і з «узі» обіруч у залі парламенту.

Я не знаю, свідомо чи несвідомо, але, видається, таки при повному розумі автори цих дуже сумнівних сентенцій транслюють не що інше, як російські наративи. У принципі, якщо говорити про шлях бідних країн до демократії, то тут на думку спадає Албанія, — колись найбідніша країна Європи з диктатором Енвером Халілем Ходжею, який умудрився у центрі Європи практикувати радикальний маоїзм, трансформувавши цю дикість у «ходжеїзм». Після падіння СРСР і Югославії албанцям і на думку не спадало повертатися у «диктатуру заради демократії». Навпаки, у березні минулого року Єврорада розпочала процес перемовин про вступ Албанії до ЄС.

Якщо ж наші «політологи» вважають за аргумент до своїх висновків Росію, то мушу і тут їх розчарувати: путінізм навряд чи є початком шляху РФ до справжньої демократії, а лише реінкарнацією старої імперії, старих амбіцій, агресії і «собіратєльства зємєль».

Тепер щодо «внутрішньої держави». Так, справді Платон вважав, що справжнє народовладдя (у тодішньому розумінні цього слова) неможливе без міцної «внутрішньої держави», але цією «державою» у його трактуванні були міцні і незалежні інституції — зокрема, народні збори, рада п'ятисот, колегії стратегів та архонтів. Але аж ніяк не кліка «кварталівців», що узурпували владу в Україні часів Зеленського, випаливши дощенту інституційне поле. А дещо видозмінений термін «глубинноє государство», яким, вочевидь, послуговуються титуловані «слуги слуг», належить геть не Платону, а особі, яка й близько не лежала біля демократії. Звати цього чоловіка Владіслав Сурков — ексрадник Владіміра Путіна, що 2019 року розродився програмною статтею, у якій спробував виправдати деспотію патрона. Стаття називалася «Довга держава Путіна», і у ній вперше з'явився термін «внутрішня держава». До слова, в тому опусі без зайвої ретуші констатується, що «Владімір Путін, прийшовши до влади, спочатку зупинив розвал «великої держави Лєніна»…

Сурков вже давно не у фаворі у кремлівського диктатора, але, як виявилося, його пронафталінені фантазії цілком годяться для українських адептів Зе! режиму.

Завжди дивувався людям, які ладні поставити на кін свою репутацію задля хвилевих інтересів. Хай це будуть гроші, прихильність влади чи слава. І на думку приходить казочка про війну звірів і птахів, зафіксована американським романістом Томом Вулфом у романі «Вогнища амбіцій». Кажан у цій війні завжди ставав на бік переможців. Коли перемагали птахи, — переконував, що він з ними, бо має крила. Коли ж гору брали звірі, — теж, мовляв, у мене зуби. З того часу й не з'являється на денному світлі, гидуючи власним лицемірством…

Ігор Гулик для «ВЗ»