Передплатити Підтримати

Мистецтво нищення сенсів

Від популіста до автократа – відстань незначна


Я вже колись цитував польського дисидента і філософа Адама Міхніка: у комунізмі найгірше те, що приходить після нього. Отак і з популістичними режимами — від Венесуели до сучасної України Зеленського. Коли карткова конструкція «демократії», ретельно вибудовувана ексактором розважального жанру і його, м'яко кажучи, ліворукими колегами, впаде і поховає під собою не тільки мрії легковірних та інфантильних, але й реальні здобутки розважливих, поміркованих патріотів-громадян.

Я, коли йдеться про спосіб правління Зе!, недаремно беру слово «демократія» у лапки. Бо серед численних ризиків і загроз — безпекового, економічного, гуманітарного характеру, чи не найфатальнішим наслідком буде тотальне нищення сенсів. І не тільки демократії як способу співжиття цивілізованих спільнот, а цілої низки інших, базових понять.

Промовляючи недавно на Львівському Медіафорумі, знана журналістка Мирослава Барчук сказала, що «найвищу ціну ми платимо тоді, коли слова і поняття здевальвовані. Коли поступово і непомітно високі поняття стають випотрошеною оболонкою, порожньою шкарлупкою. Ці слова стає якось незручно вживати, і ми уникаємо цих понять або мусимо говорити з певною іронією, брати в лапки в постмодерністський спосіб».

У цій фразі є все про Зе! демократію і спосіб, у який нам намагаються її нав'язати. Причому з легкої руки «політтехнологів» на кшталт Михайла Подоляка чи Олексія Арестовича (вже й не знаю, чи лапок достатньо, аби передати іронію, ба навіть сарказм для характеристики цих персонажів), процес перелицьовування, руйнівної інтерпретації сенсів поставлено на конвеєр. Для цього створено тисячі акаунтів у соцмережах, викуплено місяці годин телеефірів, сфабриковано мільйони інформаційних приводів і провокативних заяв. Фантазійні витівки шулерів від політики відтак озвучуються або ж самими авторами, або ж бездумними спікерами з найвищих владних кабінетів, або ж «шістками» з парламентської «монобільшості». Та апогеєм все ж слід вважати цитати «найвидатнішого лідера сучасності», коли Зеленський, напустивши на обличчя міну «державника» і «мислителя» виголошує банальщину і несосвітенність на кшталт останнього, американського відкриття: «Наша стратегія — це тактика». Вже й не знаю, який з філософів чи письменників-утопістів є прикладом для «зеленої команди», бо Джордж Орвелл, здається, тихо курить у куточку зі своїм «новоязом».

Але чомусь підозрюю, що у горе-сенсотворців немає жодного методологічного підґрунтя, що вони діють на власний розсуд. І в цьому дикому коктейлі експериментів вже важко вирізнити на нюх і на смак справжні наміри і мету барист з Банкової. Проглядається хіба лиш один складник — невтамована жага влади, утримання при ній, з огляду на певне (все ж таки!) розуміння того, що колись за свої витівки доведеться відповісти.

Від популіста до автократа — відстань незначна, тому першочергово руйнації зазнала система повноважень і державних інституцій. Зеленський і Ко фактично вже, без змін до Конституції, перетворили парламентську республіку у президентську, причому з безапеляційною підпорядкованістю уряду і навіть місцевого самоврядування главі ОПУ. Ба більше, — тепер правом ухвалення рішень (таких же безвідповідальних і екзотичних, з огляду на демократію) наділено дорадчий орган — РНБО. Рада та її очільник стали інструментами режиму для втілення того ж таки принципу — «наша стратегія — це тактика», і у своїх тактичних маневрах іноді скидаються на жонглерів у мандрівному цирку, які тільки й, но думають, як ото розважити невибагливу провінційну публіку.

В арсеналі фокусів годиться усе: від якоїсь дивакуватої апології проєкту Великого Герба, що, радше, скидається на пивний герб (за висловом відомого історика і публіциста Олександра Зінченка) і до ще екзотичнішої ідеї Арестовича з… перейменування країни. Ото, бачте, назвемося «Руссю», і все у нас вийде. Виправдання, на перший погляд, просте, як борщ: а спробуймо перетягнути клаптикову ковдру путінських «історичних аргументів» на себе. Але питання не в тому, щоб стверджувати очевидний спадок України, питання в тому, щоб втримати його і розвивати.

Колись, у далекому 2014-му, той же Арестович написав про вразливість системи і можливість її руйнації: «Система — це павуки в банці, які один одного ненавидять. На цьому треба грати. Тому вони (представники системи) не виступають єдиним фронтом, а ми, як суспільство, не є їхньою мішенню. Якщо звідти вибити хоча б одну спицю, все відразу посиплеться». Я не стверджую, що нинішній апологет Зе! режиму, а тоді — автор «стратегії теплого океану», є провидцем. Я лише хочу сказати, що руйнуючи сенси зараз, він та його замовники й є тією «спицею», через яку все і «посиплеться».

Інша річ, що суспільству після правління популістів доведеться пройти дуже болісний шлях до відновлення звичних понять і слів.

Ігор Гулик для «ВЗ»