«Де б не були вірмени, вони будують церкви, бо церква допомагає не втратити коріння»

Вірменська громада Львова — це не лише історія стародавнього собору в центрі міста, а й жива спільнота, яка підтримує традиції, культуру та міжкультурний діалог. Про роль церкви, молодь, ідентичність та відчуття дому ми поговорили з представником вірменської громади, отцем-дияконом Арменом Акобяном.

— Чим сьогодні займається вірменська спільнота у Львові?

— Вірменська громада живе не лише церковним життям, а й культурним та духовним. Нещодавно ми їздили до Румунії, до Сучави, по вірменських святинях. Відвідували румунські храми, молилися за справедливий мир і перемогу України. Розгортали прапори України та Вірменії. Такі поїздки дуже об’єднують людей. Ми намагаємося підтримувати зв’язок між поколіннями, збирати молодь і старших людей разом. При церкві є недільна школа, проводяться зустрічі, святкування, спільні молитви. Громада старається жити активно й не замикатися лише у собі.

— Хто є прихожанами Вірменського собору у Львові? Це вірмени чи також українці?

— До храму заходять усі охочі — і вірмени, і українці, і туристи. Ми дивимося на туристів не просто як на відвідувачів, а як на паломників. Багатьох людей приваблює архітектура собору, унікальні фрески, атмосфера цього місця. Більшість людей, які приходять, — віруючі християни. Якщо вони хочуть, ми молимося разом із ними, розповідаємо про храм, про традиції.

На служби приходять люди різних конфесій. Ми наголошуємо, що людина залишається прихожанином тієї церкви, у якій була хрещена. Тобто православні чи католики, які приходять до нас, не перестають бути членами своїх церков. Це радше знак братніх стосунків між християнами. Ми можемо молитися разом, підтримувати одне одного, але кожен водночас зберігає свою традицію.

— Чи легко вірменам у Львові зберігати свою ідентичність?

— Хто хоче — шукає засоби, а хто не хоче — шукає причини. Звичайно, тут є вплив місцевої культури, української мови, сучасного середовища. Дехто вже не так добре володіє вірменською мовою. Але багато залежить від самої людини та родини.
При церкві діє недільна школа, де вивчають мову, історію та культуру. І туди ходять не лише вірмени, а й українці та представники інших народів. Ми не маємо якоїсь закритості чи дискримінації. Навпаки — радіємо, коли українці цікавляться вірменською культурою, приходять вивчати мову чи історію. Це означає, що є живий діалог між культурами.

— Наскільки молодь сьогодні зацікавлена у своїй культурі та традиціях?

— Звичайно, я б хотів, щоб ця зацікавленість була ще більшою. Але не можу сказати, що молодь байдужа. Молоді люди цікавляться своїм корінням, просто зараз дуже багато різних впливів і викликів. Ми стараємося організовувати заходи, паломництва, спільні зустрічі, щоб люди різного віку могли спілкуватися між собою.

Дуже важливо, щоб молодь бачила не лише традицію як щось «старе», а як живу частину свого життя. Бо коли людина знає свої корені, вона стає духовно сильнішою.

— Що найбільше допомагає не втратити своє коріння?

— Віра, церква та мова. Так склалося історично, що і вірмени, і українці мають великі діаспори по світу. Люди часто були змушені залишати свої домівки не від доброго життя. Але де б не були вірмени, вони будують церкви. Бо саме церква допомагає зберігати духовну і національну ідентичність.
Дуже важливо, якою мовою людина думає і молиться. Через мову передається культура, спосіб мислення, пам’ять народу. Велику роль відіграють пісні, казки, колискові. Матері мають співати дітям рідною мовою. Треба читати свої казки, пам’ятати свої традиції. Якщо людина не знає свого — вона не зможе по-справжньому цінувати й інші культури.
Важливими є родинні звичаї, кухня, свята. Усе це формує відчуття належності до свого народу.

— Які традиції особливо зберігає вірменська громада у Львові?

— На свято Успіння Богородиці ми освячуємо виноград. В українській традиції освячують яблука чи інші плоди, а у нас — виноград. Це має символічне значення, бо Христос називав себе виноградною лозою, а вино під час літургії символізує кров Христа.

Також для вірмен важливим символом є гранат. Його шанують не лише вірмени, але для нас він особливо символізує родину, плодючість, єдність. Як зернятка граната тримаються разом, так і люди мають бути разом, підтримувати одне одного.

— Яку роль сьогодні відіграє Вірменська апостольська церква?

— Для мене церква — це фундамент життя. Без неї людина буде як рослина без коріння. Саме у церкві людина знаходить духовну підтримку, молитву, відчуття дому.
Для громади церква має бути не лише місцем богослужіння, а духовним і культурним центром. Через церкву люди чують рідну мову, зберігають свої традиції, свою етнічну пам’ять. У церковній традиції є все: і співи, і мистецтво, і архітектура, і культура народу.

— Чи приходить молодь до церкви?

— Так, приходять і молоді, і старші. Хоча сьогодні є багато труднощів — наслідки пандемії, нестабільний час, війна, багато людей живуть далеко. Але на великі свята люди збираються разом.

Не можна сказати, що церква — це лише традиція старшого покоління. Якщо родина живе вірою, то і молодь приходить до церкви.

— Ви відчуваєте себе своїм у Львові?

— Так. Я живу тут із 2002 року і від самого початку відчував дуже щире ставлення людей. Особливо коли почав говорити українською мовою. Люди підтримували, допомагали, пояснювали слова. Це була дуже добра й м’яка педагогіка.

Для мене Україна — друга батьківщина, а Вірменія — історична батьківщина, моє коріння.

— Чи можна назвати Львів мультикультурним містом?

— Львів завжди був мультикультурним містом. Тут історично жили різні народи та громади. Ми спілкуємося з іншими церквами, беремо участь у спільних молитвах та заходах.
Важливо, щоб між культурами був діалог. Без діалогу не буде розвитку. Це стосується і родини, і суспільства, і міжкультурних відносин.

— З якими викликами сьогодні стикається вірменська громада?

— Найбільший виклик — це збереження своєї ідентичності в умовах глобалізації та асиміляції. Але це стосується не лише вірмен, а й багатьох народів, зокрема й українців.
Важливо вчитися нового, бути відкритими до світу, але не втрачати свого. Дуже важливо, що в Україні досі зберігаються традиції, люди носять вишиванки, пам’ятають свою культуру. Це потрібно берегти.

— Що для вас означає дім?

— Дім — це не лише квартира чи будинок. Це родина, діти, близькі люди, пам’ять і коріння.
Можливо, для дітей, які вже народилися тут, Україна буде першою батьківщиною. Але для мене коріння — у Вірменії.

— Що б ви хотіли, аби львів’яни краще розуміли про вірменську громаду?

— Я б хотів, щоб люди більше спілкувалися між собою, цікавилися культурами одне одного, приходили одне до одного в гості.

Ми відкриті до спілкування, до взаємної поваги, до співпраці. Треба берегти своє, але водночас шанувати інших. Тільки так можна будувати справжню єдність між людьми.

Розмовляла Ольга Макарук