Передплатити Підтримати

Час равликів

Цього разу "равликам" не вдасться "перебути"


Я сьогодні з черговою історією, яка, мабуть, матиме продовження. На жаль, нерадісне.

Десь з місяць тому мій сусід раптом запитав, чи я не в курсі, де можна вакцинуватися і скільки це коштує. Був щиро подивований тим, що тут — «шара». Ми з ним спілкуємося нечасто, знаю, що буквально донедавна він орендував дві ятки на сусідньому ринку. А ще — літав, прямо таки «світився» від перемоги Зеленського, який, на його думку, «прийде й порядок наведе з баригами».

Поступово той ентузіазм згасав, а ось кілька днів тому я зауважив, що ятки на ринку закрилися, а його дружина у ліфті повідомила, що рушив чоловік у Польщу на заробітки. «Оренди не стягував, та й покупців зараз катма», — пояснила. «Ось для чого йому потрібна була вакцинація…», — зробив я для себе висновок.

Я не схильний впадати у моралізаторство чи повчати когось, як жити. Річ невдячна, і, мабуть таки, геть непомічна. Ба більше, завжди знайдеться хор «народолюбців», які хутенько розкажуть тобі, що народ завжди має рацію, він мудрий і бачив все. Хоча досвід кількох останніх років дав чимало аргументів на користь протилежного висновку.

Власне, з цієї точки зору цікавою, як на мене, є думка письменника Андрія Бондара, озвучена ним під час публічної дискусії «Культура вибору: Як ми обираємо» у рамках цьогорічного BookForum-у. Аналізуючи електорат, що голосував 2019 року за героя телевізійного серіалу, а відтак — і за його склепану на коліні популістську партію «Слуга народу», Бондар (з цифрами ЦВК у руках) з'ясував, що його основу склали люди віком до 25-и і 65+. На підставі цього літератор робить несподіваний висновок: «Люди, які не мали досвіду опору системі, і люди, які мали можливість опору, але не опиралися системі, — голосують однаково».

Тобто, попри випробування воєнного часу, коли пасіонарна частина суспільства демонструє здатність і бажання опору, планка опірності загалу (умовних 73 відсотки) свавіллю і безкарності обраних ними ж владців катастрофічно падає. Психологи кажуть про «ефект дзеркала», що свідчить про невдоволення своїм же відображенням в люстерку, з яким, далебі, нічого не вдієш. Бо «свій хлопець», «президент на велосипеді», — реально є віддзеркаленням інфантильних, легковірних виборців. Принаймні, його ретельно спланований і відретушований імідж, за задумом сценаристів, мав би бути саме таким.

Мав би, але не став… І на екваторі каденції розчарованому і зневіреному Зе! прихильникові доводиться ковтати глевкі млинці від учорашнього кумира. Голограма насправді виявилася фальшивкою, а наслідки урядування телевізійного «супергероя» вже зараз виглядають катастрофічними. І одна річ, коли б мова йшла про матеріальні речі. З інфляцією, астрономічними тарифами і непідйомними цінами на продукти, з грядущою, ймовірно, холодною зимою і закладеними у недолугому бюджеті драконівськими податками українці вже спробують давати собі раду. Річ у суттєвішому: попри традиційну нелюбов «народу» до влади, у того ж таки народу за ці два роки суттєво атрофувалася життєво важлива риса — здатність до опору. Прийшов час равликів — коли не наділений мізками молюск ховається у власну мушлю з надією перечекати біду…

Згадаймо, як раніше суспільство реагувало на будь-які переступи меж його свобод і прав. Якою жорсткою і недвозначною була відповідь на утиски свободи слова, скільки людей збирали тарифні майдани, яке обурення здіймалося від чергових неоковирностей чи свавільних витівок чиновників. Фермент опірності не тільки живив суспільні процеси, додавав їм сенсів і, якщо бажаєте, драйву. Він, цей чинник, цементував демократію, тримаючи у тонусі її інституції — формальні чи неформальні.

Чи бачимо щось схоже зараз? Так, — суспільні дискусії, ба навіть баталії тривають у віртуальних світах, протестні настрої успішно каналізуються у фейсбуках чи телеграмах. Однак не забуваймо, що саме соціальні мережі раніше були каталізаторами реального протесту, який, зокрема, матеріалізувався у перших виступах другого українського Майдану, названого відтак Революцією Гідності. Нині ж равлики у своїх мушлях здатні лише на жалі і жовч на адресу уявних чи нав'язаних політтехнологами опонентів, — і на цьому вичерпується потенціал їхньої опірності.

А ще, можливо, спрацьовує дуже неприємне відчуття власної причетності до речей, які, переконаний, не матимуть виправдання. Зокрема, ковідного пекла, влаштованого «проффесіоналами» веселого жанру, що «розважалися» на корупційних схемах «Великого крадівництва» замість того, аби подбати про захист від пандемії. Сотні щоденних смертей, — і… єдиний «відосік» із закликом вакцинуватися, видалений з мережі майже миттєво, оскільки серед залишків фанатів «рейтингоносця» здебільшого равлики-«антивакси».

Є ще один небезпечний, але знову ж таки — вже освоєний українцями — аспект наслідків популістського режиму. Йдеться про старий тренд, який потихеньку знову починає виринати у суспільних дискусіях. Обивательське «противсіхство», — мовляв, кого б ми не обирали, все рівно схибимо. Бо «там, нагорі», — свої схеми, закони і правила, бо там — «всі однакові». Так працює психологія «равлика», і цим успішно користуються політичні пройдисвіти і аферисти, коли на кону постане проблема нових виборів.

Але чомусь мені видається, що цього разу «равликам» не вдасться «перебути». Їх виколупають з непевних і крихких будиночків фатальні обставини. Не хотів би бути зловісною кассандрою, однак все вказує на те, що Зе! режим невпинно йде до свого фіналу. Зруйнувавши демократію, його адепти і дійові особи не залишили іншого вибору активним громадянам. Суспільні катаклізми легко ламають уклад, стереотипи, змітають з політичної сцени вчорашніх всесильних «лідерів». А равликові мушлі для них — то геть дрібне…