«Ми популяризували болгарську культуру у Львові, а тепер у Болгарії — українську»

Після понад 30 років життя у Львові Людмила Куликівська переїхала до Болгарії, де сьогодні продовжує займатися культурною та громадською діяльністю. У 2011 році вона стала ініціаторкою створення Західноукраїнського болгарського національно-культурного товариства імені Савки Шеретова у Львові.

— Розкажіть про болгарську спільноту у Львові. З чого все почалося?

— Наша організація діє і сьогодні, хоча зараз є невелика пауза в активній діяльності. Дуже активно ми почали працювати у 2011 році, коли офіційно зареєстрували Західноукраїнське болгарське національно-культурне товариство імені Савки Шеретова. Це сталося 6 травня — у день Святого Юрія Змієборця, коли колись Львів святкував День міста. Для мене це було символічно.

Ми популяризували болгарську культуру, історію, мову, знайомили львів’ян із болгарськими традиціями. Зараз у Болгарії роблю те саме, тільки навпаки — популяризую українську культуру, підтримую українців, які через війну опинилися за кордоном.

— Чим саме займаєтеся зараз у Болгарії?

— Організовуємо літературні вечори, культурні зустрічі, фестивалі. Наприклад, проводили вечір «Закохані в осінь», де об’єднали українських і болгарських поетів. Це були читання поезії, музичні виступи, постановки.
Я багато співпрацюю з українцями, які зараз живуть у Болгарії. Допомагаємо людям адаптуватися, вивчати болгарську мову, знаходити своє місце у новій країні. Також співпрацюємо з митцями, архітекторами, музикантами, залучаємо українських переселенців до культурного життя. Ми у Львові популяризували болгарську культуру, а тепер у Болгарії — українську.

— Як ви опинилися у Львові?

— Львів у моєму житті з’явився завдяки батькові. Він часто приїжджав сюди у 1960−70-х роках і постійно розповідав мені про це місто — про його красу, архітектуру, людей. Після кожної поїздки привозив щось українське: книги, сувеніри, речі, пов’язані з культурою.
Він казав, що у Львові живуть особливі люди. І, мабуть, саме тому після закінчення інституту я обрала Львів. Тоді мені було 22 роки.

— Ви маєте болгарське коріння?

— Так, по маминій лінії. Мої предки — з болгарського роду Шеретових. Це непроста історія, пов’язана з депортаціями, Кримом і Сибіром.

Наш рід був одним із тих, хто допомагав болгарам переселятися до Криму ще у XIX столітті. Пізніше родину депортували до Сибіру. Мама все життя мала статус депортованої.
Саме після знайомства з кримськими болгарами і вивчення історії свого роду у мене з’явилася ідея створити болгарське товариство у Львові.

— Наскільки активною була болгарська громада у Львові?

— На початку — дуже активною. Ми проводили фестивалі, конференції, дні болгарської кухні, майстер-класи, різдвяні заходи. Співпрацювали зі Львівським університетом, із викладачами болгаристики, зі студентами. Навіть записували різдвяні програми для львівського телебачення, де співали болгарські колядки та розповідали про традиції.

— Які традиції для болгарської громади найважливіші?

— Мова, кухня, пісня, народний одяг. Ми замовляли болгарські костюми, проводили дні болгарської кухні, знайомили людей із традиціями. Для мене дуже важливо, щоб культура жила через людей, через спілкування, через творчість.

— Як війна вплинула на вашу діяльність?

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, я одна з перших почала звертатися до місцевої влади у Болгарії щодо допомоги українцям.
Ми організовували підтримку переселенців, допомагали людям із мовою, адаптацією, контактами. Багато українців у Болгарії почали активно вивчати болгарську мову, і це допомогло їм знайти роботу та інтегруватися.

— Чи легко сьогодні зберігати болгарську ідентичність?

— Це непросто. Але все починається з любові до свого коріння, до мови й культури. Я виросла в росії, але коли приїхала до Львова, то вже за рік вивчила українську мову. Для мене це було природно: якщо живеш у країні — поважай її мову й культуру. Те саме зараз я бачу серед українців у Болгарії. Люди вивчають мову, але водночас не хочуть втрачати своє українство.

— Як ви зацікавлювали молодь болгарською культурою?

— Ми багато співпрацювали зі студентами Львівського університету та викладачами болгаристики. Робили різдвяні заходи, фестивалі, культурні зустрічі. У 2017 році я організувала перший міжнародний фестиваль у Болгарії, куди приїжджали й українські діти. Для мене важливо, щоб молодь бачила культуру не лише у книжках, а й через живе спілкування, музику, мистецтво.

— Що для вас означає дім?

— Я дуже сумую за Україною. Саме за Україною, за Львовом, за людьми. Але сьогодні я створюю свій дім у Болгарії. Завжди казала своїм дітям: дім там, де мама. Там, де тебе чекають, де тебе зустрічають з теплом і любов’ю. Поки жива мама — живе й дім.

— Чому сьогодні важливо говорити про національні спільноти в Україні?

— Тому що це про пам’ять, мову, культуру, коріння. Важливо вчитися цінувати свою державу, свою землю і свою мову.
Національні спільноти допомагають зберігати культуру, але водночас вони стають містком між народами. Українців і болгар поєднує багато — історія, традиції, культура.
Мені б хотілося, щоб про це більше говорили й в Україні, і в Болгарії.

— Що б ви хотіли, аби львів’яни краще розуміли про болгарську громаду?

— Що між українцями та болгарами багато спільного — історично, культурно, навіть у традиціях. Нас поєднує набагато більше, ніж здається. І мені б дуже хотілося, щоб українці й болгари більше вивчали історію одне одного та створювали спільні культурні проєкти.

Розмовляла Ольга Макарук