Чіпка та замучений кіт. Як ми втратили культурний код

І вкраїнський нарід це бурхливо обговорює: та як же ж, мовляв, так можна, та чому ж не вирізали з ефіру, та це ж нормалізація насильства? — і ще купа мудрих слів із психологічного ньюспіку…

(Читаю я швидко, прогорнути не встигаю, от за що воно мені?..)

Але, раз уже я це бачила, то не можу не поділитись тут своєю відповіддю на питання, «чому не вирізали» — і чому взагалі весь цей гній зміг вихлюпнутись на екран, а відтак і в соцмережі, ще й спровокувати дискусію.

Мучив кота — через 20 років став бандитом!

Відповідь дуже проста: тому, що в нас усе ще настільки криво поставлено знайомство з рідною літературою, від школи до УІКу, що всі пам’ятають, скількох женщин убив у пітєрє студент Родіон Раскольников з метою з’ясувати, чи тварь він дрожащая, чи право імєєт, — але практично ніхто не пам’ятає історії іншого вбивці, Чіпки Варениченка з села Піски на Полтавщині, а дарма.

Мирний, правда, незмірно слабший психолог од Достоєвського (його сильна сторона — панорама суспільства в динаміці, це «соціальні» романи), але якраз у «Волах» він зробив те блискучо точне, цілком інноваційне для свого часу спостереження, котре потім кримінальна психологія ХХ ст. заялозить до банальности і повключає в більшість тестів: Чіпка в дитинстві повісив кота! (Плюс — це вже, щоб у читача жодних сумнівів не лишалось, — убив горобців: «оскоромився» смаком влади над чужими маленькими життями.)

І, уявіть, ніхто з героїв Мирного не сміявся, що ич, який малий бешкетник!.. Насварили дитину, налаяли… Рагулі сєльськіє, що з них візьмеш…

А коли серйозно — для мене весь сенс вивчення Мирного в школі був у тому, що мені стійко і навік відклалося в прошивці: мучив кота (я про свого сусіда думала, теж подібного «бешкетника») — через 20 років став бандитом! Так у 14-літки запрацював процес розпізнавання «червоних лампочок» (а це дуже не остання з функцій літератури, його запустити!).

І якби той нещасний кіт, замордований Чіпкою Варениченком, висів і погойдувався на шворці в свідомості тих двох гиготливих гицельш (а також режисера, оператора, звукача, і хто там у них ще відповідальний за програму) — то ми б усі, будьте певні, зараз читали й обговорювали щось розумніше. Ця наскрізь деструктивна фігня від «Чіпки Вареника в спідниці» просто не прорвалась би в ефір і не жерла нашого часу.

Але для цього треба, щоб той Чіпка (і основні віхи його біографії) стали мемом. Щоб ми знали свою класику, так, як знають свою в кожній країні світу. Бо в класиці справді закодовано програми виживання саме цього, і жодного іншого народу, і цінують її не за те, що вона найкраща в світі, — а за те, що вона «про нас». («Найкраще служить для виживання цієї групи», за дефініцією Липинського).

А якщо цей «код» загублено, і підмінено чужими булгаковими — так і будемо тижнями, місяцями й роками дряпати глухий мур в пошуках відповіді на нерозв’язне морально-етичне питання: чи можна дітям прив’язувати петарди до хвоста котам?..

Складне питання, да. Без рюмки водкі й томика Достоєвського хрін розберешся…

І ось це й називається, любімаї, — русифікація: навіть якщо ви всю цю муть виливатимете чудовою, перлистою українською.

…До речі, той мій сусід, що мучив котів, таки дорослим потрапив до в’язниці. Мирний мав рацію. Але хто ж його слухає…

Джерело