Посилення комплексу меншовартості та вини. Без вини

Серед шаленого інформаційного потоку ми часто схильні зневажливо ставитися до так званих дрібниць. Мовляв, не вони визначають загальні настрої. Однак мав таки рацію хтось із великих, зауваживши, що найбільші справи у світі відбуваються через інші, ті, які ми вважаємо мізерними…

Як на мене, то феномени «постправди», «змодельованої реальності», а відтак і «гібридних воєн» базується на нехтуванні цілком невинними, на перший погляд, повідомленнями, недомовками, небажанням (або ж і невмінням) зосередитися на вибудовуванні причинно-наслідкових зв'язків. А відтак, коли пазли «мізерії» перетворюються у проблему, ми лише скрушно розводимо руками, — і звідки ж вона взялася? Україна вшановувала пам'ять жертв Бабиного Яру. Вшановувала посеред затяжної дискусії про те, яким власне має бути пошанування розстріляних нацистами тисячі євреїв, ромів, українців, людей інших національностей. Можливо, навіть не дискусії, а реального зіткнення двох антагоністичних наративів у трактуванні подій 80-річної давності.

Однак гляньмо на те, як «тихою сапою», непомітно, мов крізь «шпарини Овертона», просувався власне антиукраїнський, проросійський наратив, причому на різних рівнях. Для початку, — про львівські меседжі. У Ратуші помпезно відкрили реконструйовану площу Коліївщини, і ні сіло ні впало Садовий озвучив ідею перейменування цієї локації на площу Сусідів. З натяком, що таким чином ми продемонструємо толерантність і відкритість. Коли громадськість обурилася коштом цієї «толерантності», — ідею тихо прикрили звичними фразами про «потребу дискусії».

Відтак вже у столиці «зелена монобільшість» ухвалила макабричний «антисемітський закон». Опозиція, звісно, обурилася, нагадавши, що, згідно з численними, серед іншого — й міжнародними дослідженнями, — Україна вирізняється з-поміж сусідів низьким рівнем антисемітизму, навіть у побуті. Та й, зрештою, з якого це дива ВР мала б ухвалювати окремий закон про захист конкретної нації у мультикультурній європейській державі?

І, як вишенька на торті, — топова стаття Михайла Дубінянського «Їхтамнебуло». Про той же Бабин Яр, і з тими ж типово радянськими (читай російськими) прозорими натяками на участь українців у розстрілах у проклятому місці. Автор вибудовує свої розумування на романі француза Джонатана Літтелла «Благоволительниці», який свого часу здобув навіть Гонкурівську премію. Ніхто, звісно, не забирає в авторів — що статті, що роману, — права на своє трактування подій. Живемо у демократичному світі. Однак варто було б все-таки звернути увагу на зовні непомітну річ: чому французький письменник негативно відреагував на пропозицію «Видавництва Старого Лева», яке взялося б за переклад цього твору українською, на післямову з українською версією подій? Відповідь, як на мене, у дрібниці. Джонатан Літтелл писав своїх «Благоволительниць» у… Чістих Прудах під Москвою. Очевидно, що там під рукою були архіви НКВД і КДБ, які й стали фактологічною основою для авторських висновків. Так російська пропаганда дісталася України через Париж…

Причому зі звинуваченнями українців у… використанні російської технології «ихтамнет» на окупованому Донбасі.

І ще один взірець тихої гібридної війни. Міністр оборони України розпорядився провести перевірку Національної академії Сухопутних військ імені Сагайдачного у Львові через повідомлення про буцімто причетність її курсантів та офіцерів до громадської організації CENTURIA. Воно, здавалося б, нічого, адже очільник відомства має право на такі рішення. Однак, чим продиктовані вони, що стало підставою для наказу пана Тарана?

Кілька днів тому один із проросійських і провладних телеграм-каналів повідомив про доповідь якогось «українця» Олексія Кузьменка з Університету Джорджа Вашингтона про те, що CENTURIA тісно пов'язана з батальйоном «Азов» (причому, з кремлівським акцентом на «нацистські» цього формування), що вона нібито «вербує курсантів», мало того, — просуває їх на навчання у західних мілітарних вишах. Оцей інформаційний вкид був явно синхронізований з російськими ЗМІ, до того ж заблокованими на території України, зокрема Gazeta.ru та Lenta.ru. І, слід розуміти, саме такі «надійні», з дозволу сказати, джерела стали поштовхом для майже блискавичної реакції міністра оборони. Невже очільник оборонного відомства ведеться на сумнівні доповіді не менш сумнівних авторів, і чому власне отак зопалу вдається до радикальних кроків? Чи, може, у столиці просто вирішили скористатися сприятливою нагодою для чергової атаки на уславлений львівський військовий виш? Адже ж пам'ятаємо про спроби знищити Академію, — їх я особисто нарахував чотири, і тривають вони з довоєнного 2005 року. Під час останньої (2017 року) хотіли залишити у Львові якийсь напівфабрикат, невеликий набір майбутніх офіцерів для артрозвідки, виховної роботи, культурології, військових диригентів і навчання на офіцерів механізованих підрозділів. А у Харкові тим часом планували навчати щорічно 50 офіцерів-танкістів.

Отакі вони, дрібниці гібридної війни. Як казав Лао Цзи, — до слова, визнаний воєнний стратег — біда всього світу трапляється з дрібниць… І біда в тому, що у нас ведуться на провокації, метою яких є дискредитація українців, захисників своєї держави, посилення у них комплексу меншовартості та вини. Без вини…

Ігор Гулик для «ВЗ»