Передплатити

На порозі Зе!Енду

Популістська влада занурилася у затяжну агонію


Ці рядки я пишу не тому, що на Майдані Незалежності, а відтак і під Офісом президента України зібралися люди, і їхня акція у багатьох повернула ностальгію за подіями восьмирічної давності. І попри те, що з усіх прасок і мікрохвильовок провладні «лідери громадської думки» волають, що новий Майдан — абсолютно недоречний, бо «Путін нападе!». Навіть усупереч тому, що у повітрі просто таки висить запитальна фігура: «На дідька нам такий президент?».

Є чимало непримітних симптомів того, що популістська влада занурилася у затяжну агонію. Бо якщо вони свідомо прагнули хаосу і сподівалися «просто поржать», то мали б прочитати застереження російського публіциста Віктора Єрофеєєва: «Безлад тому й безлад, що вимагає розправи над усім, з царями включно».

Один з таких опосередкованих натяків на агонію нереалізованої «зеленої автократії» — відмова Центральної виборчої комісії готувати всеукраїнські референдуми за сумнівними «ініціативами». Хай за ними не стояв сам Зе!, але, пригадуєте, як під час місцевих виборів 25 жовтня минулого року під дільницями вешталися люди зі скриньками та виготовленими на простих аркушах А-4 «бюлетенями» з п’ятьма запитаннями від президента? Таким, за задумом політтехнологів з Банкової, мало б виглядати «народовладдя».

Відтак «Слуги…» у турборежимі ухвалили закон про всеукраїнський референдум, але настільки недолугий, що виправляти його взялася ще одна «вічна революціонерка» Юлія Тимошенко. І саме з її легкої руки з'явилися оті п’ять ініціатив, які кілька днів тому «закопала» ЦВК. І мала на те вагомі підстави: ініціативна група не спромоглася зібрати трьох мільйонів підписів, потрібних для реалізації «процедури». Здавалося б, що Зеленський, що Тимошенко у звичному для себе стилі спробували «піймати хайп» на питаннях, які, на їхню думку, викликають суспільний інтерес. Але з'ясувалося, що ні легалізація канабісу і грального бізнесу, ні «велика приватизація» не гріють душі громадян, яким, радше, доведеться думати над тим, як зігріти власні помешкання у час довгої і високотарифної зими. Ну, і, зрештою, сам факт «непослуху», здається, майже ручної ЦВК є симптоматичним.

Як і відмова Конституційного суду приводити до присяги щойно призначених за президентською квотою «свіжих колег». Я вже писав про те, що, прагнучи необмеженої влади і усіляко намагаючись усунути будь-які перепони на шляху реалізації такої захцянки, Зеленський, усупереч здоровому глузду і, зрештою, усіляким кадровим параграфам вирішив посадити «своїх людей» у невакантні (за законом) крісла в КСУ. Тобто підкинути полінець у багаття задавненого конфлікту, спричиненого невмотивованим звільненням головного судді Тупицького і члена КСУ Касмініна. Вважаючи, що його укази оскарженню не підлягають, «юрист» Зеленський плюнув на реальну перспективу успішного оскарження призначень «своїх людей» у будь-якому суді, включно з ЄСПЛ.

Але КСУ, — чи не вперше за 2,5 роки перебування Зе! при владі, — насмілився нагадати гарантові про Конституцію, яку той, за всіма приписами, мав би захищати сам. «Для того, щоб процедура призначення суддів Конституційного суду України та набуття ними повноважень відповідала вимогам європейських стандартів, установлених Страсбурзьким судом, неодмінно має бути дотримано приписів Конституції України, які гарантують верховенство права (правовладдя) в Україні та поділ державної влади», — сказав цього разу суд. Хотілося б вірити, що люди у мантіях захищали не тільки власне реноме і посади, але й зробили це з державницьких міркувань. Оскільки каток руйнівників інституцій зайшов настільки далеко, що громадяни мали цілком достатньо підстав остерігатися появи відверто колаборантських законів на кшталт «виборів в ОРДЛО» чи «амністії для бойовиків». І КСУ залишався чи не єдиною перепоною для «тихої» капітуляції перед Росією з волі Єрмака, Демченка та інших відомих персонажів вітчизняного «марлезонського балету».

Правда, події тижня засвідчили, що агонія режиму пустила метастази у середовищі найбільшого досягнення популістів — монобільшості. Її реально штормить, — і не тільки унаслідок скандалу з відставкою спікера. Разумков, що був натхненником перемоги Кварталу 2019 року, обрав власний шлях, і прихопив зі собою два з половиною десятки однодумців. Аж ось і мажоритарник Роман Соха згадав про сумління: «Я хочу бути чесним перед самим собою та виборцями, яким я маю дивитися в очі», — заявив цей «сірий депутат-мажоритарник» і гримнув фракційними дверима. Хотілося б вірити у те, що його мотивували справді високі пориви. Але чомусь видається, що це типова поведінка щурів під час серйозного шторму. Якщо врахувати, що у групі Разумкова ще шість схожих до Сохи мажоритарників, то їм нічого не важить безкарно (тобто без втрати мандата) вийти зі «СН».
Те, що монобільшості вже за фактом немає, свідчить і голосування за звіт ТСК Безуглої, яка реально відбілювала Зеленського і Єрмака у справі «вагнерівців». «За» було… 212 «слуг» з 242-х…

Процес, безумовно, триватиме. Особливо, коли зважити на останні соціологічні заміри. Так, Київський міжнародний інститут соціології заявив про тектонічний злам в електоральних симпатіях наприкінці листопада. За його даними, найвищу підтримку мають «Європейська Солідарність» (14,8% серед усіх респондентів і 17,1% - серед тих, хто визначився з вибором), «Слуга народу» (відповідно, 13% і 15%). Тобто вперше «слуги» поступилися політсилі «попередника». Не думаю, що це сприятиме згуртуванню дивного зібрання випадкових людей, які трималися за свого «найвидатнішого лідера», як воші кожуха. Поки він, принаймні про людське око, виглядав таким…

Ігор Гулик для «ВЗ»