На порозі війни чи зради?

"Ми не обираємо часи, в яких живемо. Єдиний вибір, що ми маємо – дії, якими відповідаємо на виклики". Ця цитата з фільму "Мюнхен. На порозі війни" стала настільки популярною в Україні, що її навіть повторюють з парламентської трибуни. Та й сама стрічка, мабуть, пройшла б повз увагу пересічного глядача, якби не час, "у який ми живемо", і потреба обирати відповіді на його виклики.

Справді, довкола кіно Крістіана Швохова, відзнятого на основі книги Роберта Гарріса тривають суперечки у соцмережах, відшуковуються аналогії, тим паче, що, на перший погляд, їх аж забагато. Але, як на мене, тільки на перший погляд.

Очевидно, автори стрічки ставили собі за мету не подати публіці "черствість, недалекоглядність чи примітивні зиски" британської політичної еліти, яка фактично здала Судети Гітлеру. Вони, навпаки, розповіли про Невілла Чемберлена – тодішнього прем'єра Великої Британії, як про захисника нації. Але для цього варто додивитися кіно до останнього титру. А там чітко й недвозначно сказано, що через рік після "Мюнхенської змови" Британія вступила у війну з нацистською Німеччиною, але саме цей рік дав можливість імперії належно підготуватися до герцю з ворогом… Нічого дивного: стрічку зняла BBC, - британський суспільний мовник, за гроші співітчизників - платників податків. Це вам – не ДОМ і не "Свати" Зеленського…

Тепер щодо закидів на адресу "ситої" Європи, байдужості її еліт, небажання захищати цінності, а радше робити зиск з агресором, апетити якого що не день, то зростають. Так, звісно, як і Чемберлен, сучасні лідери дбають, перш за все, про власну безпеку, а ще – про рейтинги. Та мені видається, що, попри очевидність таких мотивів, все ж превалює розуміння уроків історії. Бо, припустимо, хто-хто, а чинний британський прем'єр Борис Джонсон – це вам не пацифіст на кшталт Невілла Чемберлена з його "У війні не буває переможців, є лише переможені". Саме Джонсон коротко змалював російські перспективи на випадок повномасштабного вторгнення в Україну: "Дуже важливо, щоб люди в Росії зрозуміли, що це буде нова Чечня". І саме з Островів до України зараз надходить відчутна допомога – у вигляді не дипломатичних нот, а протитанкових систем NLAW (аналоги Javelin для коротких дистанцій, які вражають ціль за технологією "вистрілив і забув").

Так, на відміну від Великої Британії, найгірше засвоїла уроки "Мюнхена", як не дивно, Німеччина. Чомусь саме Берлін виявився найслабшою ланкою євроатлантичної коаліції. Ба більше, якщо говорити неупереджено і прямо, то Берлін фактично асистує Москві у її неприйнятних для НАТО амбіціях і непрямо підштовхує нових членів Альянсу (зокрема Хорватію) до схожих кроків. Звісно, на все можна знайти виправдання і причини, але найвагоміший аргумент супроти нинішньої поведінки німецького уряду лежить саме в історичній площині. Це - "Мюнхен" і пакт Молотова-Ріббентропа.

І ще раз повернуся до фільму Швохова. У ньому нема Чехословаччини – жертви злочинної змови "сильних світу цього". Як і в нашій реальності – про Україну дуже часто говорять без України. Не беручи до уваги так званий "нормандський формат", у якому уповноважені лідерами держав "радники" по вісім годин "домовляються домовлятися". А так, - президент США спілкується з Путіним, а Зеленського лише ставлять до відома про наслідки розмов. Я вже писав, що закордонні ЗМІ відверто говорять про причини такої тактики. Мовляв, на Печерських пагорбах розвелося стільки агентів ФСБ і ГРУ, що кожне слово, мовлене там уголос, негайно передається до Москви. Нема на то ради, - серед згаданих "радників" у "Норманді" Україну представляє особа з вельми сумнівною у світовій розвідувальній спільноті репутацією. Андрій Єрмак може скільки завгодно говорити про "непоступливість" своєї делегації у питаннях "Мінська" чи прямих переговорів з ОРДЛО", але 10 пунктів, які буцімто він та його "квартал" тихцем запропонували Путіну, також не є секретом для світу.

Зрештою, все закономірно. Можемо скільки завгодно розповідати про "байдужість" Європи, але на тлі заспокійливих "відосіків"-колисанок від "найвидатнішого лідера", розповідей про шашлики, чудову Україну з Буковеля, ця "байдужість" виглядає кардинально по-іншому. Насолода владою, необмеженими можливостями і дармовими (за наш з вами кошт) приємностями життя навряд чи спонукає чинних її осіб до спротиву. Влада досі живе ілюзіями "зустрічі посередині" і ефемерного миру за будь-яку ціну. Час від часу її будять від таких солодких снів гучні голоси опозиціонерів, але вона ладна радше воювати з ними, ніж зі справжнім агресором, який громадить військо довкола кордонів, веде щоденну кібервійну, вбиває у мізки пересічного обивателя страх і зневіру.

З огляду на це, гадаю, українцям доцільніше було б переглянути інше кіно. Це стрічка чеського режисера Бісера Аріхтева "Анатомія зради". Вона – про складну і, відверто кажучи, незбагненну долю Еммануеля Моравеца – чеського політика і військовика. Про те, як патріот і фанатичний противник того самого Мюнхена, анексії Судет, перетворився на "чеського Квіслінга", буквально за рік після окупації Чехії став одним з очільників уряду Гахи за протекторату Гейдріха, не менш фанатичним нацистом. Виходив з простих і доволі популярних нині "за порєбріком" міркувань про "гнилу західну демократію". От міркую собі – скільки потенційних "моравеців" маємо ми? І я не про Мураєва і К, склепаних на коліні російськими пропагандистами в "окупаційну адміністрацію України". Ці принаймні не приховують своєї "зачарованості на Схід". Я про інших…

Ігор Гулик для «ВЗ»