Передплатити Підтримати

Кінець парламентаризму в Україні

Над Україною невблаганно опускається завіса диктатури


До цієї зондеркоманди, яка ось уже два з половиною роки пробує поховати українську демократію, прикриваючись фальшивими гаслами «народовладдя», належать не тільки найвищі посадовці країни. За технологією, яку виклав у своїй книзі «Бути диктатором. Практичний посібник» норвезький публіцист та доктор філософії Мікал Хем, «диктатор не може приймати лояльність своїх придворних як даність, тому залучення їх у систему корупції корисне і з іншої точки зору: ви робите їх співучасниками».

Хем, звісно, іронізує над практиками початкуючих «каддафі» і «лукашенків». Але зауваження норвежця про кругову поруку, про дух стадності, який має об'єднувати причетних до не надто шляхетних справ перед уявними чи, може, й справжніми опонентами, є абсолютно слушним. Бо, до прикладу, Зе! режим діє саме в такій системі координат, не відхиляючись ні на йоту від стежок, протоптаних автократіями минулого.

Про брутальні порушення Конституції вже навіть і не доводиться говорити: вони стали «фішечкою» квартального блазня від миті його апофеозу — інавгурації на посаді президента України. Під час ухвалення новітнього «диктаторського закону» (так званого «антиолігархічного», а насправді — реально драконівської інструкції для знищення інакодумців), опозиція, позбавлена можливості навіть обговорення (!) поправок, заволала про смерть парламентаризму. Парламентаризм впав у кому, дозволивши Зеленському безпідставно розпустити попередню Верховну Раду. Просто так: дзвінкою фразою під куполом найвищого законодавчого органу країни. І тоді ніхто (наголошу — ніхто з присутніх у залі ВР) не підняв свій голос на захист зневаженого Основного Закону.

Коли перший віце-спікер Руслан Стефанчук знущався над опозицією, що намагалася завадити Зе! режимові ухвалити засуджені світовою демократичною спільнотою, не акцептовані Венеційською комісією новели «диктаторського закону», він чудово розумів, що у залі на нього дивиться куплена, залякана і змонолітнена у захисті власних шкур «більшість». Щойно ж трапився «підпал рейхстагу» по-зеленськи, — обстріл автівки Сергія Шефіра — першого помічника президента і за сумісництвом — сценариста наступного сезону Кварталу 95. І в темниках єрмаківського ОПУ чорним по білому було написано, що цей постановочний «відосік» — це спроба політичного убивства (до слова, саме так змалював сюжет і «вічніший» за свого попереднього куратора Авакова Антон Геращенко). Що кілер цілився не у президентського друга, а в «самого найсамішого», і що «Слуги…» повинні втямити раз і назавжди: без «найвидатнішого лідера сучасності» вони — ніхто, і звуть їх ніяк. Ба більше, — що їх, у випадку чого, чекатиме така ж сумна доля…

Для тих, хто не усвідомив такої перспективи, минулого тижня скликали ще один «трускавецький з'їзд». Аби до решти відрізати шляхи відступу, знищити щонайменші сумніви у їхніх, не переобтяжених інтелектом мізках, посилити тваринний страх перед відповідальністю за скоєне. Але насправді відповідальним є сам Зеленський і його найближче оточення, яке вже навіть не вважає за потрібне виправдовуватися, камуфлювати власні наміри. Йому, за висловом керівника «служницької» фракції Давида Арахамії, «по х… ру» західні «демократичні заморочки». Так, до слова… Нацистський лідер також не любив міняти місця проведення «тімбілдінгів» НСДАП, вони відбувалися у Нюрнберзі. Останній, — не з волі Гітлера, — теж там. З 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 року… Процес над клікою диктатора.

У моїх аналогіях між процесами формування диктаторських режимів бракує ще одного пазла, — капітуляції перед зовнішнім ворогом. Веймарська республіка була плодом поразки Німеччини у Першій світовій війні. Україна ж наразі тримає оборону на Східному фронті перед російським агресором. Поки що. Бо політика «замирення», «зустрічі посередині» не дала жодного результату. І, попри войовничі заяви, ейфорійні натяки на всебічну підтримку з боку США, у нетрях будинку на Банковій вибудовують геть інші плани. Гопницькі заяви самого головнокомандувача щодо НАТО, а тепер і ООН, слабка перед спокусою дешевих енергоносіїв з Росії позиція Європи, зростаюча «втома від України» лише на руку Москві, яка руками свого Дмітрія Козака і теж «свого» Андрія Єрмака підштовхує Київ до незворотного у своїй фатальності вибору — формули Штайнмаєра. Тоді пазл складеться, і новопосаджений московський губернатор (не обов'язково Зеленський), скористається нинішніми «напрацюваннями» для того, аби розправитися з найменшими осередками опору — що у ЗМІ, що з боку громадянського суспільства.

…От тільки є одна обставина, про яку чомусь завжди забувають диктатори. Сидіти на багнетах не вельми комфортно.

Ігор Гулик для «ВЗ»