«Вірші народжуються між пострілами»; командир мінометної батареї Ромео про війну, поезію і свою книжку «Марафон»

Також воював під Купянськом та на Лиманському напрямку. Нещодавно він видав збірку своєї поезії під назвою «Марафон», яка стала спробою зафіксувати особистий фронтовий досвід переживань і еволюцію його творчості і особистості від цивільного до військового. Ми поспілкувалися з ним про його книгу та творчість

З перших днів великої війни «штурмував» військкомат

«До війни я працював менеджером із продажу, — розповідає наш герой. — Сам родом із Вінниччини, але кілька останніх років перед повномасштабним вторгненням жив у Львові. Там мене й застала велика війна.

З перших днів хотів мобілізуватися. Декілька разів приходив до військкомату, вистоював величезні черги і просто не встигав потрапити всередину.

Тоді молоді хлопці масово шукали можливість потрапити до війська, а не ховалися й не тікали, як, на жаль, зараз. Багато з моїх знайомих, що пішли в ЗСУ в перших лавах, досі служать: сидять на позиціях, керують розрахунками.

У березні 2022 року я нарешті зміг долучитися до ТрО — тоді це була 125-та бригада Львова. Так почався мій шлях у війську".

Вірші Ромео почав писати ще у школі через невзаємне кохання. Тоді, каже, це був спосіб висловити емоції, які не міг сказати вголос.

Це було дуже особисте, — згадує. — Я нічого не публікував. Потім почав потроху викладати в соцмережах, але більшість текстів залишалася «у столі».

Я писав хвилями. Коли в житті все було добре — не писалося. А коли приходили сильні переживання чи внутрішні конфлікти, зʼявлялися вірші.

«Бувало, прокидався серед ночі, бо відчував: народився рядок»

«Війна кардинально вплинула на мою поезію, — продовжує розмову мій співбесідник. — Раніше писав переважно про кохання, стосунки, романтику, а зараз у текстах з’явилося багато війни: страху, втрати, виснаження, злості і внутрішньої втоми. Найбільше під час служби мене надихала саме бойова робота. Часто сидиш на позиції виснажений, брудний, постійно поруч із людьми, без особистого простору.

Я інтроверт, мені інколи необхідно побути самому. Але на війні такої можливості майже немає. І всі емоції починають накопичуватися: страх, сум, напруга. У якийсь момент це проситься назовні.
Бувало, прокидався серед ночі, бо відчував: народився рядок. Я з просоння брав телефон, швидко записував думку, щоб не втратити її, і тільки тоді міг заснути далі.

Іноді вірші приходили між пострілами. Бувало, сидиш на позиції у якомусь яру, чекаєш наступну команду, навколо зима, бруд, мінометна робота, ти замерзлий — і тут раптом виникає метафора, чи рядок. Дістаєш телефон і починаєш швидко писати. Бо є відчуття: якщо не запишеш зараз — втратиш назавжди.
Для мене поезія — це можливість випустити емоції. Багато речей я не можу сказати прямо. Не можу просто сісти перед камерою й озвучити всі думки чи переживання. А у вірші можу. Там усе трансформується в образи, метафори, відчуття.
І після того, як напишу текст, завжди настає дивне полегшення. Наче катарсис. Нібито скидаєш із себе щось важке".

Про першу збірку

Свою першу поетичну збірку Ромео назвав «Марафон». «Ми з дружиною видали його невеликим накладом — переважно для друзів і знайомих, -каже.- Це була радше особиста історія, ніж комерційний проєкт.

Якщо робити другу книжку, то вже хотів би працювати з видавництвом серйозніше. Бо самостійно просувати книжку дуже важко, якщо ти не медійна людина.

У нових текстах значно більше війни. Менше романтичної лірики й більше фронтових переживань.

Іноді мені здається, що саме поезія здатна передати війну точніше за прозу. Бо проза більш пряма й раціональна, а поезія дозволяє передати внутрішній стан людини. І що цікаво — моя творчість дуже відгукується побратимам.

Спочатку хлопці дивувалися, коли дізнавалися, що я пишу вірші. Але потім багатьом дійсно сподобалося. Деякі пересилали мої тексти своїм дівчатам.

Як вони пізніше говорили, бо тексти були правдивими. На війні люди дуже гостро відчувають фальш. Якщо пишеш чесно — це зчитується одразу".

Про війну та перемогу

«За роки служби моє ставлення до армії змінилося. На початках я був тим самим «бунтівним солдатом», якому здавалося, що командири все роблять неправильно. Коли став офіцером, почав інакше дивитися на субординацію та відповідальність. Зрозумів, що командир — це не про привілеї. Це про рішення й відповідальність за людей. Іноді тобі можуть не подобатися накази чи система, але в якийсь момент приходить усвідомлення: якщо ти відповідаєш за інших людей, ти вже не можеш мислити лише категоріями власного комфорту чи емоцій. Війна для мене — жорстка школа життя.

А перемога — це не лише кордони чи політика. Це момент, коли ми остаточно станемо нацією. Коли навчимося поважати свою країну, свою історію, свою культуру й один одного. Коли після війни залишимося людьми.

Мабуть, головна перемога — це мирний час із нормальними людьми навколо. Можливість жити, говорити зі своїми дітьми про історію України, поїхати кудись у тишу й не чекати постійно вибухів. І, можливо, знову писати не тільки про війну".