Передплата 2024 «Добра кухня»

Історія від малороса

Маю підозру, що Зеленський як початкуючий автократ волів би, аби історія починалася з нього

Колись, у «донезалежному» Києві, на куті Пушкінської та Свєрдлова (тепер Прорізної) був «культовий» гастроном з кавою. Там збирався різний люд, серед якого вирізнялися люди, що вважали себе знавцями специфічної, з нинішньої точки зору, історії. З одного боку, вони пишалися належністю до «українства», з іншого, — вважали себе невід'ємним елементом радянського, — вписуючи досягнення українців в імперський контекст. Принаймні, так мені бачилося тоді, далекого 1985 року, коли вперше довелося тривалий час пожити у столиці.

Вже пізніше я прочитав у Джавахарлала Неру висновок про те, що «інтелігенція, вихована колонізаторами, є головним ворогом свого народу».

Зеленський, з його несподіваними «проукраїнськими» трансформаціями, повернув мене у ті часи з тією, доволі цікавою публікою. Його «українськість» така ж специфічна, як і у завсідників пізньорадянської київської кав'ярні. До того ж, він схожий на людину, яка, через певні, доволі неочікувані нею, обставини, вивчає історію рідної країни за підручниками епохи «розвинутого соціалізму». Звідси його рефлексії про постаті та явища, процеси і тенденції. Зрештою, його спроби сподобатися усім — від непробивних адептів комуністичного минулого до радикальних націоналістів.

У висліді отримуємо макабричну свідомість президента незалежної вже 30 років країни, яку він досі вважає уламком Росії, дарма, що нащадки тієї імперії вбивають його співгромадян. Свідомість пострадянського українця, у якій гордість за країну замішана на стійких радянських штампах і стереотипах.

Указ про запровадження Дня української державності, — з одного боку, цілком виправданий крок. Але коктейль контексту, у якому збовтано інституційність держави, сакральні речі, — Хрещення України-Руси, знакові постаті, зокрема Володимира Великого, — вражають своєю дикою еклектикою. Ну, припустимо, Зеленський хоче відвоювати у Путіна право на спадщину Володимира, з хрещенням Руси. Але твердження про те, що Русь у часи цього достойника сягнула свого розквіту, доволі сумнівне. Тут доцільніше було б говорити про часи Ярослава Мудрого, який справді інституалізував державу, зокрема, «Руською правдою», сформував класичну на той час армію і, — головне, — європеїзував країну.

Спроба вкотре переписати історію, подати її спожитною для власного інфантильного, пострадянського і досі совкового виборця, який, з одного боку, безпідставно (бо жодним чином не доклався) пишається «національними легендами» і постатями, корені яких так чи інакше сягають періоду радянської окупації, а з іншого — надто вибірково ставиться до історії, аби випадково «не образити» колишню метрополію, — цілком закономірна для генези Зеленського. Саме з цих причин Зеленський у своїх спітчах акуратно оминає періоди, постаті і дійові сили національно-визвольних змагань, загортає їх у папірчики евфемізмів або ж просто замовчує. УНР, ЗУНР, УПА, Петлюра, Скоропадський, Бандера, — цього не почуєш з уст новонаверненого патріота, бо ж раптом його виборець неправильно зрозуміє і образиться… Пантеон «зелених» героїв і постатей минулого обмежується дозволеними «цекакапеесесівськими» прізвищами — Хмельницького, Гоголя, Корольова, Вернадського…

Читайте також: У день ювілею держави історію викидали не абзацами, а сторінками

Ба більше, маю підозру, що Зеленський як початкуючий автократ волів би, аби історія починалася з нього. Саме тому, у тій же радянській стилістиці гігантоманії і вдаваної масштабності, він та його режисери пробують підмінити поняття реформ і рутинної роботи проєктами «Великого будівництва», «Великої реставрації» тощо.

Саме тому він вигадує на свій смак і ранжир «національні легенди», хоча, заради справедливості, люди з цього списку гідні пошанування та відзнак. Але, якщо по-чесному, справжні національні легенди залишилися обабіч цього реєстру. Навіть офіційна церемонія нагородження під час параду з нагоди Дня Незалежності перетворилася у дивний вінегрет. У країні, що восьмий рік воює з одвічним агресором, ордени, медалі та відзнаки головні її герої — воїни — отримували упереміж із акторами, м'яко кажучи, розважальних жанрів. Якщо Зеленський вважає себе винахідником у такому підході до оцінки минулого і сучасного, то мушу його розчарувати. Він мав набагато вправнішого «попередника» — одіозного Дмитра Табачника.

Саме через пострадянську ідентичність «непересічного лідера», цілком у дусі сталінських чи брежнєвських «п'ятілєток» прозаїчні питання судової реформи чи антикорупційної діяльності у Зеленського перетворюються у «боротьбу"-компанійщину — з олігархами, корупціонерами, і що цікаво (тут процитую його недавнє одкровення) «політичними залишками, які намагаються перешкоджати». Рутина, щоденна робота з будівництва держави, зміцнення її оборонної та безпекової складових не дає потрібного популістові хайпу, зрештою, не під силу перед випадковими, часто нефаховими і безпорадними членами його «кварталу».

Популіст, який вже відверто заявляє про свої амбіції піти на другий термін, може скільки завгодно приміряти на себе тогу в кольорах національного прапора. Але от біда, — вони не гармоніюють з його справжнім сценічним амплуа блазня. Зрештою, не пасують йому, як вигадана «зеленими» невігласами «корона Ярослава Мудрого» не пасує на лубочному «великому гербі» України, намальованому «геральдистами» з Банкової. Малоросові, мабуть, не відомо, що князь Ярослав не носив жодної корони…

Ігор Гулик для «ВЗ»

Схожі новини