Передплатити Підтримати

Сором'язливий фашизм Росії

Спроби Банкової чимдуж перемкнути увагу суспільства від катастрофічних для неї наслідків "ваґнерґейту" воланнями Михайла Подоляка, Олексія Арестовича і хору придворних блогерів про те, що "Путін нападе!", виглядають сміховинними


По-перше, ті ж люди недавно кепкували з категоричних попереджень американської та британської розвідок про згромадження російських військ біля кордонів України, називаючи їх «провокаціями». По-друге, проблеми Зе! режиму не вичерпуються результатами розслідування Bellingcat з його майже неприкритими висновками про державну зраду, а матимуть набагато прозаїчніше продовження — зі свіжими платіжками за комірне та енергоносії. Зима ж тільки-но почалася…

І, по-третє, найсуттєвіше. Путін нападе у будь-якому випадку, попри заклинання наших «миротворців», їхні наївні «схеми» «розведення військ», «припинення вогню» та «зустрічей посередині». Путін нападе, — і до ворожки не ходи, — бо такою є його маніакальна ідея «вєлікой Рассєі». Бо тільки так він сам зможе втриматися на кремлівському троні. Тобто Путін нападе тому, що інакше не зможе правити далі. Без нападу впаде не тільки він, але і його, — путінська Росія.

Власне про це — і свіжа стаття Владіслава Суркова, ексрадника Владіміра Путіна, по суті, головного ідеолога війни РФ проти України. Як і всі опуси цього «філософа», вона має доволі претензійну назву: «Куди дівся хаос. Розпакування стабільності». І сповнена пустопорожніми розумуваннями, які слугують авторові для камуфляжу його реальних месиджів. Слід розуміти, що, попри свій нинішній статус «відставної кози барабанщика», Сурков насправді лише ретранслює ідеї і смисли, які витають у найближчому оточенні Путіна. І якщо тексти Владіслава Юр'євіча публікують, то це фактично означає волю «вождя», аби опосередковано донести читачеві те, що не може публічно сказати ВВП.

Між рядків статті Суркова цього разу доволі прозоро читається слово «фашизм». І воно не тільки в обірваній (нібито знічев'я) фінальній фразі: «І Росія отримає свою частку у новому всесвітньому „собіранії“ земель (точніше, просторів), підтвердивши свій статус одного з небагатьох глобалізаторів, як це було в епохи Третього Риму або Третього Інтернаціоналу» (продовжіть — і Третього Рейху. — Авт.). Про фашизм йдеться у наполегливому рефренуванні автором слова «експансія», у тому, що він чітко ставить наголоси — Росія не зможе далі існувати без агресивного розширення своїх меж (територіальних, ідеологічних та світоглядних): «Для Росії постійне розширенння не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного бутття)». Про нього ж — коли Сурков каже про експорт Росією «хаосу», і про, — увага, — потребу скерування цього «хаосу» у визначені «русла», аби уникнути «зіткнень з геополітичними потоками» інших «супергравців» у світі. Москва не проти обговорити ці «потоки» зі Штатами, організувавши новітню «Ялту». Тільки ж у Вашингтоні добре розуміють усі наслідки «ялт» і чистять зброю, серед іншого, — й для України.

По суті, Сурков говорить мовою, властивою російським інтелектуалам ось уже кілька століть. Мовою, яка позірно видається сприйнятною, перепоненою покликаннями на бездоганних авторитетів, потравною у наукових колах, зі шармом всезнайства, акцентом на етиці та моралі. Однак під м'якою обгорткою слів і фраз глибинно прозирає оскал примітивного і брутального фашизму. І жоден Гегель з Платоном не здатні були б цього приховати. «Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею у наших домашніх умовах не рекомендується. Її треба виносити куди подалі. Експортувати для утилізації на чужій території. Експорт хаосу справа не нова. <…>. Імперські технології ефективні й сьогодні, коли імперії перейменували у наддержави. Кримський консенсус (??? — Авт.) — яскравий приклад консолідації суспільства коштом хаотизації сосідньої країни».
Що ж, до «кримського консенсусу» за останні кілька років Москва долучила ще й «Сирійське замирення» та «інтеграцію з Білоруссю». Остання стала чудовим полігоном для ефесбешного «експорту хаосу» прямо у сіни об'єднаної Європи.

Схожу лексику не почуєш на офіційних пропагандистських каналах Кремля. Зате вона притаманна і «євразійцю» Алєксандру Дуґіну, і пафосу членів «Ізборскаго клуба», її відлуння — у доповідях на зовні респектабельних дискусійних майданчиках Валдаю. Ба більше, — часто такі ж філіпіки — коштом російського бюджету — проникають в університетські середовища Європи, і лише згодом ми з подивом розводимо руками — звідки там свої «соловйови» і «кісельови»?

Тож Путін нападе у будь-якому разі. І недаремно «з-за порєбріка» останнім часом істерять з приводу «українських провокацій», мусують тему якогось «ефемерного наступу» Києва на «ЛДНР» (Сєрґєй Лавров) чи штурму Кримського перешийка (заступник Радбезу Алєксандр Ґрєбєнкін). Недаремно шеф останнього — секретар РБ Р Ф Ніколай Патрушев зловісно пророкує Україні «спалах будь-якої миті». Підготувавши ґрунт в окупованих донбаських анклавах, — паспортизувавши місцевих, запровадивши там рубльову зону і фактично економічно інтегрувавши їх в ерефію, — Кремль наполегливо шукатиме приводу для «українського Ґляйвіца». І, безумовно, знайде.

Тоді виплеканий сурковими, ісаєвими, павловскімі (їх легіон) російський «сором'язливий», «інтелектуальний» фашизм набуде притаманних цій ганьбі 20-го століття рис і практик. І пройде той же шлях, що і його попередник. Щоб судді майбутнього «Нюрнберга» не помилилися з вироком…

Ігор Гулик для «ВЗ»