Право публічно брехати

На початках це була брехня безвідповідальних, але амбітних невігласів, керованих цілком певними залаштунковими сценаристами, з цілком визначеною метою. Та брехня загорталася у яскраві популістські папірчики «Кварталу», у захоплюючі для обивателя, на перший погляд, безневинні сюжети серіалу з Голобородьком, подавалася у численних «відосіках» коміка. Отож, говорити про відповідальність, — пуста розмова, оскільки хто б кому боронив у демократичному суспільстві висловлюватися з будь-якого приводу.

Тепер, наділений майже необмеженими повноваженнями, Зеленський та його свита вирішили, окрім іншого, узурпувати ще й право публічно брехати. Брехати, не озираючись на очевидні факти, на те, що самі говорили раніше, обіцяли; брехати, наплювавши на суспільну та міжнародну опінію, на мораль та будь-які етичні застороги. Брехати голосно, безкарно і головне — невпинно. Брехати, намагаючись, як казав німецький публіцист Вільгем Швебель, «з безлічі дрібної брехні зробити щось схоже на одну велику правду».

Публікація першої ж частини журналістського розслідування Bellingcat про реальність спецоперації українських спецслужб задля затримання військових злочинців з терористичного угруповання ПВК «Вагнер» продемонструвала, наскільки цинічно і беззастережно Зе! і його камарилья користуються цим правом публічно брехати. Коли радник глави Офісу президента Михайло Подоляк розповідає, що Bellingcat спростовує міф про залученість іноземних розвідок у діяльність нашої розвідки, то він мав би пам'ятати, що сам «найвидатніший лідер», викручуючись, мов вуж, від прямих запитань журналістів, заявляв буквально таке: «Це точно не була наша операція. Я точно розумію, що ця ситуація, ідея цієї операції була інших країн, точно не України, й те, що Україну максимально затягували в це питання». Але Подоляк фальшує, не моргнувши, вважаючи, мабуть, що «громадська думка не знає історії».

Та що Подоляк. Киньмо оком на парадигму «потоку свідомості» на тему спецоперації від самого Зеленського. 20 серпня 2020 року: «Навіщо ви ставите таке провокаційне питання? Навіщо зараз ви президенту України кажете, що операція планувалася? Я про це читав. Сумно, що деякі засоби масової інформації передрукували „Комсомольську правду“ (здається, російську), зробили з цього сенсацію в Україні. Я не знаю ні про який „злив“ якоїсь там операції». 24 червня 2021 року: «Я подзвонив Олександру Григоровичу, я попросив його, я його попередив, що готовий передати йому всю інформацію щодо цих людей, там були прізвища, ми розуміли, хто це такі».

Той же Подоляк, відбілюючи власного шефа, розповідає, що «Андрій Єрмак ніколи й за жодних обставин не міг навіть пробувати керувати розвідкою і тим більше якимись її оперативними заходами». Тоді з якого дива він опинився серед утаємничених у деталі операції того знакового липневого дня 2020 року? І чи стане заперечувати сам Єрмак, що саме він був промоутером «великого перемир'я» 27 липня, через два дні після планованого дедлайну операції?

Я часто думаю над тим, що штовхає цих людей, у руках яких, без перебільшення, — доля великої європейської країни, на такі очевидно нешляхетні і неприпустимі речі. Як на мене, мотиви можуть бути різними, — від далекоглядного передбачення чогось важливішого до банального страху за власні персони. У випадку ж з «вагнерівцями» цілком схиляюся до версії, яка побутує серед більш утаємничених. Вона присутня і в розслідуванні Bellingcat. Опитані Bellingcat колишні оперативники ГУР МОУ висловили думку, що однією з причин зриву операції могло стати упереджене ставлення президента та його апарату до Василя Бурби, який уже мав тертя з офісом президента. Тріумфальне завершення такої значущої спецоперації зробило б його героєм в очах широкого загалу і додало б йому політичної ваги. Ну, вчорашній комік не міг «поділитися оплесками» з непримітним і утаємниченим контррозвідником, банально через випрацюваний роками у його мізках нарцисизм і завищену самооцінку.

Взагалі, говорити про Андрія Єрмака, як і про його шефа, у конструкціях «ніколи і за жодних обставин не могли навіть пробувати…», — смішно і гірко. Вся політична практика Зе! та його посіпак базується на ігнорі меж повноважень і прав, окрім права тотально і публічно брехати. До, прикладу, Зеленський де-юре не міг призначати двох суддів Конституційного суду на… невакантні посади, але таки призначив. Цікава виходить ситуація, чи не так? Бо реально йдеться про делегітимізацію найважливішого органу, який ще спроможний (за присутності сумління і вірності присязі у суддів) зупинити волюнтаризм популістів. Зокрема, у випадку, коли вони наважаться ухвалити реально капітулянтські закони про вибори в ОРДЛО чи амністію для бойовиків.

Воюючи за право публічно брехати, Банкова і її господар, природно, не готові терпіти присутність інших, альтернативних джерел інформації. Історія стосунків Зе! з мас-медіа, яка рясніє і дрібними конфліктиками, і гучними скандалами, і направду боксерськими клінчами, потенційно може перейти у зовсім іншу площину, коли режим не зупиниться перед відвертими репресіями. Принаймні, «закон про олігархів» здатен не тільки заткнути рота опозиційним ЗМІ, але й просто знекровити їх фінансово.

Ігор Гулик для «ВЗ»