Монолог кремлівського скиглія

Якщо тримісячне гарцювання багатотисячної московської орди довкола українських кордонів було призначене лише для того, аби визнати терористичні "псевдореспубліки" "ЛНР/ДНР" і "легітимно" запровадити туди воєнний контингент, то це вершина марнотратства. Таку "стратегію" мали б оцінити самі росіяни. Бо саме з їхніх кишень фінансувалася ця войнушка у пісочниці.

Не погоджуюся з тими, хто вважає, що Путін упродовж години звертався до співвітчизників. Та й навряд чи говорив зі світом, тим паче, з Україною. Путін говорив сам зі собою. Причому, давно, ще з 2008 року, з часу "мюнхенської промови", яка чомусь дуже налякала "західних партнерів". З тих пір спливло немало часу, - і світ (серед іншого, й "західні партнери") звикли до войовничої риторики пристаркуватого ефесбешника, і реагують на них відповідно. У пристойному товаристві, тим паче, толерантному, є моветоном називати придурка придурком.

Так, звісно, після "Мюнхена-2008" була Грузія, анексія Криму, окупація частини Донбасу. Так, Путін і його вузьке коло вирішили пограти м'язами, і подати це електоратові як фантастичні перемоги. Але ейфорія минула швидко, туман розвіявся, а російська реальність не стала від того іншою. Щобільше, пересічний обиватель, який сяко-тако міг пристойно жити, іноді дозволяючи собі відпочивати у Туреччині чи Болгарії, якщо не втратив таку можливість, то став відчувати себе парією серед того ж таки пристойного товариства.

Росія подавилася Кримом і Донбасом, її натужним пологам Новоросією не допоміг би навіть кесарів розтин. Натомість імперська сверблячка її "вождя" перейшла у хронічну стадію, коли маніяку "дуже хочеться", але "не можеться". Відтак він вдався до звичного з часів КҐБ терору проти інакодумців, переслідуючи їх і вбиваючи на теренах суверенних країн. Але наслідки хімічної атаки на Скрипаля у Британії нині луною відгукуються у категоричних заявах Джонсона і британських постачаннях зброї в Україну. А спроба втручання в американські вибори неабияк розлютила того, проти кого так завзято воювали ольгинські "тролі". Поза тим, спецоперації не викликають особливого захоплення серед публіки, яка звикла жувати попкорн, споживаючи одночасно кисельовсько-соловйовську маячню з телеекранів. Смерть колишнього каґебіста чи "брудна білизна" чергового претендента на роль "дядечка Сема" навряд чи переймають маси так, як батальні сцени зі Сирії чи з Донбасу.

Путін безсилий

Для мене це стало зрозумілим від часу появи його псевдонаукової статті у липні минулого року. Бо коли політик, тим паче керівник великої країни береться за перо (як "незабутній Леонід Ілліч"), то йому час на пенсію.

Путіну не варто було витрачати так багато літер для викладу своїх хворобливих рефлексій. Крапку можна було б ставити на претензійному за задумом автора (авторів?) заголовку "Про історичну єдність росіян та українців". На сьомому році війни Росії проти України говорити про "єдність" може тільки неадекват.

У понеділковому зверненні Путін озвучив головні тези того опусу. І знову ж таки – запізніло

Бо, на відміну від динамічного довкілля, час у Росії, зокрема в її осерді на Красній площі, застиг, мов болото. Але після шаленого підняття ставок, після серії зустрічей і розмов із "західними партнерами", яких насправді вважає ворогами, після мільярдів рублів, викинутих на безглузді маневри довкола кордонів України, нагнітання паніки, депортацію мешканців з ОРДЛО, кремлівський карлик змушений був щось сказати. Принаймні, щоб "зберегти обличчя".

Але цей монолог скиглія і невдахи, ображеного, приниженого з його ж таки вини, оголила до крайності агонію Росії

Країни, яка давно розвалилася на шматки і лише формально зберігає статус суб'єкта. Країни, яка, за висловом одного з тамтешніх філософів, "скукожилась" до меж Кремля і його тимчасових поселенців. Країни, яка покірно мовчить перед примарою "ефесбешної мафії". Країни, взятої у заручники купкою гопників і злочинців.

Саме з цього погляду слід розглядати "велич" путінської Росії. Наполеонівські плани переділу світу, жага перебувати у колі найсильніших і найвпливовіших втілилася у вихлопі "визнання" пушиліних і пасічників, - маріонеток з погорілого театру. Особливо карикатурно виглядав цей спектакль у пишних декораціях кремлівської зали. Жоден російський цар, лаври якого не дають спати Путіну, не пустив би холопів такого штибу й на поріг… І путінський спітч з цього погляду – якась достоєвщина, потуга поставити питання руба: "Хто я, тварь тремтяча, чи право маю?..". Зі знанням наперед відповіді, підсвідомим її відчуттям.

До слова, це більш ніж прозорий натяк Зеленському, який досі живе ілюзіями про "мир посередині", що на путінські маразматичні монологи достатньо "відосика". З Росією цей трюк не вийде. Путін недвозначно дав зрозуміти, що України для нього не існує, що вона для нього, - я вже й сам заплутався, - чи то породження підступних планів австрійського генштабу, чи плід ленінського "лібералізму". Для українців же – концтабори і розстрільні списки. Путін не залишив нам альтернативи, - лише одну: бути українцями.

Тому не слід особливо рефлексувати над тим, що і коли сказав кремлівський самітник. Цим займуться психоаналітики або й психіатри. Пізніше вони захищатимуть свої дисертації на цю тему. Ми ж мусимо захищатися від агресора, який, мов поранений та загнаний звір, здатен на останній кидок. І пишатися тим, що вісім років війни не минули даремно. Принаймні, дали нам шанс незворотньо визначитися, по який бік нового берлінського муру ми є. І знайти по цей бік надійних і сильних однодумців.

Ігор Гулик для «ВЗ»