«Я – повноцінна здорова жінка. Тільки пересуваюся на візку»

29-річна Ірина Царук, яка понад десять років не може ходити, чекає другу дитину

Я познайомилася з 29-річною жителькою Зимної Води Іриною Царук (жінка 24 роки  пересувається за допомогою інвалідного візка) на фотосесії проекту “Дякую тобі, мамо, за життя!”. Суть соцпроекту, який організовує жіночий бізнес-клуб “Новація” за підтримки Львівської ОДА, —  матерям та їхнім дітям безкоштовно роблять зачіски та макіяж, потім фотосесію. 4 червня у Львові відбудеться фінал акції  Mama party, де презентуватимуть слайд-шоу емоційних світлин. Ірина прийшла фотографуватися зі своїм чоловіком Євгеном (28 років) та  сином Матвієм. Над образом мами в інвалідному візку працювали візажисти та перукарі.

Ірина аж випромінює щастя, багато усміхається, під час розмови активно жестикулює. Це щаслива, радісна жінка, яка любить життя та свою сім’ю. Тримається за животик, дає мені погладити на щастя. Каже, чекає хлопчика. Малюк активно рухається в животику. Якщо перша вагітність минула легко, бо Ірина була у кращій фізичній формі, то друга дається трохи складніше.  Ірину підтримують люблячий чоловік та син. Матвійко демонструє мені, що дорослий:“Мене звати Матвій Царук! А вас? Я чекаю на братика. Назву його Северинком”.

“До п’яти з половиною років я була цілком здоровою і надто активною дитиною, - розповідає Ірина Царук. - І от одного разу стрибнула температура  під сорок градусів. Батьки завезли до лікарні. Вранці  не могла стати на ноги. Лікарі пояснили, що це було ускладнення після грипу. Мене повністю паралізувало.  Поставили діагноз — параліч нижніх кінцівок. Потім  відмовила шия. Не могла навіть тримати голову. Впродовж місяця мене кололи... сімнадцять разів на день. Лікар просив молитися. Шию попустило, а на ноги так і досі не можу стати”.

Після цього Ірина пересувається в інвалідному візку. Раніше завжди була в депресії. Сиділа вдома, нікуди не виходила, бо соромилася.  Батьки підтримували як могли. Казали Ірині: “Ти маєш давати собі раду, бо ми не вічні”. Дівчина твердо вирішила — не варто скиглити і нарікати на долю, а взяти себе в руки і жити так, ніби інвалідного візка немає. Їздила в реабілітаційний центр у кримські Саки. Це неабияк допомогло. Дівчина почала відживати на очах. Захотілося кохати, жити і здобувати освіту. Вступила у Львівську комерційну академію на факультет обліку та аудиту (не встигла закінчити, бо пішла в декрет, займалася вихованням дитини. - Авт.). Пригадує, було вкрай складно пересуватися в інвалідному візку по різних поверхах навчального закладу. Добре, що одногрупники не були байдужими і допомагали потрапити в потрібну аудиторію.

Ірина розповідає, що ніколи не мріяла про принца на білому коні, бо була реалісткою. Але мріяла народити дитину. У 21 рік вийшла заміж, у 22 — народила хлопчика. Ірина познайомилася з Євгеном дев’ять років тому. Євген родом з Криму (м. Керч). Чоловік добре спілкується українською. Доля звела їх на Закарпатті у м. Мукачевому. Євгена відіслали туди на медичну практику — волонтером від реабілітаційного центру. Ірина проходила у мукачівській клініці курс реабілітації.

Євген доглядав за Іриною, стежив, чи правильно вона пересувається на візку. “Може, одразу не відчули, що ми споріднені душі? Але потім все якось закрутилося само собою, - розповідає Ірина. - Були у Мукачевому разом десять днів. Він відвіз мене додому. Потім попросився переночувати, бо не встиг купити квитки до Криму. Тоді пожартував, що, мовляв, приїхав подивитися на мої маєтки. Через місяць я поїхала в Крим у санаторій. Євгена теж туди прислали волонтером. Спочатку жила і лікувалася в санаторії. Потім винаймала квартиру біля Євпаторії. Євген приходив до мене в гості, іноді я їздила до нього. Ми мали спільних друзів, зокрема відому реабілітолога Мар’яну Гординську. Вона теж зустрічалася з хлопцем з Керчі, який пересувався на інвалідному візку. Їхні стосунки розірвалися, а мої з Євгеном — ні.  Зустрічалися півтора року. Потім Євген зробив мені пропозицію, одразу занесли заяву у РАЦС”.

Євген пригадує, що його батьки не дуже зраділи невістці в інвалідному візку. На весіллі родичів чоловіка не було. “Я просто їх поставив перед фактом — їду до своєї нареченої, і все!” - пригадує Євген Царук. Найбільше невдоволення висловлювала бабуся Євгена.  Вона вперше познайомилася з Іриною, коли приїхала на хрестини свого правнука. Ірина не виглядає на свої роки, а щонайменше на п’ять років молодшою. Навіть при надії у Ірини шикарний френч-манікюр гель-лаком. Запитую про рецепт молодості та щоденний догляд за собою. “Раз на місяць стрижуся, фарбую волосся (під час вагітності перестала фарбуватися), роблю манікюр, - каже жінка. - Вдома роблю маски для обличчя, очищую скрабами. Раніше відвідувала косметолога. Стараюся стильно одягатися, стежу за модою”.

Сім’я  веде активний спосіб життя. Ірина Царук відвідує акції, кінотеатри, кафе. Матвійко - секцію з футболу. Влітку сім’я  відпочиває в Карпатах. Беруть намети і гайда засмагати під гірським сонцем. Усі дивувалися:  як можна на інвалідному візку пересуватися в горах та ще й за собою сина тягати... Ірина усім відповідає: “Можна — якщо хочеш!”.  

“Життя в інвалідному візку — не вирок! - каже жінка. - Зараз не уявляю  собі ходячого життя, вже адаптувалася до візка. Не треба ніколи нічого чекати від людей. Треба самому давати собі раду! А не жити за принципом, що усі тебе мають жаліти і тобі хтось щось винен. Я — повноцінна здорова жінка. Тільки пересуваюся на візку. Люди по-різному реагують на таких, як я. Деякі тицяють пальцем. Якщо хтось щось каже, то роблю “морду кирпичом” і погнала на візку далі. Одного разу зустріла на вулиці маму з сином. Хлопчик каже: “Ось цьоця на ровері їде!”. Мама відповідає йому, що це не ровер, а інвалідний візок. Потім сказала сину: “Якщо будеш нечемний, то Бозя тебе теж так покарає...”. Я не витримала і відповіла їй, що негарно робити зі своєї дитини каліку”.