«Підірвався на міні. Відірвало ноги… Але вірила, що живий»

Той, хто пішов захищати Батьківщину від ворога, уже герой. Бо воює за Незалежність України, майбутнє наших дітей і онуків. Про хлопців, які втратили на війні здоров’я, повернулися без руки чи ноги, пишуть у пресі, у них беруть інтерв'ю, про них знімають документальні фільми. Але мало хто розповідає про далеко не сильних (на перший погляд!), іноді дуже маленького зросту жінок-берегинь. Саме вони своєю любов’ю, безмежною відданістю, жертовністю повертають до життя і ставлять на ноги тих, кого колись покохали красивими і здоровими… Такою є 37-річна Олена Буряк — жінка сильної волі й незламного духу.

До великої російсько-укра­їнської війни Олена й Пе­тро та їхні діти, син Тарас і донька Емілія, жили, як і тися­чі звичайних українських родин. Діти вчилися у школі. Чоловік Пе­тро працював далекобійником, і на момент нападу агресора на Україну, 24 лютого 2022 року, був у рейсі за кордоном. Коли почув, що в Україні війна, вирішив не­гайно повертатися. Олена про­сила чоловіка, щоб перечекав, може, то все скоро закінчиться… Але Петро був категоричний: він — чоловік, українець, який має бути зі своїм народом і вигна­ти агресора. Петрові на той час було 39 років.

— Через кілька днів чоловік по­вернувся до Львова, — каже Оле­на. — Чекав повістки — не при­ходила. Ось уже й квітень. Ми відсвяткували Великдень, а на­ступного дня Петро взяв пас­порт, військовий білет і поїхав у військкомат. Він став військо­вим, а Олена — волонтеркою.

— Мій Петро — високий, йому потрібна була форма 66-го роз­міру. Що могла, придбала за власні кошти. Почала цікавити­ся, хто що може дістати, хтось комусь зателефонував… І за ко­роткий час у мене уже було бага­то друзів-волонтерів.

Петро Буряк воював від квіт­ня до 6 вересня. Машина, якою кермував, колесом наїхала на міну.

— Олено, чи передчували ту страшну біду?

— Напередодні, 5 вересня, Петро зателефонував не зі сво­го телефона. Говорив швидко, казав, що йдуть «у горло драко­на», після відпрацювання зате­лефонує. Розуміла, що мій чо­ловік на війні, а не на курорті. Він ходив (чи їздив) на завдання не­одноразово. І завжди повертав­ся! 6 вересня відвела донечку Емілію вперше на підготовку. Не могла собі знайти місця, не розу­міла, що зі мною коїться… Поча­ла прибирати — залазила у кожен закуток. Але це прибирання було в якомусь панічному стресі.

Повернулися з Емілією додому. Дитина увійшла в кімнату і почала щосили плакати: «Ніжки! Мої ніжки! Мене болять ніжки!». Олена зі сином підбігли до неї, думали, що ма­ленька вдарилася об щось. Тем­ператури у дитини нема, забою не було… Емілія — активна ди­тина. Займається спортом, сі­дає на шпагат, тож до маленьких травм (якби такі були) ставиться, як доросла.

Коли дитину вдалося заспо­коїти, Олена вирішила наліпити вареників. Але телефон постій­но був біля вуха — обдзвоню­вала усіх, кого тільки могла. Як з’ясувалося пізніше, саме у той момент, коли Емілія кричала, що болять ніжки, її тато підірвався на міні. У дівчинки з татом дуже сильний енергетичний зв’язок.

І тоді Олена зателефонува­ла на той номер, з якого Петро дзвонив 5 вересня. Абонент то був поза зоною, то було зайня­то, то не брав слухавки. Нарешті у слухавці сказали: «Алло». — «Де мій Петро? Що з ним?». — «Вам передзвонять і все скажуть». — «Ні! Якщо я вже додзвонила­ся, кажи, як є!». — «Підірвався на міні. Йому відірвало ноги…». — «Він живий?» — «Чесно, не знаю».

— Знаєте, у мене сльози ли­лися рікою, а я твердо ліпила ва­реники, — розповідає жінка. — Це був шок. А в голові роїлися дум­ки: що робити? Куди дзвонити? Куди бігти? Вірила, що живий. Так, тяжко поранений, але жи­вий. І це — найголовніше.

Олена розуміла, що має їхати до чоловіка, але не знала куди. Отримав поранення на Херсон­ському напрямку, але ж невідо­мо, куди його повезли — у Ми­колаїв чи Херсон? Друзі радили: треба зачекати, все з’ясувати, а лише тоді їхати до нього.

Чекати не могла. Як можна за­лишатися, знаючи, що рідна лю­дина у тяжкому стані? Вона має бути поруч! Зателефонувала ді­вчині з Благодійного фонду «Я з тобою», просила з’ясувати, де її Петро. «Ти маєш обов’язково їхати», — сказала дівчина-волон­терка.

— Як їхати? Хіба сама подо­лаю понад тисячу кілометрів за кермом, не знаючи, де мій Пе­тро? Я не такий сильний водій, не впораюся. Дівчина прислала до мене двох хлопців-волонте­рів. Як вони прийшли, я аж при­сіла: переді мною стояли двоє хлопчаків, років по 20. Їхні бать­ки, мабуть, навіть не здогаду­валися, куди їдуть сини. Моє­му синові на той момент було 17 років, а вони ну трішечки старші… Питаю у них, чи їзди­ли за кермом на далекі відстані. Не їздили. Для них це — драйв, «крутяк». А для мене це далеко не «крутяк», бо ж відповідаю за життя тих дітей, які мені хочуть допомогти.

Петро Буряк підірвався на міні 6 вересня, а 7 верес­ня вранці дружина Олена вже була у нього — перед двери­ма реанімації, бо всередину її не впустили. «Я ляжу під порогом, але все одно туди зайду. Мене ніхто не зупинить!» — сказала Олена лікарю.

— І він мене впустив. У мене не було страху, я не ревіла і не втра­чала свідомості. Для мене най­головніше було — він живий! Я обняла свого непритомного Пе­тра, сказала йому, що я — поруч. Думаю, він мене почув.

Потім Петра евакуювали в ре­анімобілі до Одеси. Олені не до­зволили його супроводжувати. Хлопці-волонтери її машиною повернулися до Львова. Куди бігти з великою валізою? Як най­швидше дістатися до Одеси? І знову десятки дзвінків до волон­терів.

Три тижні Петро Буряк був у комі. Олена не відходила від ньо­го. Було дуже важко не лише фі­зично, а й морально. Я запитала, чи не було моменту відчаю, коли опускалися руки, коли у розпачі могла собі сказати: «Все. Більше не можу…»

— Я не для того приїхала, щоб опускати руки. Знала, що маю його витягнути і поставити на ноги. Робила усе найкраще, щоб він знав, що, попри поранення, він — людина, батько, чоловік. Він нам потрібний! Я йому завжди казала: «Петре, у тебе буде все найкраще. Не знаю, як я це зро­блю, але присягаю, що все для тебе зроблю». Правда, одного разу на добу поїхала до Львова, бо хотіла домовитися про проте­зи. Саме тоді і познайомилася з головою громадської організації «Всесвіт з Україною» Світланою Мерзловою, яка робить можли­ве, а іноді зовсім неможливе для українських захисників, їхньої реабілітації. Пані Світлана взяла­ся допомогти, щоб протези Пе­трові зробили в Ізраїлі, готувала необхідні документи.

— То йому зробили в Ізраїлі протези?

— Пані Світлана підготувала багато паперів, але з’ясувалося, що через два роки довелося би знову їхати туди і робити нові - бо від великого навантаження на них маси тіла ноги худнуть. І якщо би щось трапилося з протезом, треба знову туди летіти… А це шалені кошти. Ми відмовилися.

А далі були тижні і місяці реабілітації, пристосування до жит­тя у нових умовах і нових реаліях. Лікар сказав: «Ми зробили все. А тепер тільки надія на Бога». Але Олена вірила: Бог — добрий, дасть їм сили обом.

— Я завжди казала Петрові в реанімації: «Петре, борися. Ти не маєш права піти від нас. За тебе молиться родина і увесь світ. Ми з тобою разом переможемо…». А він лише хитав головою, мов­ляв, не має більше сили.

Олені було дуже важко, коли чоловіка перевели у палату. Чо­ловік без двох ніг, одна рука роз­дроблена, у пластині, друга — прооперована, без пальців. І ця тендітна, маленька на зріст жін­ка на собі двигала великого і важкого чоловіка. Від двигани­ни «заробила» міжхребцеві кили (грижі), що привели Олену на операційний стіл.

Коли Петро повернувся до­дому, «намалювалися» нові проблеми. Добре, що квар­тира на першому поверсі, але як подолати шість сходинок у під'їзді людині в інвалідному віз­ку? Встановити пандус немож­ливо, бо під'їзд дуже вузький. Спочатку просила перехожих, щоб допомогли занести чолові­ка в хату… Та й у самому помеш­канні пересуватися з кімнати у кімнату було нереально. Міжкім­натні двері - 70−80 см, а візок у Петра — 90 см. Він не міг заїхати у кухню, у туалет чи ванну. Лежав на ліжку і дивився у стелю.

Олена знайшла вихід із ситуації: добудувала балкон і встано­вила пандус — тепер Петро може самостійно виїжджати на вули­цю і сам повертатися додому. А квартиру перебудувала так, щоб Петро міг всюди заїхати візком. «Я все зробила для того, щоб Пе­трові було комфортно жити».

— Коли Петро вийшов з реані­мації, панічно переживала, щоб він не впав у депресію, — каже Олена. — Щоб у голову не ліз­ли погані думки, поклала йому блокнот і ручку. Сказала, що досі я допомагала його бригаді, але тепер мені потрібна його допо­мога. Мовляв, ти лежиш і нічого не робиш, тож відтепер допома­гатимеш тим, хто потребує. Він заперечував, казав, що не знає нікого. Але я його переконала — так треба. Бо він краще знає, що потрібно, а я знаю, де це мож­на взяти. Тим я його і витягнула. Йому саме у цей момент потріб­но було розуміти, що він комусь потрібний. Я йому не раз каза­ла: «Якщо ти не в ЗСУ, то ти — для ЗСУ».

І Петро послухав дружину. Спочатку відправив на фронт одну машину, комусь знайшов форму, іншим турнікети… І у бе­резні 2023-го Петро Буряк за­снував Благодійний фонд «Не­зламні воїни» — щоб усе було задокументовано.

А недавно родина Петра Бу­ряка отримала королівський подарунок, який для них орга­нізувала голова ГО «Всесвіт з Україною» Світлана Мерзлова, — відпочинок у Кенії.

— Я навіть не знаю, як можна передати відчуття радості, коли ти не можеш передати це сло­вами, — усміхнулася Олена. — Коли пані Світлана зателефону­вала і сказала, що домовилася з почесним консулом України у місті Момбаса у Республіці Кенія Олексієм Сєрковим про наш від­починок у серпні у цій країні, я не повірила. Пані Світлана познайо­милася з Петром на якомусь за­ході, а з нею ми навіть ніколи не бачилися. Але те, що вона для нас зробила, — це щось неймо­вірне. Скажіть, хто зараз дбає про жінок військових? Так, вій­ськовим дають путівки на реабілітацію чи відпочинок. А дружи­нам і дітям? А нам пані Світлана організувала і відпочинок, і ще й переліт (кошти на авіаквит­ки дала компанія МХП у рамках програми підтримки військових, ветеранів та їхніх родин «МХП Поруч»)! Не знаю навіть, чому я більше радію — чи тому відпо­чинку, на який ми поїдемо усі­єю сім'єю, чи тому, що в Україні є такі безкорисливі люди, які до­помагають іншим.