Молитва завжди допомагає на фронті й в мирному житті

Це допомагає утвердитись у житті. Пробував перетворити батьківський будинок у затишний осередок для проживання. Дещо встиг, але довести до пуття розпочате не вдалося: війна завадила. Андрій все, здавалося, зробив для того, щоб створити сім’ю, народити та виховати сина, прожити своє життя на рідній землі у достатку, з любов’ю до дружини, сина, найближчих людей та з користю для України. Був мобілізований у квітні 2023 року. Сталося це відразу ж після Великодня, на саму Провідну неділю. Після підготовчих зборів та військових навчань у Житомирі хлопця скерували в один з підрозділів 81-ої бригади. Вісім місяців перебував в зоні бойових дій. Був зарахований до взводу ПТРК роти вогневої підтримки, брав участь у відбиті жорстких штурмів ворога. Безстрашно знищував окупантів та рашистську техніку. Був надійним та сміливо діяв у всіх ситуаціях, які виникають на полі бою. 10 лютого 2024 року, коли вже сонце ховалося, вертаючись з бойових позицій, наступив ногою на протипіхотну міну. Вибухом відірвало п’яту та частину ноги. Не один день знадобився для того, щоб усвідомити в яку «реальність» потрапив після поранення. Але Андрій не здався. Вдячний Богу, що вижив. Залишається оптимістом та прагне жити повнокровним життям. Пересуваючись на милицях, грає в АМ футбол. Сьогодні він — наш співрозмовник.

День поранення

— День поранення, мабуть, на все життя запам’ятався. Зрозуміло, що у своїх спогадах ви повертаєтесь до аналізу того, як все було. Чи не картаєте себе за те, що тоді, можливо, існував якийсь інший, більш сприятливий для вас варіант розвитку подій, якби в іншу сторону повернули або, скажімо, свій внутрішній голос послухали?

— Ні, нічого такого зі мною не відбувається. Я себе ні за що не картаю, а, навпаки, радію, що залишився живий. І, звісно, дякую Богу за це. Але подію того дня ніколи не забуду. Із бойових позицій повертався не сам, а у супроводі побратима, мого напарника. Це був його перший вихід на бойову позицію. Так от, побратим, оволодівши собою, не піддався страху. Допоміг накласти на ногу турнікет, після чого побіг по допомогу. Я ж, залишившись на самоті, ще метрів 300−400 проповз по снігу. Того дня сніг відіграв фатальну роль: якби не випав, я б, найімовірніше, побачив ту кляту міну. Швидко прибігши до мене, побратими затягли до підвалу. Про отримане поранення ротного повідомив сам. Близько години чекав на евакуацію. Не так легко було вивезти мене із зони, де постійно кружляли обладнані тепловізором ворожі дрони та прилітали «каби», до потрібного місця. Все довкола було розбито. Автомобілі не могли доїхати до точки евакуації. Доставили мене туди, взявши під руки та ризикуючи власним життям, троє побратимів. Легше стало, біль відступив після того, як у медпункті отримав знеболюючу ін’єкцію. Село, де це сталося називати не можу: перебуває у зоні бойових дій. Мені дали першокласну первинну медичну допомогу, і машиною швидкої завезли до Слов’янська, де зробили операцію, ампутували ногу. Але на цьому поневіряння не скінчились. Лікування мало продовження в Ізюмі, Харкові, Львові і Мукачеві. Річ у тому, що до своїх вибухових пристроїв ворог додає якусь «хімію», яка заражує кров. Це все ускладнює, додає клопоту, створює проблеми у лікуванні.

Зараз, дякувати Богові, я перебуваю у Винниках на протезуванні. Чекаю на виготовлення моєї нової «ноги». Фінансується ця робота за кошти наших друзів і партнерів із США та інших країн світу, а також деяких благодійників з України. Фірма називається Superhumans, що з англійської перекладається, як супер люди. Намагаюсь не «розкисати», у належній фізичній та психічній формі себе підтримувати. Бігаю на милицях. Два рази на тиждень граю в АМ футбол, ці змагання відбуваються на милицях, за команду «Покрова» Львів. Кожного дня роблю руханку. Віджимаюсь від підлоги, у кілька способів підтягуюсь на турніку, «качаю» прес. Спорт, фізичні вправи дуже люблю. Для підтримки життєвого тонусу має значення і постійне спілкування з новими побратимами, які сюди прибувають. Як і я, вони чекають на протезування. Ніколи не палив, не вживаю алкоголю. Вірність здоровому способу життя також допомогло вижити на війні. Втрачати внутрішню рівновагу чи впадати у відчай не дозволяю собі.

— Без побратимів, того невластивого для мирного часу патріотичного духу, який так яскраво під час війни проявляється жити не зможете. На чому ще спираєтесь, до яких технік мобілізації власних внутрішніх сил ще надається, коли непереливки стає, понад край журба накочує.

— Роблю те, що мусить робити кожна віруюча людина. До Бога звертаюся, молюся. Зараз кожної неділі ходжу до церкви, приймаю Святе Причастя, і раз в місяць сповідаюсь. Молитва — це велика сила. Мав можливість не раз у цьому пересвідчитись. Не тільки на війні, а й у мирному житті. Вірю в перемогу Добра над злом. Щодня, ранком і увечері, молився на війні з молитовників отця Ігоря Царя «Ми, діти Божі, нащадки Марії» та «Величайте Ісуса Христа». Вони є в інтернеті. Жодного разу не пропустив ці молитви. Вважаю, що саме через це Бог мене врятував.

Гріх сьогодні безтурботно жити

— Війна з росією ще триває. Продовжують молоді хлопці гинути. Це страшно, не повинно так бути. Але ж українцям немає куди діватись. Маємо вистояти, захистити свою землю і дітей від осатанілого сусіда. Ви були на полі бою, отримали там поранення. Але війна на цьому для вас, мабуть, не закінчилась. Що ви, як ветеран війни та учасник бойових дій, своїм співвітчизникам хочете сказати, від чого прагнете застерегти тих, хто пороху не нюхав, на війні не був?

— Перший урок від теперішньої війни дуже простий: не можна жити безтурботно, у своє задоволення. Якщо хтось цього не зрозумів, належних висновків не зробив, великий гріх має. Мене війна життя цінувати навчила. Так думаю не лише я. Так само і мої побратими вважають.

Ви це усвідомлюєте відразу, як тільки під обстріл потрапляєте. У нашому підрозділі воювали хлопці з різних регіонів і областей. З Херсонщини, Дніпра, Одещини, Києва, Запоріжжя, Львівщини й ще багато інших місць. Ви б побачили їхні очі, коли з бойових позицій до себе у розташування повертались. У всіх однаковий щасливий вираз. Бо вижили! Після цього починаєш по-справжньому цінувати те, що в мирному житті мало хто цінує. Із часом на війні приходить і усвідомлення того, що твоя Батьківщина найкраща країна на землі, бо ти в ній народився і виріс, в ній живуть твої найближчі. І що не потрібно нікуди їхати, високі закордонні заробітки шукати, а будувати своє щасливе життя там, де народився й тобі призначено бути. Хтось із мудреців сказав: хочеш миру, мусиш до війни готуватись. Золоті слова.

Потрібно брати їх на «озброєння». Завжди треба дбати про свій порох. І, звісно ж, тримати його сухим. Думаю, що росія ніколи б на нас не наважилась напасти, якби ми були дружніми та згуртованими. Знали свою історію, пам’ятали свої традиції, культуру, не розкрадали свої багатства, поважали і любили свою мову. Ми отримали жорстокий, але дуже простий урок. Своє потрібно берегти та примножувати, а не розкрадати. Цей урок, на жаль, ще триває, не закінчився. Плата за нього — не погана оцінка у шкільному щоденнику, а пролита кров, життя наших героїв-захисників, які щодня помирають за те, щоб ми зберегли свою державність, під своїм прапором могли жити.

Свій план на майбутнє ще не виконав

— Є таке поняття, як посттравматичний синдром. Далеко не кожен після таких жахіть, які випали на його долю під час війни, дає собі з ним раду. Як відбувається ваше повернення до мирного життя?

— Війна обійшлась зі мною жорстоко, я ногу втратив. Але це не найбільша ціна, яку доводиться платити нашим воїнам-захисникам. Багато що бачив, від чого волося дибки стає. Був свідком, як після прямих потраплянь «кабами» з побратимів нічого не залишається. Важко з такими спогадами жити. Постійно спілкуюсь з людьми, які не одну кінцівку втратили, як це зі мною сталося, а дві, три, а то й всі чотири. Не маю права опускати руки і не можу дозволити собі розкисати. У мене все попереду, свій план на життя, ще не виконав. Маю прекрасного синочка Марка, якому 5 років. Дуже сильно люблю його. Він — моя теперішня мотивація. Хто, як не ми з дружиною, маємо виховати, поставити його на ноги. Багато сьогодні людей, яким набагато гірше, ніж мені живеться. І про це не забуваю. У моєму будинку зараз живе мати з донькою з Харківщини. Це мій особистий доробок у допомогу тим нашим співітчизникам, у яких війна все забрала. Було би добре, якби й інші наші краяни, які мають вільну житлову площу, згадали б про тих, хто немає де жити, поділились б своїм добром.

В цьому житті треба жити для Бога, для себе, рідних і близьких людей, для України. Тому я так скажу: майже адаптувався, поступово повертаюсь до мирного життя. Дякую своїм батькам, що дали мені життя і виростили. На жаль, вони вже закінчили свій земний шлях у 2021 році. Хоч і без ноги, але кожної неділі я стою в храмі на Богослужінні. Завдячую пану Василю Кучменді і його родині, тому що він мене познайомив з отцем Ігорем Царем зі Львова, який підтримав мене духовно і багато розказав як правильно слід жити в цьому світі. Так само дякую отцю Руслану Царю з Миколаєва, який за мене молився і підтримував у молитовній спільноті з Миколаєва. Я був на війні, а вони за мене молилися. Вдячний моїм братам Михайлу і Володимиру, їхнім сім’ям, Наталії, сину Марку, моїй родині, друзям, всім добрим людям, які небайдужі до моєї долі. Своє життя на землі слід прожити так, щоб совість не мучила, щоб всім нам разом на небі бути.