«Батькам сказав, що стою на блокпосту. У той час ворожі літаки збивав»

У Чернівцях одружився наймолодший Герой України, уродженець Івано-Франківщини — 21-річний Роман Гломба. Його обраницею стала 24-річна Марія, уродженка Чернівців. Це надзвичайно симпатична і колоритна пара! Окрім того, що Роман — Герой України, його також нагородили орденом «За мужність». За допомогою ПЗРК (переносного зенітно-ракетного комплексу) тоді ще 19-річний Роман Гломба збив одну крилату ракету й сім російських літаків!

Журналістка «ВЗ» по­спілкувалась з Романом Гломбою. Був важко по­ранений, досі лікується у Чер­нівцях. З лікарні його відпустили на один день — на власне весіл­ля.

— Романе, розкажіть тріш­ки про ваше дитинство та юність.

— Дитинство у мене було, як у всіх дітей. А ось у школу я не дуже любив ходити… Зі сьомого класу почав працювати на фір­мі, яка виготовляла пам’ятники. Вдень заробляв 1200 грн (це були доволі великі гроші). Потім ця фірма переїхала в інше місто, мені невигідно було туди їздити. На дорогу треба було б витра­чати багато часу. Після школи влаштувався на ковбасний за­вод. Був старшим менеджером холодної і мороженої продукції. Там мав трохи більшу зарплату.

Коли мені виповнилося 18 років, мав іти в армію на стро­кову службу. Служити пішов у листопаді 2021 року, а у лютому 2022-го почалася війна… Мені на той час було 19. На фрон­ті потрапив на Запорізький на­прямок.

— Вас називають людиною-ППО. Як удалося збити таку кількість літаків із ПЗРК?

— Два рази мені показали, як користуватися ПЗРК. По­тім я подивився кілька роликів у YouTube… Коли зробив пер­ший постріл і влучив у літак, то зрозумів, як цей ПЗРК працює. Це була «Ігла» — ще радянського виробництва, 80-х років.

— Коли вперше підбили во­рожу ціль, які були ваші від­чуття?

— Адреналін заграв… З’явився азарт! Хотілося позбива­ти якнайбільше ворожих цілей. Якоїсь миті літаки перестали за­літати на нашу територію, по­тім знову з’явилися… Було, що «Ігла» не спрацьовувала…

— Наскільки далеко ви були від підбитого літака?

— Десь 1,5−2 км. Небезпе­ка була постійно. Могли оскол­ки до мене долетіти… Тоді ра­шисти розпочали полювання на «пепеошників», які працювали на Запоріжжі. Коли нам по рації повідомляли, що ворожа авіація рухається у наш бік, або є інша небезпека, ворог перехоплював цю інформацію і одразу починав бити по наших точках.

Одного разу я знав, що ро­сійська авіація має точно залеті­ти до нас. Стою посеред поля… Один приліт справа від мене, метрів за сто, другий приліт — зліва, п’ятдесят метрів. І десь десять прильотів прямо біля мене (п'ятнадцять метрів). Я взяв «трубу», бігом забіг у блін­даж… Пощастило врятуватися!

— Ваш позивний — «Бан­дит». Маєте бандитський ха­рактер?

— Ні (усміхається. — Авт.). Ми коли тільки заїхали на позиції, усім давали позивні. Якось так сталося, що мені дали псевдо «Бандит». Мабуть, тому що я ви­сокий, здоровий. Але усі накази я виконував чітко!

— Нещодавно були розмо­ви про те, що за кожну зни­щену одиницю ворожої тех­ніки військовим додатково платитимуть. Ви отримали гроші за підбиті ворожі цілі?

— Не отримав ні за літаки, ні за крилату ракету… Я цікавився цим питанням. Одні мені каза­ли: «Покажи закон. Такого зако­ну немає». Хоча президент Зе­ленський казав, що військовим будуть платити за знищену во­рожу техніку. А потім виявилося, що я мав на відео це все зніма­ти. Як я мав на відео це фіксува­ти, якщо я працював?..

— 2022 року ви отримали «Золоту Зірку» і стали наймо­лодшим Героєм України. Це для вас було несподіванкою?

— На той момент я про жод­ні нагороди не думав… Відзна­ку отримав від президента. Він мене похвалив, сказав: «Так три­мати!». Запитав: «Яка буде на­ступна ціль?». Кажу: «Не знаю, побачимо…».

— Ви ще досі на лікуван­ні у Чернівцях. Розкажіть, як отримали поранення?

— Ми заїхали в «сіру» зону, і там почався бій… На цій ділян­ці, на Запорізькому напрямку, перебували пів місяця. Плану­вали йти в контратаку. Мала їха­ти наша техніка, ми мали при­кривати її від авіації… Нас було двоє у бліндажі. Кажу товари­шу: «Скільки приходів було?». Відповідає: «Близько десяти». Я кажу: «То ще один-два при­ходи, і все». Я тільки це сказав, і тут — пряме влучання, прилеті­ла міна. Так вийшло, що я сво­го товариша фактично прикрив собою… Я зміг вибігти з блінда­жа та пробігти 200 метрів до на­ших хлопців. Ті почали надавати мені першу медичну допомогу. Завантажили у БМП та евакую­вали. Далі я не дуже пам’ятаю…

Із Запоріжжя мене відправили у Дніпро. Звідти — до Києва. У Ки­єві я був більш як пів року. Потім з Києва поїхав до Чернівців. Зараз лікуюсь у Чернівцях. Яке було по­ранення? Важке, у мене пів боку було розірвано, біцепс, «грудак» був пробитий. Два ребра пола­мані. Мене чекають ще дві опе­рації. На плечовому суглобі тре­ба буде зшивати м’язи…

— Я побачила у соцмере­жах, що ви одружилися. Де познайомилися з Марією?

— Мене з лікарні відпустили на один день. Ми одружились. Все було добре! Марії у вересні буде 25 (на чотири роки старша від мене). Працює у салоні кра­си, робить брови і вії. Ми позна­йомились у ТікTок.

— Мабуть, звернули ува­гу на її ефектну зовнішність… Марія дуже симпатична.

— Мені характер її сподобав­ся. Почали переписуватися, по­тім зідзвонюватися. Я зрозу­мів, що Марія мене підтримає у будь-якій важкій ситуації. Вона — мій надійний тил! Коли був у госпіталі, я їй не подзвонив. По­дзвонив до тата, а тато подзво­нив до її мами. Так сталося, що Марія почула, що я «трьохсо­тий». Бігом зібралася і поїхала до мене у Запоріжжя.

— Ви зрозуміли, що Марія справді за вас дуже пережи­ває. І це стало для вас своєрідним знаком, що вона — ваша доля…

— Так! У неї горе сталося… Торік на Бахмутському напрям­ку вбили її рідного брата. Я не встиг з ним навіть познайоми­тися…

— Ви використовували ста­рий радянський ПЗРК. А но­вих не було?

— У нас не було. У бригадах, що біля нас стояли, було на­товське озброєння, були поль­ські «Перуни» (ПЗРК Piorun, тобто «Блискавка». — Авт.). Але їх було мало. Нацгвардії «Пе­руни» не видавали, а лише тим людям, яких спеціально навчали ними користуватися. «Стінґери» були, але теж мало. «Перун» та «Ігла» — фактично та сама зброя. «Перун» уже модернізований. Точніше влучає у ціль.

— На війні ви були рік і три місяці… Змінилися за цей час?

— Так, змужнів. Став більш відповідальним. Війна весь час зі мною, часто сниться…

— Цікаво, що мама і тато сказали, коли вам дали Героя України?

— Я їм сказав, що просто стою на блокпосту. Щоб вони не переживали. Коли я збив пер­ший літак, до моїх рідних по­дзвонили з військової частини і подякували за сина. Мама пи­тає: «Ти казав, що на блокпосту стоїш?!». Відповідаю: «Ну, так, на блокпосту!». Тоді батьки ді­зналися, що я літаки збиваю… Я їм сказав, що скоро буду вдома, щоб підняти їм настрій.

У червні 2022 року тато по­трапив до лікарні. Я взяв від­пустку на кілька днів. Приїхав до тата в лікарню, у нього з серцем проблеми, і з тиском. Він теж нині лікується.

— Коли ви стріляли з ПЗРК, літак повністю вибухав?

— Якщо ракета, наприклад, влучає у крило, то льотчик ще може керувати літаком… А якщо влучаєш у перед літака, або в за­дню частину, то шансів уже не­має. Ті літаки, у які я влучив, як мені сказали, були повністю роз­биті. Але чи льотчики катапульту­валися, невідомо… Навіть зараз туди неможливо потрапити, бо це поки що окупована територія.