«Для нього робота була життям, а життя — роботою»

Відійшов у засвіти «журналіст-епоха» — Борис Козловський

Львівська журналістика зазнала непоправної втрати: 8 грудня відійшов у вічність багаторічний заступник головного редактора «Високого Замку», депутат Львівської обласної ради першого демо­кратичного скликання Борис Леонідович Козлов­ський. Неперевершений майстер пера, він стояв біля витоків нашої газети.

Борис Козловський — «журналіст-епоха», біля яко­го вчитися можна було постійно. Він був з того по­коління, яке робило живу журналістику. Чверть сто­ліття тому він щоранку приходив у Львівську обласну раду, обходив усі кабінети і довідувався останні новини, а потім давав найсвіжішу інформацію в газету, яка тоді виходила щодня. Ось так працювали журналісти, коли ще не було «рятівного» Інтернету. А коли з’явився Інтер­нет, постійно казав молодим журналістам, аби «частіше виходили з кабінетів».

Борис Леонідович тримав зв’язок із нами навіть після того, як вийшов на пенсію і перейшов працювати у прес- службу Львівської політехніки. Там не полишав пера, працював із завзяттям. Той, хто тримав у руках докумен­тальну книгу «Дунаїв не забув, що містом колись був…», був вражений, наскільки самовіддано працював над нею Борис Козловський. Це не просто блискуча літературна та наукова праця. Автор буквально «перелопатив» істо­рію Дунаєва, обійшов усі тамтешні хати, де спілкувався з жителями різного віку, розуміючи, що вони є живи­ми свідками історії, працював в архівах. І це була пер­ша книга із дилогії про цей населений пункт, що на Пе­ремишлянщині. Незадовго до смерті почав працювати над другою частиною «Дунаєва».

Навіть у поважному віці був у чудовій творчій формі. І сам активно дописував у «ВЗ», і допомагав нашим журналістам — вичитував матеріали, придумував влуч­ні, часто афористичні заголовки.

Бориса Леонідовича сильно підкоси­ла смерть дружини Валентини. Боля­че пережив цю трагедію. Він самовідда­но боровся за її життя: доглядав, платив шалені гроші за ліки. За відкачування рі­дини із її уражених легень платив щора­зу по тисячі гривень… Смерть дружини підкосила його і у переносному значен­ні, і у прямому — йому майже відмови­ли ноги. Ці останні півроку він згасав, як свічка…

У цей важкий для нас усіх час ми вирі­шили розпитати людей, яким пощастило співпрацювати із Борисом Козловським, яким залишився у їхній пам’яті?

Степан КУРПІЛЬ, перший головний редактор газети «Високий Замок»:

— Ми з Борисом Козловським при­йшли у «Високий Замок» майже одно­часно, на самих початках заснування газети. Він довгий час був моїм пер­шим заступником. На той час мав зна­чно більший журналістський досвід, ніж я, тому значну частину творчої роботи брав на себе. З ним було не дуже легко працювати. Бо мав імпульсивний, вибу­ховий характер, боляче реагував, коли щось було не по його. Але разом із тим швидко остигав, якщо був у чомусь не­правий — визнавав це. Хоч у нас різні характери, у мене більш спокійний, але, попри «творчі дискусії», ми працювали дуже плідно. Борис Леонідович був тру­доголік. Надзвичайно вболівав за те, що робить. Вболівав, щоб колектив працю­вав як злагоджений механізм. Прагнув, щоб усі, як і він, віддавалися роботі на усі сто. Молодих журналістів вчив, під­тягував їхні тексти, «перевіряв на профздатність».

Був дуже компанійський, після робо­ти часто запрошував додому — поговори­ти по душах. Те, що не вдавалося обгово­рити в офіційній атмосфері, можна було обговорити після роботи, за чаркою. Він любив такі розмови — про життя, про ро­боту…

Любив робити журналістські експери­менти. Рідко хто з журналістів пише такі матеріали. Наприклад, близько року ходив в одних мештах фірми «Прогрес» і потім описав усі свої пригоди — наскільки ці ме­шти міцні тощо. Здається, після того фір­ма «Прогрес» подарувала йому нові мешти. Був у нього цікавий експеримент: чи можна вижити на 1,50 грн? Вирахував, що саме стільки тоді становив одноденний раціон лебедя у Стрийському парку. І ви­рішив проекспериментувати, чи може лю­дина вижити на ті самі гроші. Робив тоді аналізи, зважування. Кілька місяців жив на 1,50 грн., дуже схуд, але усі показники аналізів поліпшилися.

Журналістські експерименти під його керівництвом проводили і деякі його учні. Наприклад, Дмитро Синяк. Борис Леоні­дович потім допоміг йому оформити ці газетні дописи у книгу.

Також ініціював різноманітні газет­ні конкурси. Наприклад, на краще вино. Учасники конкурсу мали принести по дві пляшки. Час від часу Борис Леонідович за­ходив в обід до мене і казав: «Давай про­дегустуємо?». Кажу: «Так не залишиться ж вина для конкурсу, для професійних де­густаторів». «Залишиться, для дегустації треба небагато». До всього підходив з гу­мором, з самоіронією, хоча саме життя його не було таке веселе. Не раз розпо­відав про труднощі — особисті, побутові, сімейні. Була ситуація, коли УНСОвці під­палили вхідні двері його квартири — їм не подобалася позиція газети. Але такі речі не дуже і хочеться згадувати. Згадується все добре, приємне, веселе…

Микола ГОРИНЬ, у 1994−1997 ро­ках очолював Львівську область (був спочатку головою Львівської облра­ди і облвиконкому, а потім головою Львівської ОДА):

— Маю найкращі спогади про Бориса Козловського. Був у перших шеренгах на­ших журналістів, які у часи проголошення Незалежності України чітко стали на по­зиції демократизації преси і правдивого висвітлення подій. Був депутатом Львів­ської обласної ради першого демокра­тичного скликання. Але ніколи не нама­гався знайти якісь особливі підходи до «власть імущих», завжди був незалежним, об’єктивним і, найголовніше, — глибоко входив у проблему, про яку писав. При­гадую, щодня приходив в обласну раду і збирав інформацію, бо старався донести до широкого загалу усі новини про роботу владних структур області. Запам’яталися і ті журналістські експерименти, які про­водив над собою, працюючи у «Високо­му Замку». Дуже своєрідний чоловік був. Страшенно жаль, що пішов із життя такий прекрасний чоловік і журналіст…

Василь ГАВРИЛИШИН, однокурс­ник Бориса Козловського, заслуже­ний журналіст України, працював з Борисом Козловським на Львівсько­му телебаченні:

— Був надзвичайно самовідданий, навіть жертовний щодо професійно­го обов’язку. Не просто жив роботою, а жив на своєму робочому місці у прямому значенні слова. Інколи навіть забували, що у нього є сім’я, здавалося, його дім — це телебачення. У своєму редакційно­му кабінеті, у відділі інформації, встано­вив спортивний куточок, де була швед­ська драбина, гантелі… Для нього робота була життям, а життя — роботою.

Така самобутність, фанатичність до справи була притаманна йому ще зі сту­дентських часів. У той час захоплювався енергійною, наступальною поезією Ма­яковського. Вважав, що і зовнішньо по­дібний на цього поета. Був такий же кре­мезний, «гривастий», як Маяковський. Я займався фотографією, і він мені казав: «Васю, зніми мене так, як Маяковського!». Кажу: «Борю, який же ти Маяковський! Не гріши супроти такої постаті!». А він: «Ти ні­чого не розумієш! Я тебе прошу, зніми!» Ставав у «позу борця» і дивився у кадр…

Колись, при Андропові, була бороть­ба з алкоголізмом. Оскільки Борис був дуже щирою людиною, навіть у чомусь дещо наївною, ми саме його обрали го­ловою Товариства тверезості. Як він фа­натично дотримувався усіх правил! Бува­ло, каже: «Хлопці, ну ми ж інтелігенція, ну як так? Маємо бути прикладом!». Одно­го разу на дні народження нашого това­риша ми його таки переконали: «Борисе, ну спробуй трошки тієї отрути, з якою ти борешся!». Вмовили. Він пригубив чар­ку і раптом каже: «Хлопці, слухайте, як це чудово! З’явилося нове дихання! Служба це одне, а життя — зовсім інше!».

Він все життя працював над собою. Його неперевершені публікації у «Висо­кому Замку» я читав із величезною на­солодою. Телефонував йому і вітав із успішною публікацією. Казав: «Борю, ну ти молодець, не опускаєш планки!». Він ніколи не опускав планки своєї професій­ної відданості.

Ще один показовий епізод. Як і бага­то інших, у радянський час був у компар­тії. Але у дні проголошення Незалежнос­ті України рішуче порвав із компартією і на мітингу біля Університету привселюд­но розірвав свій партійний квиток. Тим са­мим продемонстрував, що розуміє пово­роти у розвитку суспільства, історії. Це був щирий вчинок! Згодом був довіреною осо­бою В’ячеслава Чорновола на президент­ських виборах 1991 року. Був щирий, без жодних намагань використати свою на­ближеність до влади. Вічна йому пам’ять!