«Найважчою є дорога вниз…»

Це був перший похід у гори для уродженки Закарпаття під час повномасштабної війни. Своє сходження Ірина присвятила Збройним силам України. Ірина Галай першою серед українок піднялася 2016 року на найвищу вершину світу — Еверест. І ось тепер іще один 8-тисячник — гора Аннапурна. Про альпінізм, ризики і свою любов до гір — бо що може бути кращим за гори! — Ірина Галай розповіла журналістці «ВЗ».

— Пані Ірино, ви — людина гір, адже народилися і тривалий час жили на Закарпатті. Коли з’явилося бажання підкорювати найвищі вершини світу?

— Гори люблю з дитинства. Ми ходили у гори, але такі «низькорослі», адже у на­шій шкільній програмі були Говерла, Піп Іван та інші. Багато часу провела у лісі, з шестирічного віку була у таборах — відпо­чивали поблизу Мукачевого. А ще багато каталася на лижах. Ніколи не думала під­корювати надзвичайної висоти верши­ни. Коли закінчувала університет, почала працювати в Києві у нафтовій компанії, у мене був товариш, з яким ми поспереча­лися «на футбол». Я тоді програла ту су­перечку. Його бажання для мене було — піднятися на Казбек. Це була перша моя вершина, її висота 5033 метри. Тоді мені ця висота здавалася смішною. Я собі ду­мала: і що тут такого — піднятися на гору. Але я не знала, що це — ціла історія!

Коли почала готуватися, знайшла гру­пу, а це був 2013 рік, тоді ще у гори не було так популярно ходити, як тепер. Знайшла гіда, який мене запитав, чи маю досвід. Коли почув, що це лише Карпа­ти, порадив спробувати. І тоді довідала­ся — має бути відповідне спорядження, відповідна фізична підготовка, а також моральна. Ти йдеш вгору — тобі важко, холодно, незручно, ти спиш у наметі… Одне слово, це цілий комплекс, як потім мені сказали на Евересті — це суміш не­приємного з корисним. Але це затягує неймовірно!

— Коли піднялися на Казбек, які були відчуття?

— Ой, побачила з вершини гори увесь Кавказ під ногами, там було видно, зо­крема, Чечню, — і все таке маленьке з тієї висоти. Коли ти досягаєш певної мети, задоволення собою має потужний вплив на мозок і на людину загалом. Із Казбека усе й почалося, а далі була Кіліманджаро в Африці, потім трохи походила Альпами. А потім довідалася, що на Евересті не було жодної українки, і у мене з’явилася нова мета.

— І ви почали цього разу довго і серйозно готуватися?

— Я цього дуже хотіла — готуватися довго і серйозно. Але потім побачила пресконференцію дівчини з Донецька, яка розповідала, що має намір підкори­ти Еверест. І я зрозуміла: у мене зовсім нема часу. Адже це я маю бути тією пер­шою українкою, яка підкорить Еверест! Тим паче, що ця дівчина йшла у коман­ді російських альпіністів. А це вже був 2016-ий. Розумієте, після Криму, коли у нас уже два роки йшла війна, ця дівчина йшла з російською командою. Мені було неприємно.

— І ви почали шукати українську ко­манду?

— Тоді з України ніхто не водив на Еве­рест. Тож спочатку треба було знайти гіда. І я його знайшла. Це був Віктор Боб­ко із Кам’янського. Він мені дуже допо­міг, консультував з усіх покупок — вели­ких і маленьких дрібничок, починаючи від правильних шкарпеток, закінчуючи ма­трацом для спальника. Знати такі нюан­си дуже важливо. Віктор навіть прилетів з Мексики на Закарпаття, щоб погово­рити з моїми батьками, пояснити їм, що це — потрібно, і це реально. Для підготов­ки перед Еверестом, а це було за місяць до сходження, ми здійснили сходження на найвищий вулкан у світі — Охос-дель-Саладо. Він у Чилі, його висота майже 7 тисяч метрів. Ще тоді Віктор казав: «Щоб ходити у гори, треба ходити у гори. І це — найкраща підготовка».

— А потім ви полетіли у Непал…

— Так, тоді і почалося моє сходження на Еверест. Це тривало місяць, і, Богу дя­кувати, все успішно. На вершині Еверес­ту мене осінила думка про те, що я можу подолати і вершину К2 (гірська вершина в Азії, відома як «дика гора»). У всіх аль­піністів ця гора викликає страх, бо вона небезпечна, на її шляху загинуло бага­то людей. До прикладу, якщо на Еверест зійшло понад 10 тисяч осіб з усього сві­ту, то на К2 навіть 400 не піднялося. Для мене це був свого роду виклик.

— Коли йдете на вершину, тримає­теся одне за одного, чи є якийсь ка­нат?

— Це обов’язково. Попереду йде ко­манда професійних атлетів — це або шер­пи, або китайські альпіністи, які за це отримують немалі гроші. До прикладу, у вартість мого сходження входить і вар­тість мотузки, і послуги шерпів. Таку мо­тузку вішають шерпи, і без неї сходження на восьмитисячник заборонено. Це дуже серйозно. Хто порушить правила, може позбутися сертифіката на сходження, і невідомо, чи дозволять сходження на іншу гору в інший час.

— Люди не бояться ризикувати…

— Дехто не розуміє цього, на жаль. Знизу дивишся на вершечок гори, і зда­ється, що це недалеко. А коли починаєш підійматися, вітер подує, єдине, що тебе тримає, це ця мотузка.

— Але не лише мотузка має бути. Ще й відповідне спорядження.

— Треба закритися максимально. Я закриваю повністю обличчя — бо мож­на обгоріти, адже сонце палить немило­сердно, а можна й обморозити обличчя. Окрім того, має бути спеціальний костюм і спеціальне взуття.

— Сходження на гору, плюс екіпіру­вання — задоволення недешеве?

— Еверест з кожним роком стає все дорожчим. Зараз коливається у серед­ньому 100 тисяч доларів, а ще кілька ро­ків тому, коли я підіймалася на цю гору, було 50 тисяч, і це було дуже дорого. Шу­кала спонсорів, мені допомогли з опла­тою експедиції.

— Коли підіймаєтеся на вершечок, вішаєте прапор України?

— Аякже! Беру зі собою не лише пра­пор України, а й герб мого рідного міс­та, Тризуб. Ці речі додають сил, коли вже опускаються руки, ноги відмовляються йти.

— Як довго триває сходження?

— По-різному. Альпіністи приїжджають і живуть на базовому таборі. Потім йдуть на табір-1. Альпініст йде на ротацію туди, щоб організм звикав до висоти. Ночуєш там. Потім йдеш на табір-2. І там ночуєш. А потім знову повертаєшся на базовий табір. Згодом той шлях ти проходиш зно­ву і йдеш до табору-3. Якщо організм ви­тримує, залишаєшся на ніч. Табір-3 при­близно на 7-тисячній висоті. Потім знову йдеш на базовий табір. І лише тоді йдеш на фінальний штурм вершини, ночуючи у кожному з трьох таборів, і вже з остан­нього табору підіймаєшся на запланова­ну верхівку. До прикладу, якщо це Еве­рест, то відправною точкою є табір-4, а до вершини якихось 500 метрів. Але ці 500 метрів забирають усю ніч. Вран­ці ми на вершині. Треба розрахувати час і сили, щоб спуститися вниз. Бо дорога вниз — найважча.

— Що відчуєте на вершині?

— Неймовірне щастя! Щастя від того, що закінчилося місячне страждання — акліматизація, підйом-спуск-підйом… Я була щаслива, що саме я та українка, яка встановила той рекорд, що дає потужний заряд енергії, мотивації, адреналіну. Але треба пам’ятати: на вершині не можна на 100 відсотків радіти сходженню, бо весь той шлях, який ти пройшла вгору, треба пройти вниз. А сил набагато менше, «па­лива» в організмі теж залишилося мало. Тому найбільше щастя відчуваєш тоді, коли повертаєшся на базовий табір.

— Але ж вниз іти легше…

— Навпаки. Дорога вниз набагато важ­ча. Коли ти йдеш вгору — бачиш мету. Коли йдеш вниз, сил уже нема. Ти бачиш, що хмари — нижче, ти стоїш над ними. Починають тремтіти ноги і руки. Біль­шість смертельних випадків трапляєть­ся саме на спуску. Люди не розрахову­ють свої сили.

— Скільки часу буваєте на підкоре­ній висоті?

— На Евересті була 25 хвилин. На К2 — 40 хвилин. На Аннапурні — найдовше. У мене був тризуб з «Азовсталі», який я за­лишила на вершині. Єдине, на Аннапурні нема вершини, там — хребет з маленьким п’ятачком, на якому навіть нема де стати, бо він дуже гострий. Мене пристебнули карабіном до мотузки, і я так там пробула більше години. До речі, коли я спустила­ся з цієї вершини донизу, зрозуміла, що самого спуску не пам’ятаю. Мій мозок не міг відродити той спогад — далася взна­ки висота.

— Рюкзак несете самі?

— У кожного альпініста є місцевий су­провід. Я завжди беру шерпа, жінка не може нести таку вагу, яку може нести чо­ловік. Я несу до 20 кг. Усе решта — шерп.

— Кажете, на дорогу на вершечок гори йде майже доба. Як собі даєте раду з туалетом?

— Це найбільша проблема у таких по­дорожах. Наразі ця проблема, на жаль, не вирішена. Коли підіймалися на Ан­напурну — був великий стрес у такій си­туації. І не тому, що холодно. А тому, що нема де. До прикладу, ми вже були у та­борі-3. Це маленька дільниця — не біль­ше 10 метрів квадратних. На цій площі — три намети. Виходиш з намету і не зна­єш, куди йти…

— Хочу повернутися до підкорення Аннапурни. Довго готувалися?

— Взагалі не готувалася. У 2021 році київське видавництво мені запропону­вало озвучити книжку, яка так і назива­ється «Аннапурна». У цій книжці йдеться про перше сходження французів на 8 ти­сяч метрів. Ходила щодня у студію, озву­чувала цю книжку, і у мене таке бажання з’явилося — я маю піднятися на цю гору. Я ж пройшла з цими героями увесь цей шлях під час озвучування.

Запланувала собі цю експедицію на весну 2022-го. Але війна змінила мої пла­ни. Два роки я навіть думати не могла про жодне сходження. А коли мені подзвони­ли і сказали, що йде мій шерп, з яким ми вже сходили на інші вершини, я не вага­лася ні хвилини. Тим більше, що зараз в інформаційному просторі про війну в Україні стали менше говорити. Не знаю, як правильно закликати інші країни розу­міти і знати, що у нас війна, але я мушу це робити. Щоб люди у світі не думали, що в Україні війна закінчилася.

— На Аннапурні також є табори?

— Звісно. Єдине, що на табір-3 на аклі­матизацію, на жаль, ніхто не ходить, бо це дуже небезпечно. Аннапурна — найне­безпечніша гора у світі, бо є кулуар між другим і третім табором, де сходять ла­вини. І сходять вони «без попереджен­ня». Тому цей кулуар треба дуже швидко проскочити. А на висоті, де ти дуже по­вільно йдеш, проскочити не так просто. Тому альпіністи стараються мінімізува­ти можливість потрапити під лавину. Бо смертельні випадки ставалися саме у тому кулуарі. Коли ми вже були на вер­шечку, по нашому маршруту пройшла ла­вина. Ми це бачили і зняли цей жах на ві­део. Це гора-крейзі! Погодні умови на ній змінюються, як настрій. Якщо вранці все чудово, то вже за п’ять хвилин почина­ється сніжна буря, ніхто не розуміє, звід­ки вона взялася. Але я вдячна цій горі, бо вона прийняла мене комфортно. Вона на мене чекала, створила мені всі умови для приємного її підкорення.

— На кожному сходженні ризикує­те життям. Як до цього ставиться ваш чоловік?

— Це важке питання. Мені було склад­но пояснити йому, чому я хочу підко­рити цю гору. Мій чоловік готував мою експедицію на К2 у 2021 році. Не погоджувався, але, звісно, підтримав. Дві­чі на гелікоптері прилітав на базовий та­бір. Насправді, це була одна з найважчих експедицій у моєму житті.

— Ваш чоловік також альпініст?

— Ні. Він громадянин Німеччини, але на Говерлі був щонайменше чотири рази, і на Піп Івані, і на багатьох інших.

— Скільки часу щодня тренуєтеся?

— До повномасштабної війни бага­то тренувалася і займалася боксом. Але форму підтримую стійкою у планці щове­чора. На Аннапурну йшла без серйозної фізичної підготовки. Добре, що є м’язова пам’ять — організм мене не підвів.

— Чи дотримуєтеся відповідної дієти?

— У мене нема жодних заборон, але намагаюся не їсти смаженого і солод­кого. Якщо є привід, можу випити бо­кал шампанського, але у моєму меню — правильне харчування і здоровий спосіб життя, щоб гарно виглядати. Те, що мені вдалося підкорити Аннапурну без спеці­альної підготовки, це завдяки здоровому способу життя.