У скупого шейха гроші з’їли щури, а мудрий шейх роздав їх людям...

Як перший президент ОАЕ перетворив пустелю у рай.


Мені вдруге пощастило побувати у дивовижній країні – Об’єднаних Арабських Еміратах. І вдруге я поверталася звідти зі змішаними почуттями. ОАЕ залишають по собі стійке відчуття, що ти побував у якомусь несправжньому світі. Недаремно чи не усі, хто ділиться  враженнями про цю країну, кажуть, що там як у казці. А казка – це щось вигадане, далеке від реальності. Ось і життя в ОАЕ здається далеким від реальності, принаймні нашої, української...

Через особливості природних і погодних умов часом складається суто візуальне враження, що це країна-міраж. Бо сучасні хмарочоси, які своїми шпилями пробивають хмари, вдень ледь видно через морок. Та якщо знати, що кількадесят років тут була лише пустеля, то нинішній вигляд найбільших міст – Дубаї і Абу-Дабі – справді можна прийняти за міраж...

Торік я писала про Дубаї, тому цього разу не буду повторюватися, а розповім про столицю – місто Абу-Дабі. Але розповідати про столицю, не згадавши історію країни, неможливо. Бо історія ця безпрецедентна.

Португалії не дозволили відкрити ані посольства, ані представництва

 Колись тут була лише мертва пустеля, якою мандрували бедуїни у пошуках оаз. З часом кочові араби об’єднувались у племена. Виживали як могли. А вижити у пісках було непросто... Хоч землі ці не були вельми привабливими, але охочих їх завоювати ніколи не бракувало. Особливо цікавив, зокрема європейців, морський шлях. На початку XVI ст. Португалія зуміла встановити контроль над входом до Перської затоки з Індійського океану. Король Португалії відправив сюди свою військову ескадру. І на довгі 150 років ці землі стали колонією Португалії. Це був чи не найстрашніший період у житті місцевого населення. Португальці з місцевими не церемонилися, поводились з ними вкрай жорстоко. Примушували змінювати релігію. А тих, хто відмовлявся, нещадно карали, спалювали цілі села. Перекази про ці звірства місцеві передавали з покоління у покоління. Португальці залишили по собі настільки погану славу, що їх тут досі не люблять. Коли ОАЕ як нова країна з’явились на карті світу, а це сталося якихось 47 років тому, то лише дві країни не отримали політичної акредитації – Ізраїль  та Португалія. Якщо зараз хтось приїде сюди з паспортом Ізраїлю, то його просто не впустять. Прикордонник скаже, що не знає такої країни, а знає країну Палестина. З португальським паспортом впускають, але жодного захисту громадянин Португалії тут не матиме. Шейхи не дозволили Португалії відкрити ані свого посольства, ані будь-якого дипломатичного представництва. Тому громадянин Португалії в разі виникнення щонайменшої проблеми залишиться з нею  сам на сам. А зважаючи на жорсткі місцеві закони і головне – суворе покарання – йому не позаздриш. Ось такі вони злопам’ятні...

Піратське царство

Але повернімося до історії. Поступово влада Португалії слабшала. Ці землі намагалися завоювати турки, але не зуміли. Після панування Португалії довгий час тут було безвладдя, таке собі піратське царство. Місцеві жили з того, що нещадно грабували кораблі,  які пропливали  Перською затокою. На багатьох старих картах ці території були помічені чорним кольором – як піратські. Такий стан речей аж ніяк не влаштовував королеву Великої Британії Вікторію. Коли їй терпець урвався, наказала за будь-яку ціну припинити грабунок кораблів Британської імперії. 1820 року Британія підписала перший мирний договір, згідно з яким місцеві племена зобов’язалися не нападати на британські кораблі, а навпаки, супроводжувати і захищати їх. Одним з пунктів договору було заборонено контрабанду зброї і торгівлю рабами. Інші морські держави, кораблі яких також страждали від піратів, звернулися до британців, аби і за них замовили слово.  У 1853 році підписано другий договір, згідно з яким Велика Британія отримала право користуватися цими землями. Таким чином було встановлено британський протекторат.

Наприкінці ХІХ століття господарями арабських країн були англійці і французи. По суті, ці дві країни поділили між собою арабський світ. Коли з піратами було покінчено, життя стало ще важчим. Чим заробиш у пустелі. Добре, є ще море. Чоловіки, як правило, добували з морського дна перли, які називали риб’ячим оком. Це була важка і небезпечна робота. Протягом дня доводилося пірнати до 30 разів. Багато гинуло, зокрема від розриву легенів. Декого з’їдали акули. Бувало, що помічник пірнальника діставав з моря лише залишки тіла... А ті, хто повертався з моря, не довго жили на суші. Від перепаду тиску внаслідок пірнання у чоловіків дико боліла голова. Дехто не витримував болю і вдавався до самогубства. Інші ставали каліками, зокрема втрачали зір, бо морська сіль роз’їдала очі.

Коли почалася Друга світова війна, британці забули про  свою колонію... Після війни, наприкінці 40-х років, шейхи звертаються до парламенту Великої Британії з проханням відправити сюди геологорозвідувальну партію. Ще до війни,  1926 року, поруч з Саудівською Аравією американці відкрили нафтові запаси. Тоді з’явилися припущення, що і територія сучасних Арабських Еміратів багата на нафтові родовища. І справді в 1951 році на морському шельфі геологи знайшли нафту.  Але це вже зовсім інша історія, якої могло б і не бути, якби до влади в країні не прийшов шейх Заїд.  

Знайти нафту допоміг Жак-Ів Кусто

Ця історія нагадує одну з казок Шехерезади з «Тисячі і однієї ночі». Розповім її коротко. Отже, у правителя емірату, шейха Султана, який жив у невеличкому рибальському поселенні Абу-Дабі, було четверо синів. Четвертого звали Заїд, що перекладається як «той, що примножує» (пророче ім’я). Оскільки хлопчик був наймолодший, великих шансів зайняти місце правителя не мав. Але історія зробила карколомний поворот.  1926 року його батька вбив рідний брат Сакр, сини мусили тікати та ховатися у пустелі у далеких родичів.  Заїду тоді було лише вісім років. Та через два роки Сакра вбили, і до влади прийшов старший брат  – шейх Шахбут. Місцеві жили вкрай бідно. Зовсім зле стало у 30-х роках, коли на світовому ринку з’явилися штучні перли з Японії. У країні панували страшні злидні...

Але припущення, що тут можуть бути великі поклади нафти і газу, справдилися. На морському шельфі геологи знайшли нафту.  1951 року в Абу-Дабі,  1953-го – у Дубаї. До речі, велику допомогу надав знаменитий французький дослідник Світового океану Жак-Ів Кусто. Саме він помітив ознаки  нафтових родовищ і підказав, де треба робити свердловини. На знак вдячності йому подарували громадянство ОАЕ.  А наприкінці життя Кусто, який був правовірним католиком, прийняв іслам. Його поховали за канонами ісламського світу.

Нафтові гроші ховав у скрині. Там їх погризли щури

 Коли знайшли нафту, гроші потекли рікою. Але люди не дуже відчули зміни. Багатіти почала владна верхівка. Шейх Шахбут не вважав, що народ має якийсь стосунок до цих багатств. Гроші від нафти складав у скрині. Тим часом шейх Заїд, який на той час був намісником у невеличкому місті Аль-Айн, переконував старшого брата скеровувати гроші у розвиток країни. В 60-х роках шейхи побували у Великій Британії і побачили, як живе Європа. Коли повернулися, Заїд знову звернувся до брата, аби той припинив ховати гроші у скрині, а почав інвестувати у  країну, щоб змінити на краще життя народу. Той категорично відмовився. Тоді сталося безпрецедентне – у серпні 1966 року на сімейній раді клану було ухвалено рішення усунути шейха Шахбута від влади. Еміром обрали шейха Заїда як найбільш прогресивного. За це рішення проголосували навіть два рідні сини шейха Шахбута.  Той, звісно, смертельно образився на родину і переїхав жити у Ліван. Там провів залишок своїх днів, так і не побачивши, як разюче змінилася його країна. Коли відкрили скрині, набиті грошима, то побачили, що багато купюр були знищені – їх погризли щури. Шейх Шахбут залишився у пам’яті народу як такий, за якого щури з’їли гроші.

Роздавав гроші і землі

 А що з цими грошима зробив шейх Заїд? У це важко повірити, але він почав роздавати їх людям. У прямому сенсі цього слова. Біля палацу сидів писар і записував, кому і скільки грошей видав. Спантеличеним людям тут же розповідали, як найкраще ці гроші витратити, давали практичні поради. Протягом одного дня в руки бідняків віддали 20 мільйонів доларів! Наступного дня в країні зникли злидні... Хоча не всі давали собі раду з грошима. Багато хто почав купувати собі дорогі речі, автомобілі, тринькати  наліво і направо дароване. Тоді мудрий шейх прийняв інше рішення. Почав роздавати землю та субсидувати фермерів. А нафтові гроші пустив на розвиток інфраструктури країни – на будівництво доріг, шкіл, лікарень...

Щоб не загинути поодинці

У 1968 році британці, які допомогли у розробці нафтових родовищ, сказали, що відпускають країну у вільне плавання. Колоніальна система себе вичерпала, і більшість колоній Британії отримали незалежність. Шейх Заїд розумів, що коли підуть британці, хтось захоче завоювати ці багаті на нафту землі. Тому звернувся до сусідів, а це були переважно його брати і родичі, з пропозицією  об’єднатися в єдину державу. І йому вдалося їх переконати. 2 грудня  1971 року сім шейхів домовились об’єднатися у єдину державу. Шейх Заїд пропонував увійти до єдиної країни і Катару,  Оману та Бахрейну, і Кувейту. Але усі вони відмовили. Зарозумілий король Бахрейну тоді грубо відповів шейху Заїду, мовляв, навіщо об’єднуватися з жебраками, нам і без вас добре... Через деякий час його спадкоємець, молодий король Бахрейну, дуже пошкодував, що батько не прийняв тієї пропозиції. Він почав копіювати ОАЕ. Але досягти таких успіхів, які демонстрували Арабські Емірати, не вдалося жодній арабській країні... В останню хвилину, коли вже сім еміратів були готові підписати угоду про створення федерації під назвою Об’єднані Арабські Емірати, раптом відмовляється ставити свій підпис шейх Сакр з Рас-Аль-Хайма. Йому не сподобалося, що не отримав права вето, яке мали Дубаї і Абу-Дабі, що від нього буде менше людей у національних зборах. Він образився, гримнув дверима і покинув урочистості. Через деякий час на Рас-Аль-Хайм напав Іран і відібрав нафтові острови. Ніхто за нього не заступився. Тоді, як кажуть, прийшла коза до воза – 12 лютого 1972 року шейх Сакр поїхав до шейха Заїда і попросив прийняти його до складу нової держави.

 «Багатства, які послав нам Аллах, маємо скерувати на  благо народу»

Коли постало питання, хто буде першим президентом новоутвореної держави,  жодних дискусій не було, усі підтримали шейха Заїда. І не тому, що Абу-Дабі був і залишається найбільшим і найбагатшим еміратом. Він займає 87 відсотків загальної території ОАЕ. І саме на його території – 90 відсотків нафтових і газових запасів. Абу-Дабі субсидує й інвестує у розвиток інших еміратів. Таку політику запровадив шейх Заїд. Коли став президентом країни, сказав незабутні слова, які золотими буквами викарбувано у новітній історії країни: «Багатства, які послав нам Аллах, маємо скерувати на благо народу. Бо багатство – це ніщо, якщо не служить народу. Не народ для влади, а влада для народу». Усі 33 роки, протягом яких правив, свято дотримувався цих слів. І зробив з бідної країни одну з найбагатших  у світі. Ось вам яскравий приклад ролі особистості в історії...

Кажуть, справжній чоловік має збудувати дім, виховати сина і посадити дерево. Шейх Заїд збудував сотні тисяч будинків, при ньому було висаджено 40 мільйонів пальм! Він виховав 19 синів і 22 доньки. Зрештою, усі місцеві жителі, коли їх запитують, хто такий шейх Заїд, відповідають: «Це наш батько».

Для повного щастя ОАЕ лише острова  Щастя бракує…

У мечеті шейха Заїда одночасно можуть молитися 40 тисяч людей.

В Абу-Дабі — столицю Об’єднаних Арабських Еміратів – ми їхали з Дубаї. Відстань,  150 км, подолали автобусом за півтори години. В ОАЕ штрафи за перевищення швидкості — космічні. Дорогою, поки гід розповідала захоплюючу історію країни, яка нагадує казку зі щасливим фіналом (читайте статтю “У скупого шейха гроші з’їли щури, а мудрий шейх роздав їх людям” у попередньому тижневику за 4-10 січня), я дивилася у вікно. Краєвиди протягом нашого маршруту майже не змінювалися – суцільна пустеля,

з одного боку час від часу виднілося море. До речі, 80 відсотків території ОАЕ досі займає пустеля. Після кількох днів, проведених у Дубаї, де хмарочоси вражають своїми футуристичними конструкціями, порожні простори між двома найбільшими містами ОАЕ справляють враження іншої реальності. А якихось кілька десятиліть тому уся країна приблизно так і виглядала – де-не-де на безмежних просторах пустелі були поселення місцевих арабів, які жили у страшних злиднях...

150 км – за 12 хвилин потягом

Тим часом екскурсовод  натхненно розповіла, що через декілька років з Дубаї до Абу-Дабі можна буде дістатися за... 12 хвилин. В амбітних планах шейхів – будівництво швидкісного залізничного сполучення. Потяг зможе розвинути швидкість до 800 кілометрів за годину!

Нагадаю, відколи в країні знайшли величезні нафтові запаси  (у 60-х роках минулого століття), тодішній правитель шейх Заїд поставив собі за мету зробити з бідної знедоленої держави – найбагатшу і найкомфортнішу у світі. Принаймні для місцевих жителів, так званих локальних арабів. І йому це вдалося! Нині в країні 35 тисяч доларових мільярдерів і 55 тисяч доларових мільйонерів! Втім, той локальний араб, який ще не заробив свого першого мільйона, уже точно не бідний. І ніколи не буде! На престижних державних посадах, наприклад, в органах влади, у поліції, на митниці, працюють лише місцеві. Відповідно, і зарплати там як для своїх – 15-20 тисяч доларів. Крім того, “чистокровний” місцевий араб отримує від держави усі можливі пільги і привілеї. Якщо одружується з локальною арабкою, то такому подружжю держава дарує віллу, 70 тисяч дирхамів (близько 20 тисяч доларів) на організацію весілля, а дитині, яка народилася у такої пари,  кладеться на банківський рахунок 50 тисяч дирхамів (15 тисяч доларів). Крім того, місцевий араб отримує безкоштовне  медичне забезпечення та освіту не лише у своїй країні, а й за її межами. А ще стає співвласником бізнесу з іноземним капіталом. У країні інвестор не платить податків,  натомість віддає 51 відсоток свого бізнесу місцевому громадянину. Влада дає інвестору кандидатуру бізнес-партнера за списком. Так свого часу придумав шейх Заїд. І в такий спосіб   забезпечив значній частині локальних арабів та їхнім нащадкам безхмарне майбутнє, незалежно від того, буде у країні нафта чи колись закінчиться. Хоча наразі запасів вистачить на 150 років. Але і це ще не все. Усі місцеві араби – а їх приблизно мільйон з дев’яти мільйонів жителів Арабських Еміратів, щороку отримують так званий нафтовий відсоток. Свого часу шейх Заїд сказав, що нафту знайшли не під його ногами, а на землі, де живе його народ, тож кожен місцевий житель має на неї право...

Але, схоже, шалені нафтові гроші трохи запаморочили голову правителям Арабських Еміратів.  У гонитві за розкішшю вони не зупиняються ні перед чим і втілюють у життя найфантастичніші проекти. Таке враження, що хочуть щось довести усьому світу. Виглядає це так, ніби бідна людина, яка несподівано отримала нечувані гроші, не може ними натішитися і щоразу купує нові і нові дорогі речі. Наприклад, в Абу-Дабі зараз будують новий аеропорт. Про його масштаби ходять легенди. Журналісти якось запитали шейха, якими будуть розміри летовища? Той усміхнувся, витримав паузу і спитав, чи знають вони аеропорт Хітроу? “Звичайно, – відповіли. –  Це один із найбільших аеропортів у світі”. “У нас буде в десять разів більший”, – відповів шейх.

Емірат-задирака

Власне, одна з характерних ознак ОАЕ – тут усе має бути най-най: найвище, найбільше і, звичайно, найдорожче. Наразі першість у цьому змаганні тримає емірат Дубаї (усього еміратів сім). Дубаї називають еміратом-задиракою. Оскільки усі запаси нафти сконцентровані на території найбільшого емірату – Абу-Дабі (становить 87 відсотків загальної території ОАЕ), Дубаї свого часу вирішило піти іншим шляхом. Нафта тут закінчилась ще торік. Розуміючи це, емір Дубаї, шейх Мохаммед, багато років тому робив ставку на дві речі – зовнішні інвестиції та туризм. Інвестора заманював відсутністю оподаткування. Щоправда, з нового року вже мають запровадити п’ятивідсотковий податок. А туристів – розкішними готелями та різними “фішками”.

Оскільки емірат Абу-Дабі не переймався тим, що нафта закінчиться (а її тут вистачить мінімум на 150 років), то розвитком туризму особливо не займався. Та й інвесторів не надто залучав, бо своїх грошей не бракує. Гроші інвестували переважно на соціальні потреби та у розвиток загальнодержавної інфраструктури: щколи, лікарні, дороги, громадський транспорт, зупинки з кондиціонерами... Також усіляко допомагав біднішим еміратам, тобто усім іншим.

А Дубаї тим часом вирвалося вперед. Розвиток туризму та бізнесу потягнув за собою бум будівництва. Я була там рік тому і побачила, що з’явилося багато нових хмарочосів. Вони ростуть буквально на очах. І всюди височать будівельні крани... Дубаї займає лідируюче місце у світі за темпами будівництва. Відповідно, потребує багато робочих рук.

Ось так виглядає 80 відсотків території ОАЕ.

Суто візуально столиця ОАЕ програє “молодшому брату”, а тепер і головному конкуренту – Дубаї.  Хмарочосів в Абу-Дабі помітно менше. Іноземці, які живуть і працюють в ОАЕ, кажуть, що Абу-Дабі – нудне місто. Навіть заторів немає... Натомість більше дорогих вілл, мабуть, тому, що тут живе більше локальних арабів. Туристи, як правило, для відпочинку вибирають Дубаї. Кажуть, навіть шопінг в Абу-Дабі ніякий. Тому модниці і шопоголіки їдуть  прямо у Дубаї. Зрештою, про що мова, якщо в столиці досі немає метро, а за паркування треба платити через старі автомати, які приймають тільки монети. Натомість у Дубаї – надсучасне метро, яке їздить без водія, а за паркінг платять через есемес. Дубаї більше схоже на столицю, ніж Абу-Дабі.  Відмінність приблизно така, як в Америці між Вашингтоном і Нью-Йорком чи у Швейцарії між Берном і Женевою. І це лідеру країни вже перестає подобатися...

І на Феррарі покататися, і в Луврі побувати...

 Тому Абу-Дабі також вирішило вражати своїми “фішками”.

 Тут зроблено ставку на озеленення, тож щорічно з бюджету виділяють 9 млн. доларів лише на озеленення свого емірату. Усі дерева, кущі і пальми – штучно насаджені і до кожного (!) підведено полив. Тут багато газонів, на яких можна ходити, лежати, одне слово, відпочивати. Довжелезна набережна – понад 13 км. Усе це зроблено не так для туристів, як для своїх, місцевих.  Можливо, тому місто і сприймається не таким штучним, як Дубаї.

Збудували тут і привабливі туристські об’єкти. Один із найвідоміших –  парк розваг Ferrari World, де можна спостерігати за гонками спортивних автомобілів.  

А 11 листопада минулого року урочисто відкрили музей всесвітньої культурної історії – «Лувр Абу-Дабі», який будували десять років. Це перший музей за межами Франції, який носить ім’я знаменитого паризького музею.  За право використовувати знамениту назву до 2037 року емірат заплатив близько мільярда євро. По суті, це виїзний Лувр. На відкриття приїхав навіть президент Франції Еммануель Макрон. «Лувр Абу-Дабі» вже приймає перших відвіду­вачів.

Але найбільша гордість Абу-Дабі – це, звичайно, мечеть шейха Заїда. Більшість туристів їде на екскурсію в Абу-Дабі лише заради того, щоб побачити це диво. Її будували десять років. Почали в 1997 році, коли шейх Заїд ще був живий і успішно правив країною. Він і почав це масштабне будівництво. Мріяв назвати мечеть на честь  свого батька - шейха Султана. Батька заради влади вбив рідний брат, коли Заїду було вісім років. Шейх Заїд не дожив до завершення будівництва. А його сини вирішили назвати найбільшу в країні і другу за масштабністю у світі мечеть на його честь, бо саме він заснував цю державу і привів її до небаченого процвітання. Мечеть справді неймовірна – і за красою, і за розмірами. Загальна територія – 22 тисячі кв. метрів. Площа самої будівлі – 11 тисяч кв. метрів. Збудована з мармуру, інкрустованого напівкоштовним камінням та золотом. Зовні будівля оздоблена македонським мармуром, всередині – дорогим білим італійським. Мечеть оточують басейни, в яких віддзеркалюється будівля, відтак візуально вона виглядає ще більшою. В основній частині можуть одночасно молитися сім тисяч чоловіків. По краях є дві зали, де окремо моляться жінки, у кожній – по півтори тисячі осіб. Загалом тут можуть одночасно молитися 40 тисяч людей!

Щоб потрапити всередину, жінки мусять одягнути абаю – традиційний одяг мусульманок. Нам її видала екскурсовод. Це довга сукня до п’ят з довгими рукавами і капюшоном. Перед тим, як зайти на територію мечеті, треба пройти  через металошукачі, як в аеропорту. А при вході у саму мечеть необхідно зняти взуття і покласти  на спеціальні полиці. Оскільки я була у “шльопанцях”, а шкарпеток зі собою не взяла (екскурсовод не попередила), ходити по мармуру босоніж було доволі холодно. Але, дякувати Богу, точніше, Аллаху, не простудилася.

 А ще в Абу-Дабі взялися будувати острів Щастя. Схоже, лише цього острова їм для повного щастя і не вистачає. Бо міністерство щастя в країні вже працює понад рік...

Абу-Дабі (ОАЕ)

Фото автора