«Дражливою є сама тема книжки — про сексотство радянського періоду»

Одна із найвідоміших українських письменниць Марія Матіос учергове примусила літературний світ говорити про неї — нещодавно у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшов її новий роман «Жінці можна довіряти». Перший тираж книги розлетівся за два місяці. Днями вийшов другий. Про новий твір, попередні книги, військову літературу, паралелі з минулим і страшні воєнні реалії, — гостра й відверта розмова з Марією Матіос.

— Хочу одразу застерегти майбут­ніх читачів книги «Жінці можна довіряти» від сприйняття цього роману як автобіо­графічного, — розпочала Марія Матіос. — Хоча в ньому великий шмат і моїх при­ватних речей, але більша частина — неви­гадані історії, зібрані в одну сюжетну лінію. «Власники» цих історій дозволили мені їх оприлюднити. Це все-таки класичний ху­дожній твір.

— Цей роман ви писали три роки. Значна частина роману була створе­на вже в часі великої війни — від лютого 2022-го? Страшні для України часи… Робота над новою книгою стала для вас своєрідною терапією?

— Ні, ні і ще раз ні! Ця книжка в жодно­му випадку не самотерапія. І вона не була реакцією на повномасштабне вторгнен­ня. Вона у мені сиділа десять років, поки наважилася взятися за неї… Це, швидше, струс мозку і його трепанація, це безжаль­ний розтин ракових пухлин нашого недав­нього — радянського — минулого, яке ми ще тримаємо за хвіст, бо ось воно, за ро­гом. Але про яке дотепер так і не наважи­лися говорити вголос. Та що там уголос! Навіть пошепки. Сучасна українська літе­ратура за всі роки незалежності не спро­моглася бодай накоротко зазирнути в пащу цього пекла. Бо страшно…

— Ви про саму тему діяльності ра­дянських спецслужб і їхні методи?

— Так. Бо дражливою є сама тема книж­ки — про сексотство радянського періоду, про процес вербування людей репресив­ними органами, про ламання людських доль у час «розвинутого соціалізму», пе­реважно шляхом шантажу і залякувань… Про все це українські інтелектуали не го­ворять у публічному просторі. Врешті у мене урвався терпець чекати, поки хтось вдихне на повні груди і заговорить. Але на це було багато причин, щоб розітнути по-живому…

Часом мені здається, що насправді ген цієї книжки угризся в мій мозок не 2012 року, коли мені як тодішньому членові пар­ламенту прийшов лист зі Львова, в якому його автор (з іменем, адресою тощо) зі­знавався, що він — колишній агент КГБ. Ця жалюча тема засіла в мені ще з 79-го року минулого століття, коли мене, тодіш­ню студентку Чернівецького університе­ту, кілька разів у різний спосіб допитува­ли «шевченкознавці» (так у радянський час у Чернівцях називали співробітни­ків КГБ, офіс яких був на вулиці Шевчен­ка). І предмет допиту, виявляється, для них мав державну вагу: чому, навіщо і за чиєю намовою я їздила до Львова на по­хорон Володимира Івасюка? І чому опісля поширювала «плітки» про вбивство, а не самогубство Володі?

— Але остаточним поштовхом до на­писання роману став лист-зізнання колишнього сексота (скорочення від російського поняття «секретный со­трудник» — донощик, зрадник), з чого ви й розпочинаєте твір?

— То вже був останній штрих. З отим дуже довірливим листом зі Львова і при­знанням колишнього агента, і усім, що було опісля, для мене ця тема замкнулася. Однак я тримала в собі ці знання ще май­же десять років… Не хотіла нашкодити не так конкретній людині, яка довірила мені свою огидну історію, як її близьким. Бо лист був настільки відвертий, деталізова­ний, що якби я його опублікувала цілком, людину у Львові могли легко впізнати. На­стільки нетиповою, ба навіть шокуючою була та історія…

— На недавній презентації книги у Львові ви сказали, що «Жінці мож­на довіряти» — чи не єдина ваша кни­га, яка не викличе у читача сліз. Зна­ючи вас як неперевершену майстриню драми, у це важко повірити…

— Вірте або ні, але це правда. Ця книж­ка ні за стилем, ні за мовою, ні за змістом не схожа на жодну мою попередню. Мій видавець Іван Малкович, коли я принесла рукопис, стиснув плечима: «Це справді твоє письмо?». Ну, я відповіла приблизно так само, як він мене запитав: «Ні, не моє. Сусідчине». Так що сльозогінного у книжці і справді немає. Хоча… Ростислав Держи­пільський, мій улюблений театральний ре­жисер, сказав, що таки знайшов там міс­це, де просльозився. Той, хто думає, що розчулиться над цією книгою, напевно, буде розчарований, бо книга змушує ду­мати і аналізувати, а не зациклюватися на емоціях.

— У цьому романі читач, серед іншо­го, знайде історію знаменитого укра­їнського композитора Володимира Івасюка. Його батько, письменник та літературознавець Михайло Григоро­вич Івасюк, був вашим університет­ським викладачем. На презентації ви, поміж рядків, сказали цікаву річ: що, на вашу думку, трагедія Івасюка-мо­лодшого може бути помстою радян­ської влади за непокору Івасюка-стар­шого…

— Я не маю жодної ілюзії, що правда про трагедію родини Івасюків достемен­но стане відомою за нашого життя. Навіть якщо нині ще живі замовники і виконавці… Я знаю драматичну долю Івасюка-стар­шого, який у молодому — студентському — віці, будучи українцем, але підданим ру­мунської держави, 1939 року перейшов Дністер, щоб потрапити у радянську Укра­їну і мати змогу вчитися безкоштовно, і що з того вийшло. В’язничні допити у Станіс­лаві, Львові, Одесі, Харкові, москві… Довгі й страшні роки печорлагу. Про те, що полі­глот Івасюк-старший «сидів», я і не тільки я, дізналися по його смерті (1995 р.). Книжка новел «У царстві вертухаїв», упорядкова­на Івасюковими доньками — Оксаною і Га­линою — вийшла уже по смерті письменни­ка. В Івасюковій книжці є такі слова: «Коли би я писав про сталіна, я би написав книжку самими матюками». Я можу лише уявляти, як багато запеклося в серці Михайла Гри­горовича, якщо відважився прокричати ці слова на папері на схилі віку…

Тож не думайте, що батько Володими­ра Івасюка не був під «ковпаком» усе піс­лятабірне життя. А в той час синова слава гриміла на весь світ. Без перебільшен­ня. Ніяким нашим «дутим» «зіркам» і «зі­рочкам-ескортницям» з обслуги олігархів і бандюків навіть не марилися масштаби відомості і народної любові до Володими­ра Івасюка. А ми ж то чудово знаємо тех­нологію помсти тоталітарних систем: ві­дімстити батькам на їхніх дітях. Однак це лише моє припущення, яке, цілком мож­ливо, таки має під собою ґрунт.

— У 2023-му вийшла ваша книга «МАМИ» (драма на шість дій). Це дуже важка для сприйняття книга — особли­во для матерів, які зараз, через війну, втрачають своїх дітей… Колись Ада Миколаївна Роговцева розповіда­ла мені в інтерв’ю, що, аби пережи­ти втрату сина, почала писати книгу. Ви також втратили єдиного сина Наза­рія — його не стало у 2019-му… Книга «МАМИ» — вона і про вас?

— …і про мене також… І про кожну маму, хто вже не дочекається, щоб син її покли­кав: «Мамо!». Це гімн безмежному і без­берегому материнству. Це не роман, як пишуть ліниві оглядачі книжок. Це викид крові в слова, щоб кров не викинулася в мозок чи серце… Десь так.

Книжка складається з п’ятьох — не пов’язаних між собою — новел — «Мама Марія», «Мама Веронця», «Мама Михайли­на», «Мама Мамая» і однієї повісті — «Мама Сидонія». Одна історія в ній — з повоєн­них часів на заході України, коли замор­дованих синів з української партизанки штабелями складали під стінами сільрад і приводили туди їхніх мамів для впізнан­ня, а потім закопували, присипаючи нега­шеним вапном десь там, де прикопували здохлу худобу. Інші новели — з часів АТО і аж до 2021 року.

Однак «МАМИ» — не лише про материн­ське розкраяне серце. Це ще й про мате­ринську шляхетність і безберегу добро­ту до інших навіть у час власного горя. Це і про синів, які зникли безвісти, а мате­рі б’ються об стіни головою, шукаючи бо­дай маленьку зачіпку, щоб дізнатися хоча б місце такого «зникнення». «МАМИ» — це ще й про синів, які усе ж повертаються з пекла війни і потребують просто любові і турботи, але насамперед — відповідаль­ності держави перед ними і їхніми сім’ями. Бо вони були Воїнами, Захисниками, а не просто УБД! Вони були захисниками і тих, хто з диванів і телевізорів тепер ляпає, як корова з-під хвоста, і набирається нахаб­ства повчати, як треба правильно воювати і як красиво гинути.

— У нашій літературі уже написа­но чимало творів про теперішню війну в Україні. Зрештою, ця війна триває від 2014-го, а це вже 11 років. Хоча є думка, що літературний твір має «ви­стоятися», що має минути час від по­дій, про які пише автор… Чи готові ви уже зараз писати про новітню бороть­бу українців зі своїм споконвічним во­рогом?

— Будь-яку річ, написану нібито про війну в затишному кабінеті чи за кордоном, і написану тим, хто не нюхав пороху, а ба­чив його з телевізора, я читати не буду. Я читаю про нинішню війну тих, хто є чи був в окопах, водив дрони, хто на медичному стабпункті рятував поранених тощо. Те­пер це здебільшого документальні речі. Бо цю варварську війну слід задокумен­тувати якнайширше, якнайточніше, з усі­ма найбільш огидними деталями. Без фік­сації насамперед документальної з таким підступним ворогом, яким є московити, невдовзі можемо зіткнутися зі світом на­виворіт, коли нас покажуть агресором, а не жертвою. московія ніколи не змирить­ся з такою Україною, якою ми є насправ­ді. ніколи не заспокоїться і не змириться ні з якою Україною поза межами впливу ро­сії. Тому насамперед документи, інтерв’ю, нотатки, живі свідчення, а вже потім бу­дуть художні шедеври.

І я би ніколи не насмілилася писати про початкову стадію цієї дикої війни — про часи АТО і ООС, коли б сама у 2014−2015 роках не побувала і під «Градами», не була б у вщерть замінованих позиціях тодіш­нього «Азову» і «Донбасу» в Широкино­му, у Маріуполі… Коли б у госпіталях я не перев’язувала поранених, не навідувала­ся до контужених, не допомагала розшу­кувати полонених, добиватися бодай мі­німальної справедливості для тих, хто був неспроможний це робити сам, можливо, я була би більш м’якою у своїх судженнях. Але ж це не до порівняння — час АТО і те­перішня війна… Через це я така нестерпна до всякої літературної кон’юнктури на «га­рячі» теми.

— Історія має властивість повторю­ватися. Не раз чула, вам як автору за­кидали, що здебільшого пишете про далеке минуле…

— Не бачу нічого шкідливого в такому історичному «землекопстві». Не так ба­гато теперішніх письменників мають тер­піння писати історичну книжку 13 років, як я свою «Букову землю». Це роман-па­норама, дія якого починається 1789 року в Баварії і закінчується 2014 роком в оку­пованій на той час Станиці Луганській. Це великий епос, це перехресні історії міні­мум п’яти родин, це фамільні історії лю­дей різного соціального статусу — від істо­рії життя посла УНР часів Петлюри Миколи Василька і його величезної аристократич­ної рідні Васильків, — до розгорнутих по­лотен життя гуцульських фамілій Вівчарів і Берегівчуків. Це життєпис родини буко­винських німців Ваґнерів, історія німець­кого консула в Румунії Шельгорна часів Другої світової і його перебування у ста­лінському ГУЛАГу… А ще сторінки полтав­ської родини Піддубних у час Голодомо­ру, історія галицької і буковинської УПА, її реальних очільників і рядових «партизан­ки». Зрештою, це 927 сторінок, 2 млн 100 тис. знаків, 362 тис. слів, понад 500 імен, більш ніж 600 топонімів.

Ясна річ, стотисячні натовпи читачів не стануть у чергу за такою книжкою, яка пе­реважно змушує думати, ніж відчувати. Поза тим, за п’ять років вийшло вже 11 видань «Букової землі». Людям таки ціка­ва і далека історія. Бо все одно, так чи інак вона рикошетить і по нас сьогоднішніх. Так що тим, хто волів би читати легке чтиво від мене, напевно, доведеться почекати або перемкнутися на когось іншого. Зараз на книжковому ринку так багато «мильного» маразму.