Війна не за підручником…

Тарасові 35 років, він молодший сержант, командир відділення у стрілецькій роті. До початку великої війни викладав у «Львівській Політехніці», має ступінь кандидата історичних наук. До лав ЗСУ долучився в березні 2022 року.

— Даруй за наївне питання, але хочу зрозуміти: чому кандидат історичних наук пішов на війну?

— Як чому?! — Тарас таки здивований. — Бо путін напав! Я мав того дня їхати в університет, якісь документи передати. Пам’ятаю, це був четвер. Так, четвер 24 лютого. Прокинувся і зрозумів, що мій універ закінчився. Війна. Треба думати, що робити далі. Тиждень-другий займав себе волонтерством. Потім побачив, що формується нова бригада…

— 125-та?

— Так. Але спочатку я в 103-ю хотів потрапити. З перших днів туди пішов мій друг і колега Андрій Филипчук. На жаль, він загинув у лютому 2023 року на Луганщині. Це археолог, дослідник стародавнього Пліснеська (давньоруське городище біля села Підгірці Золочівського району Львівської області, — авт.), син відомого українського археолога, професора Михайла Филипчука. Андрій сказав: «Тарасе, у нас місць немає, я останній встиг на цей „потяг“. Тому чекай». Чекати я не став — побачив, що формується нова бригада і подався до неї…

— Забігаючи наперед, спитаю: якою ти сьогодні бачиш 125-ку? Чим вона, на твою думку, вирізняється на тлі інших підрозділів?

— Це бойова бригада, яка на 90% сформована із цивільних людей. На противагу іншим підрозділам ТрО до нас не так багато прийшло ветеранів АТО/ООС. Натомість, у наших лавах чимало науковців, освітян, підприємців. Більшість із них до 2022 року не тримала в руках автомата. Ми вчилися воювати з нуля. Поступово набували бойового досвіду. Ми були мотивованими, не зашореними армійщиною. Нас об’єднували по-справжньому братерські стосунки. І наші бійці проявили себе дуже гідно на полі бою.

— Чому позивний «Аспірант»? Він не відповідає твоєму науковому ступеню?

— Інші позивні, дотичні до моєї цивільної професії, банальні і розповсюджені. Скажімо, «Доцент». У нашому батальйоні є людина з таким псевдо. «Кандидат»? Не зрозуміло, кандидат чого — можливо, в депутати? «Професор»? Я не маю такого вченого звання. Колись був аспірантом, цей позивний і прижився.

— Ти маєш величезний багаж цивільних знань і здобутків. Чи знадобилися вони на війні?

— Про якусь практичну користь нічого не можу сказати. Хіба що відчуваю повагу від побратимів, мовляв, учена людина… До речі, проводив вечірні лекції на історичні теми.

— Лекції? На війні?

— За вечерею. Готувався завчасно, підбирав цікаву тему, інколи робив це на замовлення. Якось заступив на тривале чергування. То один мій побратим Костя, який у нас куховарив, просив мене, аби я перевівся до нього на кухню. Бо він дуже скучив за моїми лекціями.

Коли мова заходить про історію, завжди можу вставити свої п’ять копійок. Приміром, хтось із кимось сперечається — тоді виступаю арбітром. Роблю фінальне резюме їхньої дискусії. Зараз більше акцентуюся на військовій тематиці і військовій історії.

— Чи вплинула війна на твоє бачення історичних процесів?

— Я й до війни чітко усвідомлював, хто ми є — українці, хто наші союзники і хто наші вороги. Щодо ворогів, за три роки я нічого нового про них не дізнався. Впродовж останніх 500 років вони принципово не змінилися. Як тоді, так і тепер виявляють свою жорстокість і підступність. Згадаймо сюжет гравюри з Лівонської війни 16 століття. Повішені на дереві жінки, вбиті діти. Це все чинили тоді московити.

Для декого з моїх побратимів нинішня війна стала відкриттям. Бо останнього не вірили, що росія може вдатися до нападу і масштабних звірств.

У нас із побратимів дехто в росію на заробітки їздив, навіть у 2015 році.

— Чи змінився за ці три роки, як відчуваєш?

— Однозначно змінився. Стало більше зосередженості, витривалості. Те, що налякало би іншу людину, мене вже не чіпає. Наприклад, низький проліт військового літака. Реакції цивільної людини і мої будуть зовсім різні.

— Свій страх навчився долати?

— Напевно. Після першого дня Бахмута. Перед тим ми впродовж семи місяців були на Харківщині. Якщо щось і прилітало, то далеко від нас. У Бахмуті все було інакше. Щойно туди приїхали, вийшли з машини — одразу опинилися в зоні активних бойових дій. Ти не розумієш, хто стріляє, звідки й чим. Чи по тобі, чи від тебе. Ми мусили рухатися перебіжками. То були найбільш екстремальні умови, в яких довелося побувати на війні.

— Знаю, у вас тоді були загиблі…

— Так. Декого я сам витягував на «евак»… На наших позиціях загинуло (згадує і рахує, — авт.) четверо… Двоє в селі і двоє на позиціях. То двох я безпосередньо витягував. Серед полеглих був і мій побратим із позивним «Фізрук». Бачити зблизька смерті своїх друзів — найтяжче.

— Сам мав поранення?

— Тільки дві контузії. Легкі.

— Якою людиною ти себе зараз більше відчуваєте — цивільною чи військовою?

— Військовою. Додому я приїжджаю наче в гості. Я навіть не зміг свого цивільного взуття знайти, мусив щось підбирати. І то з тріснутими підошвами взув. Штани не застібаються. В армії поширшав трохи (сміється, — авт.).

— Цивільний світ тебе не дратує?

— Ні, але я хочу, щоб люди пам’ятали: вони живуть не десь поза війною, а в тилу воюючої країни. І з цього треба виходити. Варто бути готовим до різних ситуацій — володіти навичками тактичної медицини, знати, де найближче укриття. Нас, військових, війна навчила діяти швидко, покладатися на самих себе. Тому ми здатні пристосуватися до будь-яких умов. І то все ми робимо під обстрілами.

— За домівкою дуже скучив, мабуть. Але, можливо, хотів би на контракті в армії лишитися?

— Вдома, звісно, краще. Принаймні ідея контракту не переважає мого бажання повернутися до дому. Три роки минуло. Це багато.

— Так, це справді немало. Не шкодуєш, що в 2022-му пішов до війська?

— Не шкодую. Мені є, з чим порівнювати. Є люди, яким менше в цьому сенсі пощастило. Багато моїх друзів лежать на цвинтарі. Більшість, які пішли на війну в перші дні. Я живий…

— Чув, ти книжку пишеш?

— Роблю якісь нотатки. Записую спогади, думки про людей, про події, хронологію, побут.

— Чоловікам, які ховаються від армії, що б ти сказав?

— Я маю навіть деяких знайомих — переконаних ухилянтів. Свого часу вони зі мною вчилися на історичному. Один уже двічі тікав із полігона.

— Пацифіст?

— Та який там пацифіст! Нігіліст. Каже, його життя найважливіше і він нічого нікому не винен…

Спілкувався Олександр Шульга