«Усе своє життя я розмовляла російською. Тепер язик не повертається це робити»

Багато знаменитостей, які ще донедавна у побуті спілкувалися російською, у перші дні війни пообіцяли, що мовою окупанта не вимовлять більше ані слова. До таких належить актриса Наталя Денисенко, яка не лише спілкується українською, а й закликає до цього інших. Була щиро здивована, коли у програмі «Зірковий шлях», що виходить на каналі «Україна», побачила новину: Наталя Денисенко у соцмережах запустила безкоштовні онлайн-курси з вивчення розмовної української мови.

— Наталю, минуло два мі­сяці, як російські агресори почали бомбардувати Київ. Де ви були з родиною?

— Удома, у Києві. Напередод­ні я дуже втомилася і вклада­ла Андрюшу спати в його ліжку. І заснула разом з ним. А проки­нулась від того, що почула якісь звуки, але спросоння подума­ла, що то від’їжджає машина. Аж раптом забігає в кімнату Ан­дрій і каже: «Наталко, почала­ся війна, бомблять Київ». Я по­думала, що йому, мабуть, щось наснилося. Відповідаю: «Ага, добре», — і знову кладу голову на подушку. Потім знову почула гуркіт і зрозуміла, що треба уві­мкнути телевізор. Ми побачили, що Путін почав операцію під на­звою «війна» і були шоковані. Я до останнього не вірила, що це можливо, що таке взагалі може бути.

— І тоді почали швиденько збирати валізи?

— Моя кума Лєна, яка жила в Ірпені, за два дні до війни за­писала мені аудіоповідомлен­ня: «Наталко, якщо почнеться війна, давай сплануємо, куди будемо їхати. Ти домовся з Ан­дрієм, якщо він буде на роботі, щоб ви знали, де ви зустріне­тесь, збирай валізу». Мене це так «збісило», бо у мене в голо­ві щастя-мир-любов, а не війна. Я не вірила взагалі в те, що може бути якийсь капець. Кажу: «Давай не будемо про це гово­рити». Ми нічого не збирали. Коли все почалось, я до остан­нього не хотіла їхати. Я, як і всі, була впевнена, що це на три дні: от зараз весь світ побачить, і це все закінчиться — Путін зро­зуміє, що він повний ідіот. Але коли ми пішли ночувати в підвал першої ночі (а живемо ми на 15 поверсі), я з Андрюшею лягла на розкладачці, Андрій спав на підлозі на карематі у спальному мішку. Там було тепло, але так багато пилюки. Під ранок ма­лий почав дуже кашляти, аж за­дихатися. Він алергік, і у нього з’явилася задишка, яку лікували кілька років тому. Вранці підня­лися додому, я йому почала ро­бити інгаляцію — і раптом знову повітряна тривога. Я закінчи­ла інгаляцію, і ми знову побігли у підвал. Андрій каже: «Ні, ми не зможемо ночувати тут». І ми ви­рішили виїжджати з Києва.

Читайте також: «В Україні має бути три державні мови, одна з яких російська«

— Ваш чотирирічний син розумів, що відбувається?

— Так, звичайно. Він дуже ро­зумний хлопчик, все розуміє. Коли побачив, які ми налякані, запитав, що відбувається. Ска­зали, що почалася війна, росія бомбить ракетами наші міста. І він запитав: а чому? Я намага­лася йому пояснити, що через те, що дядя злий, він це при­думав все. Син багато запиту­вав, чому, чому? І потім на яко­мусь «чому» я і сама собі задала це питання: а чому? Чому на нас напали? Навіщо він це робить? Аналізуючи це все, розумію, що це настільки сильна заздрість і страх того, що Україна може бути вільною. Тому що всі акто­ри, всі росіяни, які приїжджали до нас, завжди казали: «Боже, як у вас класно, ой, який у вас Київ! А яке морозиво, а парки, а ресторани…». І цей список мож­на продовжувати. Всі росіяни, які приїжджали до нас у Київ на зйомки, актори, навіть не можу сказати, що це колеги, це про­сто тварюки, тому що ми кри­чали до них, щоб вони щось пояснювали тим, хто цього не розуміє. Всі заздрили нам, що «у вас така свобода слова, у нас такого взагалі немає». Така була у них заздрість до України, до того, що ми реально йшли вго­ру не те що з кожним роком, а з кожним місяцем. Наші люди, наше кіно, наш бізнес — просто ми настільки розвивалися, що от якомусь царку захотілося це все знищити.

— Кажете, російські колеги — тварюки. Ви зверталися до когось, кого називали до війни своїми друзями?

— У перший же день війни я написала всім. Усім, кому мо­гла. І тоді я благала: послухайте, терміново. У нас відбувається просто геноцид. Повномасш­табна війна. Не мовчіть, виходь­те, кажіть. І це був або ігнор, або як-от Галя Безрук, актриса, українка, яка постійно знімалася у нас, написала мені: «Наталко, я боюсь, бо мене посадять на 15 років. Я не буду нічого писати». Я писала акторам, з якими ми знімалися у серіалі для каналу «Україна», Дімі Пчолі і Толіку Ру­денку. Діма мені написав: «На­талочко, ми молимось за вас, я сподіваюсь, що це закінчиться». Я йому відповідаю: «Блін, та що ти кажеш, ти давай щось роби, ти розумієш…». — «Так-так, я ро­зумію. Ми молимось за вас», — і все. Не знаю — це страх, чи… А щодо Антона Батирева, то він взагалі написав пост у підтрим­ку російської агресії, написав, що «мені не соромно бути ро­сіянином, я не розділяю пози­ції Оксани Байрак, яка і туди, і сюди, і наче й за українців, і така — ой, да росія ж росія, наш брат­ський народ». Не братський він нам народ із самого початку.

Читайте також: А за дверима стояв лютий ворог…

— Дехто переконує, що не всі росіяни погані. Інші, на­томість, засуджують, бо не може бути добрих «рускіх». Чи, може, ті, хто боїться, що їх посадять на 15 років, мо­жуть бути добрими? Яка ваша думка?

— Не думаю, що моя дум­ка зміниться, тому що мій вну­трішній стан такий — у мене за­раз стільки ненависті до всього, що називається «росія, росій­ське, росіяни». Я не хочу бачи­ти, я навіть написала Жені Лозі (російська акторка, яка багато знімалася в Україні. — Г. Я.): «Не дай Бог тобі хоч раз ступити на нашу землю. Не дай Бог». Вона написала навіть серію постів: ой як жаль, я плачу-плачу, але нічо­го конкретного. Отих, хто мов­чав, хто просто там плачуть «нет войне», — не дай Боже. Я не хочу. Моя бабуся жила в Чернігівській області, у селі Лемешівці, я туди в дитинстві їздила, і вона гово­рила такою білорусько-русько-українською мовою. Бабуся пе­режила і Голодомор, і репресії, і війну, і її батька розкуркулили, вислали в Сибір. Вона була в ні­мецькому концтаборі і розпові­дала, що німці «до нас погано не ставилися. А москалі, ой, да — то тварюки». Від її села і 100 км не­має до російського кордону. Але вона вже тоді казала, що моска­лі — це тварюки. І тому я не вірю в те, що ці росіяни будуть хоро­шими. Якщо вони будуть пере­селятися до нас, в Україну, це просто, щоб, вибачте, пригріти свою сраку. Окрім таких, напри­клад, як Лія Ахеджакова. Вона у перші дні війни сказала: «Мені соромно, я їду, все, так не може бути». Можливо, таким людям треба давати прихисток. Ми дуже м’якосердні. Але я думаю, що такого терору не можна про­щати. Маємо нарешті зрозу­міти, що ці люди нам не брат­тя, і ми не асоціація Червоного Хреста, щоб приймати оцих ро­сійських біженців.

— Недавно вибухнув скан­дал з однією українською співачкою, яка вважає, що в Україні має бути три державні мови — англійська, російська і українська…

— За декілька днів до війни, коли уже в повітрі було оце го­стре «росія», я почала писати пости українською, а у сторіс го­ворити українською. А коли по­чалася війна, у мене просто не повернувся язик говорити ро­сійською. Хоча Андрюша зараз у нас ще говорить на 70% росій­ською, тому що виріс на росій­ських мультиках, на Малишари­ках оцих. Це те гостре питання, що для дітей у нас дуже мало україномовних мультиків. І щодо мови в мене теж такі радикальні погляди, тому що знаю, що нам треба… Розумію, Харків, Черні­гів, Донецьк, Луганськ говори­ли російською, і ця пропаганда була жахлива. Мені подружка з Донецька розповідала ці стра­хи, які були в їхній школі. І про­паганда була досить серйоз­ною щодо того, що російська мова гарна, а українська — це повне фуфло. Колись і я думала, що двомовність — це нормаль­но. Як і я, можливо, багато хто так думав. Але коли ми починає­мо вивчати історію України, ро­зуміємо, що українську мову, українську культуру просто ро­ками знищували оці ординські монголо-татари, кочівники…

— Бачила, що ви у соцме­режах навіть ведете уроки української мови…

— В Інстаграм запустила без­коштовні уроки, як перейти спіл­куватися українською у побуті, тому що я деякий час у студент­стві викладала техніку мовлен­ня. Це були акторські курси для звичайних людей. Для юрис­тів, банківських працівників або просто студентів. І я там ви­кладала двомовну вимову. «Так правильно говорить по-русски і як гарно говорити українською мовою». І давала вправи для мовного апарату і так, і так. За­раз просто розповідаю, у чому відмінність вимови російської і української, як перейти лагід­но. Теж буду робити уроки щодо перекладу русизмів. Я думаю, що зараз це надважливо для нас усіх, тому що кращого часу для цього не буде. І наша мова — вона прекрасна. Навіть ро­сійська із букв вона виглядає як гавкіт собаки, тобто там немає голосних літер, вони не вимов­ляються. А українська дуже ми­лозвучна, дуже ніжна, солов’їна, калинова. У мене зараз у реалі­ях війни дуже радикальні погля­ди. Я за українське. І все, що я можу робити проти росії, проти росагресії — я буду це робити. Я буду агітувати людей перехо­дити спілкуватися українською. Тому що я все своє життя теж го­ворила російською мовою. А те­пер у мене просто не поверта­ється язик це робити.

— Ваш чоловік, актор Андрій Федінчик, записався у Те­риторіальну оборону?

— Ніколи не думала, що по­трапити у лави Територіальної оборони так складно. Він, мож­на сказати, туди по блату потра­пив (сміється. — Г. Я.).

У нього немає військово­го квитка, він не вміє стріляти. Бачила відео, скільки чоловіків проситься у Тероборону… Друг Андрія забрав чоловіка до себе, його навчили там стріляти.

— Часто телефонує?

— Щодня контрольний дзві­нок зранку і ввечері. Коли в Ан­дрія було перше нічне чергу­вання, це була найстрашніша в Житомирі ніч, бо дуже багато бомб скинули, здається, 10 ра­кет. Не всі влучили, деякі збили ППО…

Для мене це такий був стрес. Зараз вже можу сказати, що я звикла. Але страшенно мені його бракує. У нас тепер лише романтичні стосунки на відста­ні, але, мабуть, не дуже вони й романтичні, бо більше в них пе­реживань. Якщо колись мені здавалося, що Андрій щось не так робить, чи була незадово­лена його поведінкою, чи ще щось, то тепер зрозуміла, що це настільки неважливо, голо­вне, що ми живі-здорові. І вза­галі, ми всі не думали, наскільки ми були щасливими. Наскільки у нас було прекрасне, чудове, щасливе життя. Дуже жаль, що такою ціною приходить це розу­міння…

Читайте також: «Ми вирішили, що кожен з нас буде солдатом на мовному фронті…»