Піском малює море…

«ВЗ» уже не раз писав про традицію проводити у Державному некомерційному підприємстві «Центр комплексної реабілітації «Галичина», що у Львові, заходи з відновлення психологічної і душевної рівноваги українських захисників. Саме тут для хлопців, які отримали поранення на фронті, окрім медичної допомоги, проводять різноманітні майстер-класи, запрошують артистів, щоб воїни послухали гарну пісню, організовують і возять їх на вистави у театри, екскурсії у музеї… А нещодавно для хлопців організували цікаву атракцію — наші захисники малювали піском на світлових столах. Я бачила, як вони старанно висипали той пісочок… Один із учасників, 42-річний Павло Коркожа, малював море. А це і не дивно, бо він — одесит (точніше, народився у селі Кулевчі на Одещині). У свою роботу вклав серце і душу моряка — спокійні хвилі, мир і сонце. Воїн обожнює і хвилі, і штиль, а після повної реабілітації мріє повернутися на корабель — у свою стихію.

Після строкової служ­би Павло Коркожа вирі­шив своє життя пов’язати з армією. Тому й підписав контракт з 808-им Білгород-Дністровським полком. Під час служби за контрактом Павло брав участь у миротворчій мі­сії в Іраку (2004 рік). Після цієї місії Павло звільнився, потім закохався і одружився. Пра­цював будівельником, вста­новлював металопластико­ві вікна. А коли в країні багато чого змінилося, вирішив кар­динально змінити своє життя. Спочатку закінчив курси моря­ків, а вже 2015-го пішов у свій перший контракт — матросом у море.

Дружина Тетяна, за слова­ми Павла, завжди підтримува­ла його в усіх бажаннях і навіть забаганках. Бо й справді: як це уродженець Одеської області і не піде в море?..

— Тетяна завжди вважала, що для мене морська кар’єра повинна бути на першому міс­ці, — каже Павло. — Я їй без­межно вдячний — вона мене за­вжди чекала з тривалих рейсів, зустрічала. Мій перший контракт тривав 7,5 місяця, а зго­дом, коли зачепився у торгово­му флоті, були різні контракти — і чотири місяці, і у час панде­мії ковіду майже 10 місяців на пароплаві.

Павло завжди хотів досяг­ти у житті чогось більшого, щоб не бути тільки матросом. Тому й вступив 2019-го у Київську ака­демію водного транспорту іме­ні Сагайдачного, яку закінчив 2022-го, під час великої війни.

— Наприкінці 2021 року я прилетів з контракту, — каже Павло. — Наступний контракт я уже підписав і повинен був ле­тіти у латвійську Лієпаю, сіда­ти на пароплав, що йшов на Ам­стердам. Але почалася велика війна. Звісно, я нікуди не поле­тів. Перші кілька місяців не ро­зумів, що маю робити: чека­ти, поки закінчиться війна, бо ж багато хто думав, що цей жах швидко закінчиться, чи йти у військкомат. Сказав дружині, що, найімовірніше, піду добро­вольцем.

— І як сприйняла це дружи­на?

— Була проти. Але я не чекав на повістку. Зібрався і пішов сам. Це було наприкінці квітня 2022-го. Мені не могли знайти відповідного місця, скопіювали усі документи і відправили до­дому. І лише 8 червня мене взя­ли у 28-му бригаду. Спочатку ми були в Одесі, тримали Ми­колаїв, потім були на правому березі Херсонщини. Ми три­мали херсонський напрямок аж до листопада 2022-го, поки не звільнили Херсон.

— Яку роботу виконували на суші?

— Мене призначили водієм. А ще був командиром взводу, але недовго. А далі знову поверну­ли у батальйон матеріального забезпечення. Хоча майже усю війну я був прикомандирований до 2-го механізованого баталь­йону. Після звільнення Херсо­на бригаду перекинули на схід, туди, де були найжорстокіші бої за Бахмут. Це був грудень 2022 року.

— Довго воювали на цьому напрямку?

— Так. Аж до поранення у серпні 2024 року.

— Як це трапилося?

— Це було вранці. Напере­додні було на диво тихо. При­гадую, з побратимом, з яким потрапили під обстріл, ми ще говорили про те, що підозрі­ло тихо. І буквально наступного ранку ми почули, що щось ле­тить. Ми опинилися в епіцентрі вибухів касетних боєприпасів, один з яких влучив мені у ногу. Турнікет мені наклав побратим, бо його не зачепило. Він просто був у той момент в окопі, а я — на відкритій місцевості. От воно й прилетіло. Я відповз з вигуком, щоб він навіть не по­казувався з окопу. Було чотири залпи. Вже у бліндажі він мені наклав турнікет.

— То вам не відірвало ногу, лише сильно поранило?

— Навіть не знаю. Бо нога була у штанях. Але переби­ті були кістки, вони стирча­ли у різні боки. Навіть не уяв­ляю, на чому взагалі висіла моя нога. Але я був при повній сві­домості. За мною приїхали, завантажили, повезли в мед­пункт у Костянтинівці. Я все пам’ятаю, але вже далі — по­вне провалля. Отямився у Лі­карні Мечникова у Дніпрі. Пра­ву ногу мені відрізали вище коліна.

— Павле, пробачте, але що відчували, коли зрозуміли, що ноги нема?

— Та, звісно, це був шок. Осо­бливо було тяжко, коли на по­розі з’явилася дружина. При­їхала того ж дня, коли мене прооперували. Повірте, той біль словами не передати. На­віть болючіший за фізичний. Скажу більше: мені навіть було трохи соромно перед дружи­ною. Я ж їй обіцяв, коли йшов на фронт, що все зі мною буде добре… Але вона мене підтри­мала. Взяла за руку і сказала, що ми разом усе пройдемо, по­долаємо біль і вийдемо з цьо­го жаху.

— Скільки операцій пере­несли?

— Ампутація у Дніпрі, потім — у Вінниці реампутація, у січ­ні цього року — у Винниках зно­ву реампутація. Мені видаляли остеофіт (кісткові виступи, що утворюються вздовж країв су­глобів. — Г. Я.).

— Маєте вже протез?

— Наразі все у процесі виго­товлення. Мені роблять функ­ціональне коліно. Бо не поки­даю мрії повернутися в море. Не знаю, як мені це вдасться, але цього хочу понад усе. Тому й працюю у цьому напрямі.

— Павле, що для вас було найстрашнішим у цій війні?

— Однозначно, найстраш­ніше втрачати побратимів. Пам’ятаю важкі моменти, коли доводилося їх хоронити. При­гадую, під Одесою ми хова­ли земляка. Приїхав на похо­рон, щоб віддати шану другові і передати прапор його дружи­ні. Знаю, що їй було дуже важ­ко. Але й мені було не легше. Бо я бачив, як він загинув… Психо­логічно це тяжко витримати.

— У вас є діти?

— Так. Доньці — 17, синові — 11.

— Павле, у вас гарна укра­їнська мова, хоча ви й на­родилися у Бессарабії, де переважно суржик. Коли пе­рейшли на українську?

— У дитинстві розмовляв суржиком. Наш регіон — бага­тонаціональний. Моя рідна ба­буся — болгарка, дідусь — укра­їнець. Але я у школі добре знав українську, любив цей пред­мет і отримував високі оцінки. 2014-го я почав спілкуватися тільки українською. І вдома, у своїй Одесі, спілкуюся в осно­вному українською.

— Павле, проходите реа­білітацію у центрі «Галичина» у Львові. Скільки ви вже там часу?

— Пів року. Я там не лише лікуюся. Там мене, у повно­му сенсі цього слова, ставлять на ноги і повертають до життя. Нам проводять культурну ре­абілітацію, що дає можливість психологічно розвантажити­ся. Ви вірите — я почав малюва­ти?! Я ж до поранення навіть не думав, що можу малювати. Під час реабілітації вперше взяв пензля у руки, і мені це настіль­ки сподобалося, що я тепер сам собі дивуюся, чому не ма­лював раніше. А минулого тиж­ня був у Яремчі зі сином. Мій син знає, як виглядає море, але ніколи не бачив, як вигля­дають Карпати. Нам волонте­ри організували таку подорож. Якби ви знали, скільки радості отримав мій син! Так, я бачив, який він щасливий. А я був ще щасливіший…