«Завдяки раннім шлюбам у ромських дітях тече тільки ромська кров»

На фестивалі «Етнічний віночок у Закарпатті», який проводили Азербайджанський культурний центр спільно з санаторієм «Квітка полонини», мою увагу привернула родина ромів. Усі жінки і дівчата — у розкішних блискучих сукнях, представники сильної статі — у класичних костюмах. А хлопчики співали просто неймовірно! Батько цих юних артистів — голова Благодійного фонду ромів Виноградівщини Давид Богар. Разом з двома братами виготовляє «буржуйки», які відправляють на фронт.

-Оскільки працюємо з металом, «буржуй­ки» почали виготовля­ти давно, мабуть, років з десять тому, — розповідає пан Давид. — Коли росія пішла на Україну, ми, роми, розуміли, що маємо допо­магати усім, чим тільки можемо. Тоді одна із закарпатських газет написала, що роми почали до­помагати військовим. Волонте­ри це прочитали і почали у нас замовляти «буржуйки» на фронт.

— Вас називають «чокана­рі». Що це означає?

— «Чоканарі» — клепачі, «чо­кано» — клепач. Це ремесло на­ших предків — виконували робо­ти з металом, як ковалі. Старші клепачі колись ходили селами у пошуках ковальської роботи. Усі роботи виконували вручну, зараз — на станках.

— Чи багато ромів вашої громади захищають Україну?

— З Берегівщини зараз на фронті 150 ромів. Віддали жит­тя за волю України три особи, 15 пропали безвісти. П’ятеро після отриманих поранень і реабіліта­ції повернулися додому.

— Ваша Благодійна органі­зація допомагає їжею мало­забезпечним ромам…

— У Береговому є церков­на школа для дітей дошкільного віку. Туди приходять дітки з ма­лозабезпечених родин. На по­стійній основі раз на місяць до­помагаємо таким родинам харчовими наборами.

— Ви — один з тих, хто роз­вінчує стереотипи, що роми — народ неосвічений. Мовляв, не хочуть вчитися, не хочуть працювати. Натомість ви за­кінчили університет. Самі хо­тіли вчитися чи такою була воля вашого батька?

— Я хотів вчитися, і цього хо­тів мій тато. Про це я розповів у книзі «Бахтело роменсе», яку ви­дали з братами. У школі під час навчання є дискримінаційні мо­менти, а в інших випадках самі роми неправильно поводять­ся. До прикладу, коли я вчився у школі, для ромів був окремий клас. Мені там було некомфорт­но. Не раз траплялися випад­ки, коли роми танцювали під час уроків, заважали вчителеві й ін­шим учням вчитися. Я плакав, казав татові, що не можу вчити­ся у такому класі. Знав, що бать­ко вдома буде перевіряти уроки і вимагати знань. Батько мені ка­зав: «Чого ти мені про це кажеш? Розповідай вчителям, директо­рові. У тебе будуть контрольні, будуть погані оцінки. Мусиш на­вчитися давати собі раду». Коли про це розповів директорові, мене перевели у загальний клас. Тоді почав добре вчитися і отри­мувати добрі оцінки.

— Коли перейшли в інший клас, де вчилися українці і угорці, діти вас не булили?

— Ніколи. Ніякої дискриміна­ції, мені було комфортно у цьому класі. Ми дружили. З одноклас­никами досі підтримую дружні стосунки.

— Після 11 класу вступили в університет?

— Я закінчив 9-й клас і одру­жився, бо у нас ранні шлюби. Після незначної перерви закін­чив середню школу і вступив у Хустський університет «Украї­на», де вивчав право.

— Окрім того, що ви — голо­ва Благодійного фонду, ви ще й голова ГО «Романо Бахтало Дром» і захищаєте права ро­мів. Дбаєте про те, щоб роми вашої громади мали паспор­ти…

— Я був радником голови рай­держадміністрації у Виноградо­ві і постійно ставив питання про паспортизацію ромів. Уявляє­те, людина прожила 50 років, і не має не лише паспорта, а й на­віть свідоцтва про народження. Я подався на ґрантовий проєкт від фонду «Відродження», отримав підтримку фонду. Тоді мені вда­лося зробити чи відновити близь­ко 2000 паспортів для ромів. Це було дуже складно. Роми мігру­вали з різних країн, народжува­лися вдома, не мали медичних довідок, доводилося давати за­пити у Казахстан, білорусь…

— Скільки ромів налічує ваша громада?

— Ми давніше робили статис­тику, то у Виноградівському ра­йоні і частині Берегівського було 12 тисяч. На сьогодні нас збіль­шилося до 30 тисяч. Роми, які колись кочували, осіли у цих ра­йонах.

— Вам лише 33 роки, а ви батько п’ятьох дітей, вже і ді­дусь. Чому так рано одружи­лися? Вам батьки обирали дружину чи ви самі так палко закохалися?

— Мені було 16 років, я закін­чив 9-й клас. Вибір наших дру­жин належить батькам. Батьки домовляються за рік чи два до весілля, і ми починаємо зустрі­чатися. Мої батьки вибрали для мене Катерину, яка стала моєю дружиною і матір’ю моїх п’ятьох дітей. У такому ранньому віці ще глибоке кохання не приходить. Може бути симпатія.

— Не могли піти проти волі батьків?

— У нас це не прийнято.

— Катерина — ваша єди­на дружина? Чи можете мати кілька жінок?

— Ні. Тільки одна.

— Ваша старша донька та­кож рано вийшла заміж…

— Так. На момент одруження їй минуло 13 років. Моєму зятеві було 17. Донька закінчила 5 кла­сів. Згідно з нашими законами, дружина повинна бути молод­шою від чоловіка на три-чотири роки.

— Чула, як гарно співали на фестивалі ваші сини. Хлопчи­ки займаються музикою і во­калом. А що роблять донечки?

— Дівчата до 13−14 років ма­ють ходити до школи. А далі — за­між. І на це є низка причин. Там, де ми живемо, — у Підвиногра­дові, небагато ромських родин. Загалом 3 тисячі ромів разом з дітьми, з яких дорослих лише ти­сяча. Коли моїй доньці виповни­лося 13 років, таких дівчат було приблизно 20. Стільки ж було хлопців відповідного віку. Щоб не втратити нашу традицію, аби дівчина, до прикладу, не поїха­ла вчитися в інше місто і залиша­лася цнотливою, батьки намага­ються заздалегідь домовитися про заручини і одруження. Коли дівчатам виповнюється 13−14 років, а хлопцям 16−17, вони ста­ють чоловіком і дружиною. Та­ким чином у ромських дітях тече тільки ромська кров. Якби ми не дотримувалися ранніх шлюбів, у нас би була «мішанина» — або з дітьми з інших таборів, або з ді­тьми інших національностей. Тому ми і домовляємося зі сва­тами наперед про майбутні сто­сунки наших дітей.

— Чи були випадки у вашій громаді, коли ромська дівчи­на виходила заміж за хлопця іншої національності?

— Були. Не подумайте тіль­ки, що їх виганяють. У нас це до­зволено. Але наслідки не такі, як би цього хотілося. До прикладу, є 7 випадків у нашій громаді, де хлопець вирішив, що за дружину бере тільки українку. З цих семи випадків тільки дві сім’ї живуть добре. П’ять сімей розлучилися. У нас свої традиції, які не підхо­дять представникам інших наці­ональностей.

— Ромські пари не розлуча­ються?

— Вкрай рідко: одне або два розлучення на 100 років.

— Де живуть молодята?

— З батьками хлопця. Моя донька також пішла у невістки. За нашою традицією, якщо від­дав доньку заміж, не маю на неї жодних прав і повноважень. Як її буде вчити сім’я чоловіка, за такими правилами вони мають жити.

— Якби донька приходила додому скаржитися на те, що її у новому домі ображають, якими були б ваші дії?

— Навіть якби їй щось не подо­балося, вона повинна навчитися жити за тими правилами, за яки­ми живе родина її чоловіка. Якщо би йшлося про знущання, тоді ці питання батьки вирішують між собою.

— У вас є поділ домашніх обов’язків — жінка дбає про ді­тей і займається домом, а чо­ловік працює?

— Так, працює чоловік, а жін­ка не має часу займатися чимось іншим, бо доглядає дітей.

— Ваша родина займається ще й пошиттям національного одягу…

— Так, це національний ром­ський одяг. Останніми роками додаємо трішки новизни. Щоб і молодь була зацікавлена у та­ких речах. До прикладу, додає­мо мотиви азійських країн. Се­ред останніх моделей маємо елементи української вишиван­ки. На День вишиванки чи на інші українські свята наші дівча­та одягають сукні з елементами української вишивки.

— Яка вартість сукні, до прикладу, в яку була одягну­та ваша Катерина на фестива­лі «Етнічний віночок»?

— Святкове вбрання стартує від 200−300 доларів і до тисячі.

— А весільні сукні?

— Це дорогий одяг. Є по дві-три тисячі доларів, є по п’ять. Був костюм і за 30 тисяч доларів. Там камінчики Сваровскі, плюс прикраси із золота. До прикла­ду, щонайменше 20 золотих бро­шок, якими декорують сукню.

— Чи радитеся ви зі своєю Катериною, коли приймаєте важливі рішення? Чи рішення — завжди за вами?

— З Катериною завжди питан­ня обговорюємо. Я прислухаюся до її думки, але остаточне рішен­ня приймаю я. У наших родинах такі правила: остаточне слово за чоловіком, бо відповідальність за ці рішення бере на себе чоло­вік.