А за дверима стояв лютий ворог…

Скільки разів за вісім днів війни ми чули з екрана телебачення і по радіо попередження, щоб не відчиняли двері невідомим людям. «Не відкривайте нікому двері. Не можна». А ведуча новин Анна Панова на власному досвіді переконалася у тому, що за дверима її хвіртки може стояти лютий ворог.

Нещодавно поблизу заміського будинку Анни Панової, що за 50 км від Києва, на сільській дорозі з’явилися танки. За якусь мить двоє військових вийшли з броньованої машини і попрямували до хат, роззираючись довкола. Їхній вибір впав на будинок телеведучої. І вони постукали у хвіртку.

«Добрый день, – мовили, усміхаючись, люди у формі з автоматами та георгіївськими стрічками, – каже Анна Панова.

— Нам нужна ваша помощь. Можно, мы у вас тут на участке две своих машины поставим?».

За словами Анни, вона та її чоловік одразу зрозуміли, що окупанти використовують цивільних як живий щит. Але все ж таки жінка наважилась запитати, чи можна поїхати з хати.

А далі - кілька хвилин паніки, страху та жаху. Думки лише про маленьку дитину, яку Анна встигла перенести у ванну. «Що з нами буде? Що буде з малою?!», - думки роїлися у голові одна за одною.

Їх відпустили.

- Ми швидко покидали в машину трохи речей і поїхали до знайомих, які живуть у тому ж селі. Вони забрали нас до сусідів, в яких був погріб. І там, 20 людей на 20 квадратів ми провели ніч під обстрілами, – розповіла Анна Панова. – Дітей укутали ковдрами. А дорослі на свій страх і ризик підіймалися нагору, бо вміститися у погребі всім було нереально.

За словами ведучої каналу «Україна», росіяни встановили на виїзді з села блокпост з «їжаками» і не випускали машини цивільних. Її будинок вороги не залишали, зробивши з нього свою «базу», а також зробили собі штаб у будинку в центрі села, виселивши мешканців.

- Наступного дня ми зважилися ризикувати, щоб якось врятуватися. Дочекалися паузи у стрілянині, почепили на машину білий прапор, я посадила маленьку доньку на коліна і ми поїхали до блокпоста на виїзді, – розповіла ведуча. – За кілька хвилин дороги я подумки попрощалася з життям. Ми страшенно боялись раптової кулі окупантів із якоїсь засідки. Але вибору не було. Ми їхали вперед».

Перші 20 кілометрів дороги, за її словами, були, як у фільмі про апокаліпсис. Але Анна Панова з родиною все ж таки добралися до українського блокпоста, за яким були наступні – теж з нашим прапором.

Читайте також: Хроніки місцевого опору - 4