«Думаємо українською, розмовляємо українською, перемагаємо українською!»

Коли минув перший стрес і почали прибувати біженці

— Пані Віро, сьогодні часто кажуть, що мова — це код нації. Як би Ви пояснили, чому мова є настільки важливою?

— Розпочну з біблійного «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово». Мабуть, немає серед нас людини, яка б часто, чи, принаймні, раз за життя, вголос, чи подумки, напам’ять, чи послуговуючись Святим Письмом, не повторила б цих слів із Євангелія від св. Івана. І кожен із нас, очевидно, має власне бачення суті цього архіважливого поняття, яке апостол назвав Словом. Бо Біблія — така глибина, що можемо настільки наблизитися до її розуміння, наскільки це нам дозволить зробити Слово, яке було споконвіку.

Знаєте, у школі наш учитель математики завжди повторював: «Учіть математику! Математика — цариця наук. Вона потрібна всім!». А далі після паузи: «Усім, крім Віри Атаманчук, це моє дівоче прізвище. Вірі математики не треба. Вона буде словесником». Так і сталося: усе моє життя пов’язане зі словом. Але особливо важливо говорити про мову сьогодні, у час таких непростих для України викликів. Нашу розмову ведемо напередодні Дня рідної мови, хоч, якщо бути відвертими, то для українця днем захисту, утвердження і пошанування рідної мови має бути кожен день.

Так склалося, що я очолила кафедру української мови 24 лютого 2022 року, у день повномасштабного вторгнення росії. В онлайн-форматі відбулося голосування, і мене обрали на цю посаду. Коли минув перший стрес від розуміння того, що почалася війна, а до Дрогобича почали прибувати біженці, які знаходили прихисток і в гуртожитку нашого університету, то перше, що ми вирішили зробити — організували курси вивчення української мови для цих людей. Усі викладачі кафедри долучилися до такої ініціативи. Ми написали оголошення: «Запрошуємо всіх, хто хоче краще знати українську мову». Уклали тридцятидвогодинну програму вивчення мови. Власне, я би й не назвала це курсами — то був такий собі розмовний клуб. Люди приходили й розповідали про війну, яка обпалила їхні серця. Вони намагалися говорити про все українською. Але не вміли. І соромилися свого невміння. Так у нас розпочалася співпраця. Перші сертифікати про закінчення курсів української мови ми вручили слухачам у травні 2022 року в Нагуєвичах. Далі було ще декілька повторних курсів. Було й таке, що ті, хто прослухав курс перший раз, потім приходили вдруге. Вже через рік потенційні слухачі реєструвалися у відділі сім’ї та молоді Дрогобицької міської ради, а до групи викладачів-волонтерів доєдналися наші кращі студенти. Заняття проходили вже на кафедрі української мови. Курси чинні й сьогодні, але, на жаль, уже меншає в Дрогобичі охочих до них доєднатися і, хай, як неприкро про це казати, меншає тих, хто соромиться свого невміння розмовляти українською.

Шлях до рідного Слова

— Сучасна мовна ситуація в Україні непроста, і виникла вона не випадково — кілька поколінь українців жило в системі насаджування символів та мовних стереотипів, які мали утверджувати російську імперію. Який ваш рецепт виходу з цього?

— Шлях до Слова потрібно починати з любові: плекати любов і необхідність спілкуватися рідною мовою, знати, вивчати її.

Коли наприкінці 80-х я прийшла працювати на кафедру української мови, постало питання про написання дисертації. Доля звела мене з відомим мовознавцем, ученим європейського рівня й надзвичайно глибокою та шляхетною людиною, яка стала моїм хрещеним батьком у науці, професором Дмитром Бучком. Дмитро Григорович запропонував тему дослідження: антропонімія або ойконімія Опілля. Зізнаюся: тоді я не знала значення ні одного, ні другого терміну. Вибрала ойконімію лиш тому, що боялася збитися на слові антропонімія.

Згодом з’ясувала, що ойконіми — це назви поселень, антропоніми — власні назви людей, а Опілля — 645 поселень восьми районів Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей.

Коли на кафедрі я розповіла, яку тему обрала, то світлої пам’яті професор Мар’ян Демський, 90-річчя від дня народження якого ми недавно відзначали, сказав: «Будеш мати роботу на 20 років!» Тоді я не надала особливого значення цим словам, але кандидатську дисертацію робила справді довго — 7 років, через 20 років захистила докторську, а ойконімія загалом стала справою всього мого життя.

Про «червону пляму» на обличчі Львівщини

— Розкажіть докладніше про ваші дослідження — вони мають бути надзвичайно цікавими, бо кожен мешканець міста чи села прагне дізнатися про походження назви рідного поселення. Крім того, ваші студії сьогодні дуже актуальні. Адже в Україні триває процес декомунізації — одиниці адміністративно-територіального устрою, назви яких містять символіку комуністичного тоталітарного режиму, підлягають обов’язковому перейменуванню. Тож українські міста, села, вулиці отримують нові назви…

— Так. Походження назви рідного поселення — це тема, яка цікава всім. Тож свої виступи на багатьох наукових конференціях, семінарах, зустрічах часто розпочинаю з історії походження назви Дрогобич. Напевно, кожна людина знає про поселення, у якому народилася, чи живе, свою легенду. Переказ про Другий Бич, заснований недалеко від зруйнованого в ХІІІ ст. половецьким ханом Буняком Шолудивим Бича, не має історичного підтвердження, але має фольклорну цінність та спирається на авторитет Івана Вагилевича: західноукраїнський просвітитель умістив переказ про Другий Бич у циклі «Думи» і не забув наголосити, що це тільки легенда, про що сьогодні нерідко забувають інтерпретатори походження назви міста.

Обґрунтованою і визнаною авторитетними сучасними науковцями-ономастами є думка про те, що Дорогобич — посесив (присвійна власна назва) від імені Дорогобит. Кінцевий приголосний -т- особової назви Дорогобит, сполучившись із посесивним суфіксом -*jь, відповідно до законів праслов’янської мови змінився на -ч-. Первісне значення — ‘Дорогобич (двір чи ін.)', тобто двір, що належить Дорогобиту. В офіційних документах десь від середини ХІV століття назва поселення фіксувалася переважно у сполонізованому варіанті, а ті поодинокі джерельні свідчення, що зберігали повноголосу форму, не стали стимулом для повернення первісної назви — Дорогобич.

Втрата, з одного боку, власної назви Дорогобит (не називаємо сьогодні таким іменем своїх дітей), а з другого — суфікса -*jь (у сучасній українській мові присвійними є суфікси -ів, -ин) призвела до затемнення походження назви. Утворену прогалину часто намагаємося заповнити народними етимологіями на взір другий Бич, друга біч, другий бік, другі Губичі, друга добич, драговина, драгва тощо.

Щодо другої частини Вашого запитання, то запропоную погортати книжку «Назви міст України: лінгвокультурологічний словник». Я дуже пишаюся нею: після захисту докторської дисертації уклала словник, у якому проаналізувала походження назв усіх міст України. А їх у нас 461. Тут і всі міста Криму, і міста Донецької, Луганської областей. Тут міста, яким повернено історичну назву, або перейменовані: Бахмут, Горішні Плавні, Кропивницький, Олешки. Є тут і місто Львівщини, перейменування якого недавно викликало жваві дискусії. Йдеться про Червоноград. Коли видавала словник, то не знала, як це місто будуть перейменовувати, але дуже прагнула, щоб воно позбулося тієї радянської назви. У своїй книжці я написала: «Червоноград — „червона пляма на обличчі Львівщини“, тож перейменування населеного пункту — справа часу».

Ще один штрих до цієї теми. Під час проведення онлайн-лекції на курсах підвищення кваліфікації я зустріла вчительку з тепер уже Шептицького. І на моє запитання: як їй нова назва, пані Галина відповіла: «Я пишаюся такою назвою і прошу Бога, щоб червоноградці доросли до розуміння її величі».

Ономастикою дуже цікавився Іван Франко

— «Назви міст України» — не єдине ваше наукове видання?

— Ні, звичайно. Досліджувати назви міст і сіл стало для мене хронічною «хворобою» (сміється, — ред.). Перша моя книжка має назву «Походження назв населених пунктів Опілля». Я проаналізувала 645 ойконімів цієї історико-географічної території України. До Опілля належить весь Перемишлянський район Львівщини. Тож мій наступний словник — «Походження назв населених пунктів Перемишлянщини». А далі подумала: якщо вже Дрогобиччина стала моєю малою батьківщиною, народилася я на Івано-Франківщині, то треба братися за ці терени. Так народилася книжка «Походження назв населених пунктів Дрогобиччини». До речі, зараз хочу перевидати її трохи в іншому форматі. На кафедрі ми готуємо колективну монографію «Лінгвістичне франкознавство». Іван Франко не досліджував походження назв поселень, але дуже цікавився ономастикою, написав фундаментальну працю «Причинки до української ономастики» і навіть став одним з основоположників української антропоніміки. Тож хочу в найдоступнішій формі подати до цієї монографії інформацію про походження назв тих поселень, де народився, жив, навчався, які відвідував Іван Франко.

Наступна моя книжка «Походження назв населених пунктів Самбірщини». Я загалом планувала видати словники-довідники про назви поселень усіх районів Львівщини. Але… щось дні дуже короткі (сміється, — ред.). Та є ще одна моя гордість — книга «Походження назв населених пунктів Тернопільщини». Мій науковий керівник, світлої пам’яті професор Дмитро Бучко, про якого я вже згадувала, розпочав дослідження назв усіх поселень Тернопільської області, зібрав унікальні архівні документи, але не встиг завершити розпочату працю. І на прохання його дружини Ганни Бучко я змогла доопрацювати і до 80-річчя від дня народження професора видати цю книжку.

А далі — монографія «Ойконімія як лінгвокультурний феномен» і лінгвокультурологічний словник, про який ми вже говорили.

Ніде, ніколи і нікому…

— Пані Віро, ми поговорили про значення рідного слова, про слово як власну назву, а зараз поговоримо про слово поетичне. Знаю, що наприкінці минулого року ви стали спілчанкою Національної спілки письменників України. Вітаю з таким визнанням!

— Дякую! То справді для мене дуже велика честь, але все відбулося несподівано й неочікувано. Вірші я пишу давно, дуже давно. Власне, я їх завжди писала, але ніколи не вважала себе поетом і називала тільки авторкою віршів. Завжди подумки цитувала Степана Олійника: «Ніде, ніколи і нікому не говори, що ти поет…».

У мене є три поетичні збірки «Жінка входила в осінь…», «Душі — як пазли» і ця теперішня, яка й наробила так багато приємного галасу, — «Крила великих» з підзаголовком «Душа озвалась на чужу печаль».

Я дуже довго виношувала задум написання такої книжки. Довго начитувалася і намагалася «нажитися життями» своїх персонажів. У збірці — мистецькі інтерпретації світу почувань знакових постатей України — від Григорія Сковороди, Олени Пчілки до Ірини Вільде, Богдана Ігоря Антонича, усіх — 22) та тих, хто був їхнім другим крилом і допомагав летіти.

А далі були презентації. Перша — на факультеті української та іноземної філології. Була передача на радіо «Франкова земля», були схвальні рецензії в газеті «Голос Просвіти» і в фаховому журналі «Науковий вісник Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка», були зустрічі з читачами і слухачами. І після однієї з таких зустрічей народний артист України Святослав Максимчук передарував мою книжку літературознавцю, письменникові, політикові, голові Ради старійшин Львівської обласної організації НСПУ Михайлові Косіву. Власне за сприяння Михайла Васильовича голова Львівської письменницької організації Олесь Дяк запросив на презентацію до Спілки, а там — рекомендації від Михайла Косіва, професора Миколи Зимомрі, письменника Андрія Содомори. І вже в листопаді минулого року на засіданні Секретаріату Національної спілки письменників України мене прийняли до НСПУ. І це вже не тільки, як Ви сказали, визнання, але передусім величезний обов’язок та відповідальність.

— І наостанок, пані Віро, то що ж зробити для того, щоб Свято рідної мови ми могли проживати щодня?

— Проживати його разом! 1980 року я вперше переступила поріг нашого інституту, тепер — Дрогобицького державного університету імені Івана Франка. І не знаю місця, де плекають і шанують українське Слово більше, ніж тут. Думаємо українською, розмовляємо українською, читаємо українською, вчимо українську, воюємо за українську, перемагаємо з українською! І переможемо! Зі святом!

Розмовляла Ольга Куц