«Вважаю, що у мене українська душа!»

Француз Ніколя Імберт часто буває у навчальних закладах України, де розповідає учням та студентам про те, як йому вдалося вивчити українську мову та знайти мотивацію під час занять… А також про ведення бізнесу через Instagram.

Ніколя — засновник онлайн-школи, викладає французьку мову для українців. А його дружина, українка, Юлія — викладає українську для французів. Ніколя за фахом політолог — релігієзнавець, аспірант університету Сорбонни у Парижі.

Подружжя знімає в Instagram відео, у них заохочує підписників до вивчення мов. Їхні «сторіз» — настроєві, з гумором.

Журналістка «ВЗ» зустрілась з Ніколя Імбертом в одній з львівських кав’ярень, що на площі Ринок.

Я була вражена тим, що француз вивчив українську мову за досить короткий період (з початку повномасштабного вторгнення).

— Коли вивчаєш будь-яку іноземну мову — ніби потрапляєш в інший світ, з іншим світоглядом, — каже Ніколя Імберт. — Це розвиває людину інтелектуально, духовно. Коли ти молодий, не усвідомлюєш важливість вивчення іноземних мов… Думаєш більше про розваги. Коли ти молодий, маєш більше сил, варто цьому приділяти більше уваги та не витрачати час на марно. Під час навчання ти розумієш, який світ різноманітний.

— Чому вирішили вивчати саме українську мову? Це досить складна мова…

— Три роки тому я вирішив написати докторську дисертацію про Україну, зокрема, про розкол між православними церквами в Україні. Я — аспірант в університеті Сорбонна у Парижі. Релігієзнавець за освітою. Вивчав політологію.

До того, як почав писати докторську дисертацію, написав декілька наукових робіт про зв’язки між московським патріархатом і російською державою. Як вони через релігію впливають на людей.

Релігія є дуже великою силою для впливу на суспільство за кордоном. Я у своїх наукових роботах довів, як росія намагалася і намагається впливати на Європу через релігію. А московський патріархат є філіалом росії у Європі.

У межах моїх досліджень про московський патріархат, я вивчив у Франції російську мову. І я, до речі, свідомо її забув… Навіть коли українці звертаються до мене російською, я їх не розумію. Але знаю багато українців, які хотіли б забути цю мову, як я забув (усміхається. — Авт.).

Коли я обрав тему для докторської дисертації, занурився в українську культуру. Мене зачепили народні пісні… Для мене народні пісні — душа народу. Вони виражають усі щасливі і нещасливі періоди будь-якого народу. І коли ти вивчаєш історію України через народні пісні, на собі відчуваєш те, що переживали люди у різні періоди. Це дуже цінно.

— Яка народна пісня справила на вас найбільше враження?

— «Несе Галя воду…» — це перша українська пісня, яку я вчив, «Ой, у вишневому саду…», «Їхав козак за Дунай», «Ніч, яка місячна…» — дуже-дуже гарна пісня. Я відчуваю, що люди співали ці пісні також, коли їм було важко. У цих піснях часто згадується про козаків. Українці — з козацького роду, і це ваша ідентичність. Українській гімн — і про любов, і про страждання людей.

— Чи складно було вам вчити українську?

— Найскладніше — це наголоси. Коли ти читаєш, або переписуєшся з українцями у соцмережах, можеш тільки здогадуватися, де треба ставити наголоси. Наголоси позначають хіба що в дуже старих книгах…

Загалом мені не було важко. Я інтенсивно почав вчити українську мову після початку повномасштабного вторгнення. За 10 місяців я вже розмовляв так, як я зараз розмовляю з вами. Я тоді дав перше інтерв’ю українською мовою. (Я не втомлювалась дивуватися, як добре Ніколя говорить українською. — Авт.). Якщо чесно, я сам від цього очманів (усміхається.- Авт.). Можливо, це якийсь дар Божий… Я — віруюча людина.

Є люди, які за походженням не українці, але вони душею з Україною, — продовжує розмову Ніколя. — Я вважаю, що у мене українська душа! Ми з дружиною нещодавно поверталися з Франції в Україну, перетнули кордон, і я сказав їй: «Наче я додому повернувся…».

— Окрім народних пісень, чим вас ще приваблює Україна?

— Є історичні постаті, які мене надихають. Наприклад, митрополит Андрей Шептицький. Він одночасно був релігійною людиною, єпископом, бізнесменом і політичним діячем. Допомагав українському народу. Я читав його листи, які він писав західним журналістам про Голодомор. Він був одним з перших, хто повідомив заходу про те, що відбувається в Україні.

Мене надихають також праці Михайла Грушевського. Це великий історик, який спростував російську історіографію, яка казала, що начебто після розпаду Київської Русі, московія є справжньою державою по лінії Київської Русі. Грушевський довів, що це не так. Тому що більшість населення поїхала тоді не на схід, а на захід.

Іван Франко і Симон Петлюра мене надихають. Петлюру вбили у Франції, і це також людина, яка мала принципи, і була політичним пророком. Коли ніхто не вірив в український націоналістичний проєкт, скажімо так, він вважав, що не потрібно опускати рук, що треба боротися. І це коштувало йому життя. Коли я про Петлюру розповідаю українцям, дуже часто мене запитують: «А хто це такий?». Шкода, треба знати історію. Коли знаєш історію, тоді розумієш, що відбувається.

— Українці зі сходу часто розмовляють російською. Деякі кажуть, що вони так звикли, їм складно перейти на українську… Як ви до цього ставитеся?

— Це дуже чутлива тема. Я християнин і не можу нікого засуджувати. Але я можу сказати, що мене дратує. Так, літні люди, їм, можливо, складно, але молодь… Коли я чую, як у Києві молоді люди, яким максимум 20 років, спілкуються цією мовою, я вважаю, що це ганьба. Я більше вам скажу. Моя дружина — українка. У нас, дай Боже, будуть діти. Я сказав дружині, що мені шкода, але я не хочу, щоб моя дитина поїхала в Київ, в Одесу, чи Харків, і там плутала українські слова з російськими. Шкода тому, що ці міста є також важливими в історії України.

Я не хочу ображати людей. Українці, які підписані на мене у соцмережах, зі всієї України. Але мене часто запитують: «Чому я найчастіше розповідаю про Львів та Галичину?». Лише тут я можу практикувати українську мову. Навіщо мені їхати в Одесу, якщо я там почну вчити неправильні слова? І мені прикро, тому що Одеса — прекрасне місто, яке схоже на Марсель та Прованс, звідки я родом.

Моя дружина викладає українську мову для французів. Серед її студентів є одна жіночка. Вона з Франції, але живе в Одесі 30 років. Уявіть собі: моя дружина порадила їй знайти друзів, з якими вона може практикувати українську мову. Ця жінка сказала: «В Одесі це дуже важко зробити».

В Одесі важко знайти людей з якими ти можеш спілкуватися українською під час повномасштабного вторгнення?! Для мене це нонсенс! Я з півдня Франції, з Провансу. Прованс — регіон, де є окрема мова — окситанська (провансальський діалект). Ніхто зараз не спілкується цією мовою через те, що французька держава пригнічувала нашу мову в кінці XIX століття. Але зараз, з поваги до моїх предків, моєї сім’ї, я вчу цю мову. Вона відрізняється від французької мови, вона не походить від французької мови. Це окрема мова, і вона досить складна.

На тебе напав божевільний сусід, а ти не докладаєш зусиль, щоб говорити українською мовою. Яка в тебе є повага, любов до своєї Батьківщини і до своїх співвітчизників? Чому ти не вчиш мову своїх предків, яких вбивали за цю мову? Значить ти не любиш своєї Батьківщини.

Є багато українських слів, які ми вважаємо суржиком, а насправді — це діалект. «Бистрий» — це літературне українське слово. Шевченко використовував це слово у своїх творах. Є багато таких слів. Краще говорити суржиком, ніж «чистою» російською, якої не має бути в Україні. Тому що ця мова прийшла через насильство, репресії, кров та війну…

Якщо подивитися на етнографічні карти України, ви зрозумієте, що українською до 30-х р.р. розмовляли по всій території України. Навіть на деяких сучасних територіях росії розмовляли українською. Навіть до воронежа.

— Чи був у вас викладач з української?

— Не було. Я вивчав мову самостійно. Спочатку листувався з однією подругою, яка живе в Києві. Тоді краще почав запам’ятовувати слова. Через переписку слова повторювалися: «Привіт». «Як справи?». «Що робиш?».

Потім я прислухався до розмов. Спочатку мені було складно зрозуміти те, що люди мені говорять. Я прислухався-прислухався, і почав розуміти. А після цього почав говорити.

— Окрім наполегливості і бажання, треба мати хист до вивчення мов?

— Потрібна дисципліна і регулярність у вивченні мови. Щодня треба вчити мову. Мене запитують: «Скільки часу ти приділяв на вивчення української мови?». Я не можу сказати, бо я постійно, протягом майже трьох років, проводив і проводжу свій час з українцями. Тому я навіть не рахую скільки це часу. Я постійно в україномовному оточенні і це допомагає.

— А де ви познайомилися зі своєю дружиною?

— В Instagram. Вона підписалася на мене, бо я роблю контент про французьку мову. А я підписався на неї, бо вона філологиня і робить контент про українську мову. Таким чином ми познайомилися, почали дистанційно спілкуватися. Подружилися. Юлія на той момент поїхала в Швейцарію. А коли повернулась, то перейменувала свою сторінку в Instagram і підписала її: «Українська мова». Я їй сказав: «Я закохався у тебе. Можна тебе запросити на побачення?».

Я побачив наскільки Юля любить свою культуру, любить свою мову. Як вона розповідає про це з великою пристрастю. Це мене дуже сильно зачепило. Ми зустрілися торік на Новий рік і більше не розлучалися. А невдовзі одружилися.

Наша любов базується на глибокому взаєморозумінні. Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері казав: «Любов — це не дивитися одне одному в очі, це дивитися разом у тому самому напрямку». У нас є таке абсолютно у всіх сферах. І в тому числі у професійному напрямку. Наша задача — укріпити культурні стосунки між нашими країнами через вивчення мов. Я викладаю французьку мову українцям, Юлія викладає українську мову французам. І таким чином ми зближуємо наші народи.

— Дружина-філологиня, вона робить вам зауваження, що ви допускаєте помилки, коли говорите українською?

— Я її прошу, щоб вона виправляла мої помилки, але вона не завжди це робить. А я без проблем її виправляю, якщо вона щось не так каже французькою (усміхається.- Авт.). Вона не ображається, знає, що це завжди з любов’ю, з усмішкою. Вона файно знає французьку мову. Вона — молодець!

Але у нас часто буває так, що під час розмови, одна фраза звучить українською мовою, а одне слово — французькою. Або — навпаки. Такий прикол…(усміхається. — Авт.).

— Ви знімаєте класні відео, з гумором. І у такий спосіб заохочуєте людей вивчати мови. Хто придумує сюжети?

— Придумуємо все разом. Я коли почав вести цей блог, хотів зробити щось приємне людям. Важко постійно читати сумні новини… А через гумор ти повертаєш якісь приємні відчуття. Наша аудиторія — майже 100% - це українці. Ми хочемо, щоби через наш контент хоча би на хвилинку люди відключилися від своїх проблем.

Недавно ми зробили один скандальний Reels. Але насправді для нас він не був скандальний. Коли ми приїхали в Київ, нам здавалося, що ми приїхали… в москву. О- ля-ля, ми отримали дуже багато хейту. Є хейтери, які нас ненавидять через нашу позицію.

Я кажу у цьому відео: «Українська культура без мови, це що? Це вареники, чи борщ?». Звісно, що це один з елементів культури… Нам писали токсичні коментарі: «Куди ви лізете, краще займайтеся вашими проблемами у Франції». Переходили на особисте життя: «Твоя дружина вийшла заміж за іноземця лише за гроші». Складно відключитися від цього і не реагувати. Залишати своє серце в мирі та спокої. Але з молитвою я навчаюся цього.

У Франції ми з Юлією також відчуваємо, коли нам не раді. Особливо на півдні Франції, де багато російськомовних українців, які не люблять нашу позицію щодо мови. Я пам’ятаю, ми були на одному заході для українців, де ніхто не розмовляв українською мовою, окрім нас…

А в аеропорту в Марселі я познайомився з молодою парою з дитиною, які приїхали з України. Вони впізнали мене. Я звернувся до дитини українською мовою. Мама сказала: «Він знає лише російську та французьку». Це розбило моє серце…

За статистикою, українці, які дивляться російський контент в Інтернеті, фінансують виробництво 9 тисяч дронів, які росія запускає по Україні. Тобто у такий спосіб підтримують росію. Коли ти говориш російською мовою, ти де-факто належиш до цього культурного простору.

— Хочу вас запитати наостанок, які ви любите страви з української кухні?

— Я дуже люблю кисломолочний сир. У Франції такого немає. Українська кухня смачніша, ніж французька. В Україні кращий сервіс. Львівський сирник — це мій гріх (усміхається. — Авт.). Я дуже люблю сирники, голубці, котлети, салати. Особливо зелений борщ. Я знаю, що він не такий популярний, як червоний, але для мене — це ням-ням. Я би навіть зараз його з’їв (усміхається. — Авт.).