Не лише добре працювати, а й гарно відпочивати вміють «високозамківці»

У Пантеоні Героїв, що у селі Новошичі на Дрогобиччині, я вже молилася не раз. Розповідала про це намолене місце, що свято береже пам’ять про Героїв, які віддали життя за волю України. І дуже хотіла, щоб мої колеги-«високозамківці» також побували у Новошичах і побачили храм, який ще кілька років тому був просто напіврозваленим костелом. Головний редактор Наталія Балюк порадила додати до програми подорожі ще кілька пунктів. Бо бути у Дрогобичі і не відвідати відому на всю Україну солеварню, яка і сьогодні працює і дає на добу 2 тонни солі, було не правильно. Та й самим містом, названим на честь Юрія Дрогобича, хотілося б перейтися.

«Іконописець „бачив“, що у храмі має бути багато ікон — на прославу Богородиці і на прославу наших воїнів»

Коли ми прибули у Новошичі, отець Василь Полянко саме розправляв прапори на балконі храму.

Вітер «позакручував» знамена, а треба, щоб вони тріпотіли на вітрі. А біля храму нашу групу зустрів відомий іконописець Лев Скоп. Цим двом поважним чоловікам маємо завдячувати, що не просто зберегли будівлю, а створили Пантеон Героїв, які загинули у цій страшній війні. Бо саме отець Василь разом з паном Левком зробили все для того, аби столітній костел, у якому за совєтів тримали хімічні добрива, ожив молитвами і колядками. Понад три роки тому церква Архістратига Михаїла відчинила двері - і у відновленому храмі відправили першу Службу Божу.

— Коли я у 2006 році прийшов на парохію, побачив, що поміж селами стоїть старий костел, у якому за совєтів тримали хімічні добрива, і який з роками перетворився на руїну, — розповів «високозамківцям» отець Василь. —  Вікон не було, бо совєти ставили собі за мету знищити такі пам’ятки архітектури. І я розумів, що маю зберегти цю святиню. Щоб цей храм не руйнувався, ми молилися на початку весни після завершення посівних робіт на щасливий врожай, а потім — за збір врожаю. Приблизно у 2017-му Левко прийшов до нас на Богослуження і, як сам зізнавався, «його накрило». Він «бачив», що тут має бути дуже багато ікон — на прославу Богородиці і на прославу наших воїнів. Ще до великої війни ми розпочали створювати цей Пантеон. А у січні 2022-го, за місяць до великої війни владика Григорій Комар освятив нам храм як Собор Архістратига Михаїла — Пантеон пам’яті Героїв, що загинули на війні. Владика Григорій часто приїжджає у Пантеон разом з владикою Ярославом Прирізом. Ми не ставили собі за мету, що це має бути щось незвичайне, але Пантеон став справді оазою пам’яті. Спочатку купили вікна, потім відремонтували дах. Нам пощастило знайти автентичний хрест… І це все завдяки нашим парафіянам — прекрасним людям. Усе відбувалося на голому ентузіазмі. Без цих прекрасних людей нічого б у нас не вийшло. Залили стяжку — 120 квадратів, але тут вже допомогли наші футболісти. Ми крок за кроком робили все, аби зберегти цю святиню.

За словами отця Василя, вони з іконописцем Левком Скопом нікого не просять, щоб допомогли. Добрі люди самі приходять — моляться і допомагають. «Бо найважливішою метою для нас є тепер допомога нашим захисникам. Маємо зберегти Україну, нашу автентичність і нашу мову», — каже отець Василь.

— Я не буду розповідати про ікони, які створив для Пантеону геніальний Лев Скоп, — ці лики святих треба бачити. І усі вони написані на дошках з-під використаних набоїв, які іконописець зі священником привозять зі сходу. Очі і погляд на кожній іконі - різні. У когось погляд глибокий, у когось — сумний… Але всі вони, наче живі. У Пантеоні витає така неймовірна аура, що хочеться тут бути ще і ще. У молитві просити Господа про Перемогу, легких хмаринок для хлопців і дівчат, які віддали життя за Україну.

Іконописець розповів, як вони разом з отцем, Тарасом Лужецьким, Миколою Походжаєм та іншими волонтерами раз на місяць-півтора вантажать старенький бус смаколиками, іконами, дронами і їдуть на схід, де на них чекають захисники. Там пан Левко пише ікони і роздає хлопцям, отець — сповідає, охрещує і молиться за нашу Перемогу.

Попри те, що нас вже «підтискав» час, ми не могли вийти з Пантеону, поки не почули у виконанні отця Василя пісню-присвяту легендарному Леву Скопу. Священник не просто написав цю композицію, а й сам собі акомпанував на піаніно.

А потім отець запросив у дзвіницю, де на нас чекав не лише смачний бульйон на домашній курці від господині пані Орисі, а й інші смаколики.

Сіль на сонці виблискує, наче діаманти

Ви колись бачили, як видобувають сіль? Якщо ви думаєте, що все роблять машини, помиляєтеся. Дрогобицьку сіль і досі добувають вручну. Про це «високозамківцям» розповіла технолог підприємства Оксана Бунда — надзвичайно приємна і ввічлива жінка.

Дрогобицька солеварня — візитівка міста і найстаріше в Україні підприємство. Там добувають ропу, з якої виварюють 2 тонни солі на добу, а у місяць — 60 тонн. За словами пані Оксани, підприємство, що є одним із найстаріших у Європі, працює з 1390 року. Технологію видобутку солі не змінювали століттями. А виварюють сіль з природної ропи, яку добувають у шахті на глибині 12-ти житлових поверхів. Після шахти соляний розсіл потрапляє у дерев’яні ємності, у так звані розсолозбірники. Приміщення було збудоване ще у 1860 році. Тут не використано жодного цвяха. Мабуть, це і привернуло увагу творців фільму «Довбуш», коли герою довелося стрибати у ту ропу.

На перший погляд, виглядає, що ропа така брудна-брудна, бо ж тут відстоюються глина, гіпс, які осідають згодом під дією гравітації.

А далі нам показали чани, які досі підігрівають дровами. Тут соляний розсіл нагрівається, з нього випаровується вода і кристалізується сіль. Пані Оксана взяла спеціальну лопату, вибрала кристалізовану сіль і дала нам пробу. Ну, дуже солена! Зате як кришталики виблискують на сонці, наче діаманти. І таких діамантів за добу вручну «назбирують» дві тонни…

Звісно, бути на солеварні і не придбати солі, не зовсім правильно. У крамничці, що на території комплексу, Олександр Сабинін пропонував сувеніри з солі. Тут і звичайна сіль, і сіль з приправами до м’яса, і навіть кава зі сіллю.

Дрогобич — місто Бруно Шульца та Юрія Дрогобича

Так хотілося ще походити і подихати сольовими випарами, але знову ж таки нас «підтискав» час. Як сказала Наталія Балюк, наступного разу треба розраховувати так час, щоб на кожен пункт мати зайвих пів годинки.

А біля крамниці на нас уже чекав один з найкращих дрогобицьких гідів, заступник редактора інтернет-газети «Майдан», голова Дрогобицької єврейської громади Леонід Гольберг.

Скажу щиро: година для Дрогобича — дуже мало. Пан Леонід хотів якомога більше розповісти про своє місто, і про видатного єврейського художника і письменника Бруно Шульца, який жив у Дрогобичі, про ректора Болонського університету, який народився у Дрогобичі у 1450 році і був автором першої друкованої української книжки. А ще про ратушу, що у самісінькому серці Дрогобича. На жаль, ми не потрапили у синагогу — пам’ятку архітектури та культури, що є однією з восьми наявних у Дрогобичі синагог.

Ми пообіцяли пану Леоніду, що обов’язково повернемося у Дрогобич на цікавезну екскурсію. Бо з оглядового майданчика ратуші так хочеться побачити це красиве місто.

Ну, і, як кажуть, «вишенькою на торті» для нас стало частування у трускавецькому готельно-курортному комплексі «Карпати» від генерального директора Лева Грицака…