«Українські книжки і наш форум — це наша інформаційна куля в бік ворога»

«Хрещена мама» форуму і його бойова одиниця, а точніше співзасновниця, директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Романа Іваничука Тетяна Пилипець робить все можливе, щоб Форум відбувся.

Ті, хто колись починав з Тетяною — а це була вона і її 11 нових друзів, які писали про війну і кохання, розлуку і життя поза лінією фронту, можливо, сьогодні не всі приїхали. Але директорка і волонтерка Тетяна Пилипець щаслива, бо, попри війну, страшенні перешкоди, сьогодні таких військових друзів-письменників у неї є аж 50.

— У рамках Форуму ми започаткували платформу пам’ятування «Усі свої», яка для нас цьогоріч буде навчальною, — сказала на відкритті Тетяна Пилипець. — Ми всі добре розуміємо, що книгами і назвами вулиць нам не обійтися — героїв стає все більше й більше. Сьогодні вперше буде представлено наш новий фестиваль «Чека-фест» — пам’яті подруги Чеки Ірини Цибух, нашої бібліотечної дитини, моєї подруги і моєї вихованиці.

За словами пані Тетяни, Форум військових письменників буде повний презентацій, сюрпризів, одним з яких 9 травня стане експеримент. Усі учасники спробують освоїти бібліотечний двір, де ще не проводили жодних презентацій. Саме у п’ятницю у цьому дворі вперше проведуть поетичну ґвару під львівською зорею.

На Форумі військових письменників вручать премію пам’яті Василя Паламарчука «Смішно про страшне». Вже приїхали номінанти цієї премії, але хто став переможцем, стане відомо лише ввечері 8 травня.

Цьогоріч вперше за 7 років Тетяна Пилипець не складала сценарію, хто за ким буде виступати на відкритті. Слово учасники брали довільно. І першою вийшла письменниця і волонтерка з Харкова Людмила Охріменко.

— Хочу з усіма вами поділитися неймовірним щастям, яке є зараз у моїй душі, — сказала пані Людмила. — Щастя буває різне, навіть маленьке і побутове. До прикладу, я сьогодні вперше виспалася, бо ж щоночі у Харкові «вітання» від кацапів. Уві сні я чула, що поїхав трамвай, а я дуже щаслива, що це — не танк. Щось зашаруділо нагорі, але яке щастя, що це був не «шахед». Та найбільше щастя, що я тут, серед друзів. За цю війну я втратила багато близьких, друзів, знайомих, серед яких Василь Паламарчук, Макс Петренко, двоюрідного брата… Окрім того, я втратила людей, яких колись вважала друзями, а вони виявилися зовсім не друзями. Але навіть у біді є щастя, бо ця війна подарувала мені нових друзів, на яких я можу покластися. І, мабуть, найбільше щастя — те, що всі ми перебуваємо під опікою тих людей, які зараз у формі є серед нас. Бо мати мою армію, мати людей, які завжди захистять мою країну і моє місто Харків — це найвище щастя на Землі.

До слова, Людмила Охріменко привезла на Форум не лише свою нову книгу, а й героїню своєї книги.

На відкритті Форуму виступили військова журналістка, історик, письменниця підполковник Олена Мокринчук, фронтмен Микола Ніколаєв, який бере участь у Фестивалях військових письменників з першого року.

«Коли росіяни вирвали з мого серця Василя Паламарчука, порадником і підтримкою став мені Микола, — сказала Тетяна Пилипець. — Микола цьогоріч запроваджує для учасників першого форуму пам’ятні посвідчення. Перші посвідчення будуть передані дружині Василя Паламарчука та тим, хто з нами був з першого форуму».

Співзасновник Форуму військових письменників Влад Якушев, з якого, нарешті, зняли гриф «секретно», після початку великої війни вперше приїхав на форум. На жаль, інший співзасновник полковник Володимир Скоростецький не зміг вирватися з «вогню».

— Більшість авторів, які пишуть в окопах, здебільшого люди скромні, — сказав Влад Якушев. — Не люблять себе піарити. А як надрукувати їхні твори? Але, повірте, це необхідно робити. Бо вал російської пропаганди настільки потужний, що ми у ньому просто потопаємо. Тому треба все брати у свої руки і допомагати нашим військовим видати те, чим наповнені їхні серця. Таня з Володею подумали і вирішили об'єднати тих авторів, які з’явилися, а їх тоді було не так багато, і презентувати їх людям. Ми сіли троє «на каві», не знали, як це зробити. Тетяна запропонувала: «А може, варто „потрусити“ владу?». Ми почали ходити по кабінетах, і нам пішли на зустріч. Так і з’явився перший форум. Ми не знали, чи буде він жити. Але він був успішним і про ці книги почали говорити. І ось вже 7-й Форум! Це — повноцінний кластер літератури, загальновизнаний, успішний, який доносить до наших людей не тільки те, що було і є, це — конкретна протидія російській пропаганді! Це наша інформаційна куля в бік ворога. Так, ми відстаємо. Уявіть, недавно на окуповану територію Луганської області ворог завіз 90 тисяч пропагандистських книжок. Там, може, навіть стільки людей нема. Але книжок російських вони мають багато!

— Колись Василь Паламарчук назвав перший форум «11 друзів Тані Пилипець», то сьогодні таких друзів у мене понад 50, — сказала Тетяна. — І якщо колись у нас було лише 15 локацій, то цьогоріч їх у нас 50 по Львову і області. Дуже хочу, щоб наш форум ще більше масштабувався.

Якщо інші письменники вийшли у військовій формі, то молодий хлопець з позивним «Штірліц» був одягнутий у чорні джинси, кепку, худі з капюшоном і мав повністю закрите обличчя. Він — оператор 6-го полку Сил спеціальних операцій, бойовий медик.

— Це така перша подія у моєму житті, — сказав «Штірліц». — І хоча я змушений закривати обличчя, мені ніхто не заборонив поділитися з вами поезією, яку я не так давно почав писати.

Усі, хто виступив на відкритті форуму, переконані, росіяни нищать все українське, насамперед писемність. На окупованих територіях палили і палять книги, видані українською. Бо вони бояться усього українського. Українські письменники мають докласти зусиль, щоб забити цвях у труну російського агресора, а тому треба писати і видавати якомога більше добротної української літератури.