«Люблю пожартувати, але коли маю натхнення. Просто так дурня не клею»

Цирк без клоуна — не цирк. Клоун Гоша — заслужений артист України Костянтин Герасименко — веселить публіку вже тридцять років. Його «фішка» — інтерактив з глядачами: він запрошує охочих взяти участь у репризі. З «підсадками» не працює принципово. Зазвичай охочих побути «зіркою манежу» не бракує, з особливою радістю зголошуються діти. На одному з недавніх виступів у Львівському цирку клоун Гоша викликав захват публіки, коли за лічені секунди пробіг з арени аж на гальорку (а це треба пробігти круто вгору п’ятнадцять рядів!) і звідти «висмикнув» глядача.

Крім того, Костянтин Ге­расименко — старший ви­кладач кафедри циркових жанрів у Київській муніципаль­ній академії циркового мис­тецтва. І володар численних нагород міжнародних цирко­вих фестивалів, серед яких — «Спеціальний приз» Міжна­родного фестивалю циркового мистецтва, місто Учау, Китай (2009 р.), «Спеціальний приз» ХІХ Міжнародного фестивалю циркового мистецтва, місто Ла­тина, Італія (2018 р.).

У розмові з «ВЗ» Костян­тин Герасименко розповів, чи важко видумати цирковий номер, від чого за­лежить настрій публіки і як до­велося грати репризу разом із… озброєним бандитом.

— Мені клоунада з дитин­ства подобалася, починає нашу розмову пан Костянтин. — Коли був школярем, завжди на свя­та «гримував» обличчя гуашшю, показував домашнім якісь ре­призи. Вирішив, що клоунада — це моє. Батько на мене дивив­ся як на ідіота (сміється. — Авт.). Це було десь класу з п’ятого-шостого. Ми з братом Оле­гом тоді вже ходили до цирко­вої студії. Мені подобалися два старші клоуни, я їх копіював.

Студія для нас була розва­гою, ніхто не думав працюва­ти у цирку. Крім того, студія да­вала звільнення від школи, коли брали участь у якомусь концер­ті. Згодом цирк затягнув мене. Працювали з братом у клоун­ському дуеті. Ми навчилися усіх циркових жанрів — жонглюван­ня, акробатики, повітряної гім­настики, по дроту ходити, по драбині, тому використовували ці уміння у своєму репертуарі.

Настали лихі 90-ті роки, робо­ти не було, ми перебивалися як могли. Якось до нас у Кременчук приїхав цирк шапіто. Директор шапіто зайшов до нас у студію, запитав, чи немає у нас клоунів, щоб хоча б тиждень попрацюва­ти, бо його клоуни кудись поїха­ли. Керівник нашої студії жарто­ма каже: «Так, є у нас два ідіоти». Відпрацювали тиждень, і він за­пропонував нам подальшу співп­рацю, а згодом оформив у Дер­жавну циркову компанію.

— Коли надумали вступати у Театральний інститут імені Карпенка-Карого?

— Це був кінець 1990-х. З першої спроби ми з братом не вступили. Крім нас, усі були ки­ївські. Нас «завалили» на екза­менах. Грошей жити у Києві не було. Тож я прийшов в інститут і кажу, мовляв, якщо не плануєте нас брати, то ми поїхали додо­му. Так ми і поїхали.

І далі працювали клоунами, їздили по гастролях. Якось у Києві у цирк прийшов наш зна­йомий — Климентій Олександро­вич Гокунь, який тоді був одним із заступників ректора Інституту ім. Карпенка-Карого. У курил­ці розговорилися, обмовилися, що нас не взяли у театральний інститут. Він здивувався: як не взяли? Каже, вступайте. Всту­пили, відівчились. Жанру клоунади я не навчався, там його тоді не викладали. Отримав спеціальність «Режисура цир­ку». Але клоунада мені подоба­лася, і я пішов далі працювати в цирк разом із братом.

— Чи важко видумати ре­призу?

— Дуже важко. Навіть якщо придумав «каркас» репризи, по­трібен час, щоб усе відшліфува­ти. Бо можна вигадати будь-що, а вийшов на манеж — і воно не смішно. Завжди треба дивити­ся, як реагує глядач.

На початках вивчив усі зраз­ки клоунського мистецтва. Кла­сика жанру — Нікулін, Карандаш, Єнгібаров. Коли починав, було багато професійних радянських клоунів. Не ностальгую, але тоді цирк був професійний. Не можу нічого вкрасти з реприз інших, бо це буде плагіат. Але вивчав, як ці артисти поводяться, як у тій чи іншій ситуації викручуються.

— Чи допомагала професія у житті?

— Гумор у житті завжди допо­магає. У мене це вже автома­тично виходить.

Коли їздив за кордон, митни­ки завжди питали, хто я такий. Пика у мене зовсім не клоун­ська (сміється. — Авт.). Питали: «Скільки років відсидів?». Кажу: «Та Бог милував, а чого ви так питаєте?». «Та ви не схожі на клоуна». Ну такий я вродився, що я зроблю? Одного разу ми з братом із Кишинева з гастро­лей їхали машиною. Тоді у них були якісь «заварушки» в парла­менті, тож на митниці ретельно всіх перевіряли. Брат сидів у ма­шині, а я пішов давати докумен­ти. Митники почали мене допи­тувати — хто, що? Кажу, їдемо з гастролей, у цирку працювали, ми клоуни. Митник каже: «Що ти мені розповідаєш, я був тиждень тому у цирку, бачив там клоунів — це не ви були. Пам’ятаю чітко — один високий, худий, другий по­вний, нижчий». Я кричу брату: «Олеже, висунь пику з машини, покажися митнику!». Він вийшов, і митник повірив: «Це ж ви, точ­но!». Нам побажали хорошої до­роги, і ми поїхали.

— А ви й по життю гумо­рист?

— Люблю пожартувати, але коли маю натхнення. Просто так дурня не клею. Гумор — від­повідальна, серйозна річ. Це не просто ляпати язиком чи крив­лятися. Професійний гуморист — важка праця. На жаль, багато клоунів цього не розуміють. Ду­мають, якщо намастив гримом обличчя, вдягнув кеди і шорти — ти вже клоун. Це не так. Кло­ун — це психолог. Вийшов на манеж — маєш відчути настрій залу. Бо глядач різний, сьогод­ні він один, завтра — зовсім ін­ший. На настрій публіки може впливати навіть атмосферний тиск. Чи навіть час: початок чи кінець місяця. На початку міся­ця людям дають зарплату, вони купують речі, продукти, у них настрій хороший. Кінець міся­ця — у людей бракує грошей, на­стрій псується. Це, звичайно, не означає, що в кінці місяця всі в залі сидять як зомбі і дивляться в одну точку. Але загальний на­стрій відчувається.

— Але ж діти про зарпла­ту не думають, вони або смі­ються, або ні…

— Дитину розсмішити не важ­ко. Тому мені для дітей працю­вати не цікаво. Дорослий не буде сміятися, якщо йому не смішно. Він може поаплодувати для годиться. Але загалом все просто: або смішно, або ні.

Якось наші студенти пита­ли мене про тонкощі професії. Кажу їм: завдання клоуна — ви­йти на манеж так, щоб зал «ліг покотом». А яким чином ви це будете робити — чи мімікою, чи трюковою частиною, це не важ­ливо. Нікулін був не акробат, не трюкач. Але він мав особливий образ, і глядач любив його саме за це. Єнгібаров був трюкач, його любили за трюки. Резуль­тат однаковий — глядач їх любив.

— Які цікаві випадки траплялися під час виступів?

— Була у нас колись реприза з бутафорським пістолетом. Бу­цімто ми знімаємо кіно про ганг­стерів, і треба було дати гляда­чеві величезний бутафорський пістолет, щоб і він вистрелив в іншого глядача, а той красиво впав. Ми запросили лядача на арену, виходить мужик, я йому даю пістолет. Він каже: «Ні, дя­кую, у мене є свій!». І виймає з кишені… справжній пістолет! Це були 90-ті роки, скільки тих бандюганів зі зброєю ходило!

— У вас троє дітей, дочка вчиться в цирковій академії. Молодший син іноді вихо­дить з вами на арену. Вас це тішить? Чи ви хотіли би, щоб ваші діти займалися цирко­вою справою?

— Старшому синові 25 ро­ків, я його намагався у цирк за­тягнути, але не вдалося. Най­меншому — сім, він теж щось там робить, жонглює… Динас­тія така річ — або дитя буде без­дарне, але працюватиме, або буде крутіше за батьків. Та для цього треба багато працювати. Діти цього не хочуть розуміти. Вони дивляться на мене і бачать аплодисменти, як у мене беруть інтерв’ю, як я їду на гастролі за кордон… А «підводні камені» професії — коли усі коліна трав­мовані, спина зірвана — їх не ці­кавлять. Коли я їх починаю при­мушувати щось робити, вони: ні-ні, такий цирк нам не потрі­бен. Їм потрібна слава! Я пояс­нюю: так не буває!

Дочка спочатку вчилася на хореографії, потім, каже, буду переводитися на цирк. Я її від­мовляв. Гастрольне життя важ­ке. Хотіла бути повітряною гім­насткою. Кажу: не треба тобі того. Зійшлися на тому, що буде ходити по дроту.

— Як дружина ставиться до вашої професії?

— Звикла за стільки років. Вона працювала вокалісткою у Національному цирку, там і по­знайомилися.

— Кажуть, клоун у цирку за­робляє найбільше…

— Усе залежить від контрак­ту. Різні країни, різні цирки, різ­ний рівень. Можу поїхати на місяць, заробити багато, по­тім сидіти без роботи пів року. Якщо розкинути ті гроші по мі­сяцях, не так багато виходить. Коли був молодший, довготер­мінові контракти були. Навіть ще до війни були контракти. За­раз уже я перебираю контракта­ми. А раніше — міг і на пів року «звалити».

Не вважаю себе багатою лю­диною, але на життя вистачало. Зараз не вистачає, бо я викла­дач. У цирку виступаю не час­то. Але ні про що не шкодую. Є періоди життя, коли ти «на па­русах, вітер у спину», а є — коли штиль. Найголовніше — займа­юся тим, що мені подобається

— Ваше хобі — риболов­ля, ви навіть створили свій Ютюб-канал Fishing clown.

— Любив рибалити з дитин­ства, у селі на поплавочок кара­сиків ловив. А Ютюб-канал — від нього отримую задоволення. Камера на грудях, на риболов­лі відео назнімав, подобаєть­ся монтувати, добирати музи­ку. Рибу, як правило, відпускаю у воду. Кайф — зловити. Якщо домашні попросять принести риби, принесу, але небагато. Колись давно приніс додому мі­шок судаків, забили морозилку рибою, вона пів року там лежа­ла, ніхто не їв. Після цього вирі­шив додому рибу не приносити. Рибу треба їсти свіжу…