«Закохався у красуню-бандерівку — тепер пишу пісні українською»

Співак Алекс Громаковський, відомий під псевдонімом GREMO, кілька років живе і працює у Сполучених Штатах Америки. За національністю він — білорус, але, покохавши дівчину з Тернопільської області, закохався і в нашу країну. Вивчив українську мову, і тепер пише пісні та співає українською. Кілька днів тому Алекс особисто привіз гуманітарну допомогу, яку зібрала українська діаспора у Чикаго. Про пісні, написані у час війни, гуманітарну допомогу та особисте життя Алекс Громаковський розповів журналістці «ВЗ».

— Алексе, ви за національністю бі­лорус, а допомагаєте українцям. Що вас спонукало?

— З Україною мене багато чого пов’язує. 2010 року переїхав до Києва, в яко­му прожив п’ять років. У США живу в середовищі українців — там велика діа­спора. Але основна причина — закохався в українку з Тернопільської області, кра­суню-бандерівку, одружився і виховуємо нашого сина. Коли довідалися, що поча­лася війна, ми з дружиною відразу ви­значилися: комусь потрібно їхати в Укра­їну. Розуміли, що люди опиняться у біді, — без житла, їжі, медикаментів. Діаспо­ра також у перший день активізувалася — почали збирати кошти, щоб надіслати в Україну. А згодом виникла дивна ситу­ація. Ми відправили кілька контейнерів з Америки, але вони «застрягли» у Варша­ві. Потім з’явилися чутки, начебто деякі вантажі опинялися у Західній Україні і не доходили до адресатів. Тоді вирішив їха­ти, щоб на власні очі побачити, куди що пішло.

Читайте також: «Переможемо, бо ми на своїй, Богом даній, землі«

— Що привезли в Україну?

— Закупив від себе, моєї родини та друзів з Чикаго багато чого — медика­менти, бронежилети, шоломи, берці, на­колінники, налокітники. Вийшло 12 вели­ких сумок, і поїхав в Україну.

— Дружина також приїхала?

— Ні, вона залишилася у Чикаго. Фірма Chicago UA, яку очолює моя дружина, і бла­годійна організація «Союз українок-140» об’єдналися і проводять благодійні кон­церти по всій Америці. У Чикаго відбувся перший концерт, на якому виступили Зла­та Огнєвіч, Альоша, гурт «Казка» та інші українські виконавці. Зібрані на цих кон­цертах кошти, а за останній час зібрали понад 40 тисяч доларів, йдуть на допомогу ЗСУ, потерпілим від війни. Зараз переда­ємо від нашої компанії Chicago UA, а також від «Союзу українок-140» 60 тисяч дола­рів на спорудження будинку для дітей-си­ріт, які постраждали від війни, у Чернівцях. У цьому будинку також зможуть жити ма­тері, які залишилися з маленькими дітьми без даху над головою.

Читайте також: «Настане такий час, коли уся Україна заговорить українською. І війна це прискорить»

— Знаю, ви встигли побувати у га­рячих точках на сході України. Що вас там найбільше вразило?

— Там суцільна розруха. Люди ходять по руїнах, наче не по своїй землі. Таке ба­чив лише у кіно. Розбита військова техні­ка, зруйновані вщент будинки, стирчать лише труби з-під землі.

— Чи не було страшно туди їхати?

— Страху не було. Ще у Чикаго вирі­шив, що маю там побувати. Бачив очі тих людей, які там залишилися. Їм уже не було страшно. Вони перемогли страх, який пережили. Якщо нема куди повер­татися і загинула родина, то у людини страху немає.

— Війна вас настільки вразила, що присвятили свій новий кліп Привиду Києва «До хмар»…

— Я уважно стежив за Привидом Киє­ва, який у перші дні війни став національ­ним героєм. Перед відльотом до Украї­ни написав пісню. Ще в Америці записав голос і поїхав в Україну. З режисером Ярославом Савчаком ми зробили відео у Львові, змонтували кадри з війни, і вий­шов кліп.

— Це не перша ваша пісня, присвя­чена війні. Загалом уже є три…

— На дві інші ми знімаємо кліп з Ярос­лавом Савчаком. Одна з них називається «Американський українець». Третя пісня наразі назви не має. Вона у процесі ство­рення.

Читайте також: «Це не війна, а реально геноцид«

— Слухала вашу пісню-присвяту «Мамі». Зізнаюся, коли слухала, пла­кала…

— Я писав цю пісню 2014 року. У моєї мами тоді був ювілей — 50 років. На той час я вже не жив у Білорусі, дуже рано по­їхав з дому. Мама хотіла, щоб я був по­руч, але, коли поїхав, мені було 17 років. Мій молодший брат живе з родиною у Бі­лорусі, в одній країні з нашою мамою. З роками приходить ностальгія за рідним домом, батьками. Тому присвятив цю пісню мамі до її ювілею. Хоча насправді не лише їй, а всім матерям, у яких є сини.

— Ваша мама і брат зараз живуть у Білорусі. Як ваша родина ставиться до того, що робиться в Україні?

— Постійно спілкуюся зі своїм братом, розповідаю і пояснюю те, що насправді відбувається. І мама, і брат мені довіря­ють. Не їхньому телебаченню і газетам, а саме мені. Хоча мама спочатку вагала­ся, бо їм нав’язували російську «правду», але я майже щодня спілкувався з нею. І мама мене почула. Її і брата я підписав на усі доступні ресурси в Інтернеті, щоб мо­гли бачити реальну картину подій. Мама дивується, що деякі її подруги не розу­міють реального стану речей. Таке вра­ження, що зазомбовані. Чому? Бо всі страшенно залякані! Оскільки пережили страшні події 2020 року. От тільки молод­ше покоління, яке багато часу проводить у соцмережах, може щось прочитати і зрозуміти.

— Коли ви вперше заспівали?

— Співаю з 14-річного віку, як тільки навчився грати на гітарі.

— Маєте музичну освіту?

— Не маю. Грати на гітарі навчив мій товариш. Я почав не лише співати, а й писати пісні. Писав їх для себе. Вони всі йшли у шухляду. Вперше на сцені заспі­вав у Білорусі. Мій дядько — музикант. Мабуть, побачив, що можу і вмію співати, тож підштовхував до творчості. Серйоз­ні проєкти — виступи, участь у конкурсах почалися лише в Америці.

— Ви не лише співак, а й фітнес-тренер, чемпіон України з бодібіл­дингу, а ще й актор, який знімаєть­ся лише в українських серіалах… Що вам найбільше до душі — музика, спорт чи кіно?

— Я творча людина, мені цікаво все — і музика, і кіно, і спорт. Однак на сьогод­ні музика для мене дуже важлива тема. Спорт відійшов, хоча й залишається у моєму житті. Те, що хотів собі довести у спорті, — довів. У кіно продовжую зніма­тися. Але щоб присвятити себе повністю кінематографу, треба мати дуже багато часу. У мене ще є основна робота — моя власна транспортна компанія.

— Ваш сценічний псевдонім GREMO. Що він означає?

— Моє прізвище Громаковський — від слова «гром». Хотів, щоб псевдонім був короткий, щоб краще запам’ятовувався. І щоб був «свій» — не взятий зі стелі чи з повітря. Спочатку на слуху було «Громо», яке згодом переросло у GREMO. В слов­нику іноземних мов знайшов відповід­ник до слова gremo. Не пригадую, якою саме мовою це слово перекладалося так: «Той, що іде вперед». Я справді ніко­ли не зупиняюся на досягнутому, шукаю нових шляхів у творчості і бізнесі.

— Чи маєте намір ще раз поїхати на передову?

— Зараз веду перемовини з волонте­рами. Прошу, щоб мене взяли зі собою у Луганськ. Бо ще й як відеооператор ви­світлюю все, що діється в Україні. Хочу, щоб мої білоруські та американські дру­зі побачили, що реально тут відбуваєть­ся. А ще хочу допомогти предметно, бо наразі дещо закуповую для наших хлоп­ців, які воюють. Те, що ми не встигли пе­редати з Чикаго. Бо знаю, як наші захис­ники відчайдушно виборюють перемогу.

Читайте також: «Ніколи нічого не просила у Бога. У перший тиждень війни — попросила…»