Передплатити

«Ніколи нічого не просила у Бога. У перший тиждень війни — попросила…»

Бібліотека на площі Ринок, директоркою якої є Тетяна Пилипець, стала центром волонтерської допомоги


Тетяна Пилипець

Її називають «пані Пампухова», оскільки саме Тетяна Пилипець на львівській площі Ринок на Різдво організовує Свято пампуха. Вона не лише директорка Бібліотеки на Ринку імені Романа Іваничука, а й організаторка письменницьких толок, читацьких фестивалів, конкурсів… Жінка зі щедрою усмішкою, відкритим серцем, яка готова прийти на допомогу 24 години на добу. Пані Тетяна ще й відомий волонтер, або, як себе називає, «головний комендант» свого храму-бібліотеки. Тут зараз плетуть маскувальні сітки (за місяць віддали захисникам понад 400 штук), тут координаційний центр і тимчасовий прихисток для біженців. Про волонтерство, роботу у час війни, українську мову та нашу перемогу Тетяна Пилипець розповіла журналістці «ВЗ».

— Пані Тетяно, як змінилася робота бібліотеки у час війни?

— Радикально, але це було лише у перші десять днів. А коли ми впорядкували роботу во­лонтерського центру, то запус­тили й усі бібліотечні процеси. Усі проєкти, які працювали до повномасштабного вторгнен­ня росії, повернулися. Єдине, що не працює, — це виїзні книж­кові ярмарки, толоки та літера­турні фестивалі. Але за дивним збігом обставин тяжкого воєн­ного часу, люди, які були заді­яні у цих фестивалях в усіх ре­гіонах, зараз перебувають тут. Тому цей літературний фести­валь фактично триває. Віддав­на наша бібліотека була місцем контакту для цих людей, а те­пер вона стала місцем сили, де можна залишитися і перепочи­ти. Звідси можна знайти тим­часову домівку і долучитися до «волонтерки» у найширшому розумінні.

— Отже, всі процеси повер­нулися…

— Так, ми видаємо книги, електронний каталог працює, у нас на 20 відсотків збільшила­ся кількість нових читачів. Пер­ші 10 днів багато установ куль­тури наче завмерли. Ми так завмерли, коли почався каран­тин, а цього разу не було жод­ної секунди завмирання, оскіль­ки я маю волонтерський досвід з 2014 року. Тоді була і зараз за­лишаюся у команді волонтер­ського об’єднання. А оскільки я — господиня Бібліотеки на Рин­ку і 24 лютого, мені, як і кожній нормальній українській жінці, було страшно, я почала роби­ти те, що вміла: почала плести першу захисну кікімору — інди­відуальний маскхалат. Мій ко­лега зробив двометрову раму, і я сама у фойє почала нанизува­ти стрічки. Оскільки у нас вели­кі скляні двері, люди, які прохо­дили повз, бачили, що роблю. І вже до вечора поруч було понад 500 осіб, які долучилися до цьо­го умовного процесу. Звісно, їм не було що робити на цій дво­метровій рамі, але кожен хотів внести бодай стрічечку особис­тої допомоги. Зрозуміла, що бі­бліотека не може бути зачинена жодного дня!

— Але ж міг зайти будь-хто…

— Так, довелося внормувати ситуацію. У нас з’явилася гро­мадянська охорона, яку кон­сультували військові патрулі. Ми навчилися виявляти вибухів­ку, надавати першу медичну до­помогу.

— А що, були випадки?

— Усе могло бути, але треба було давати раду з істериками, високим тиском. Бо наша біблі­отека стала тим першим міс­цем, куди приходила людина, тікаючи від бомбардувань. Було дві хвилі. Перша — панічна. Такі люди у нас не затримувалися. Ці люди бігли від паніки — не знали, як воно буде. Їх не цікавила «во­лонтерка», переважно мандру­вали далі. Ця перша хвиля від­хлинула дуже швидко. А потім була друга хвиля. Це були люди, які перші свої притомні рішення приймали саме у стінах нашої бібліотеки. Проведено неймо­вірну логістичну роботу — кажу про людей, з ким я цілий місяць на зв’язку. Це люди, які проси­ли мене посеред ночі допома­гати з поселенням, люди, які во­зили, не маючи перепусток. Ми досі не можемо оформитися як волонтерський центр. А я би хо­тіла, щоб ці люди, які тут працю­ють по 12 і більше годин, мали потім це світле звання — «Во­лонтер». Це дуже почесно і дуже потрібно. Бо людина, відпрацю­вавши на своїй основній роботі, біжить до нас. Маю на увазі не лише львів’ян, а й переселенців.

— Чому переселенці, опи­нившись у Львові, йшли на­самперед до вас?

— Річ у тім, що ми не лише храм культури і знань, а ще й тому, що ми на площі Ринок. Люди часто у пошуку контак­тів йдуть до міської ради, де ве­деться мегаважлива робота. Там вулик, не кожен може вді­лити людині душевного тепла — не через те, що не вміє, а через те, що не має на це часу. У нас тут все по-іншому, бо вміємо працювати з авторами, читача­ми, з такими матеріями, де пе­редбачається контакт від серця до серця, візуальний — очі в очі. І зараз воно спрацьовує. Тому навіть наші працівники, наші во­лонтери навчилися основ пси­хологічної підтримки.

— Ви ще не сказали про себе, адже ви також психо­лог. Отже, можна обійтися без штату психологів?

— До мене просто приходять обійматися. Я давно відчула, що наділена особливою енер­гетикою. Мені було, мабуть, 11 років, коли зрозуміла, що діти — старші від мене і молодші — мають потребу у моїх обіймах. І зараз я не змінилася. Єдине, що у час карантину я відвикла від такої кількості тактильних від­чуттів. Пригадуєте, ми казали: от закінчиться карантин, усі на­обіймаємося. Не знаю, як спра­ви з карантином, і не легкова­жу, бо маю бути здоровою, але у мене, як і в багатьох україн­ців, з’явилася потреба обіймашок… Про психологічну під­тримку хочу сказати окремо. Одні з перших, хто зголосив­ся до волонтерської діяльнос­ті, була саме Асоціація психоло­гів — одна з активних учасниць, яка переїхала з Києва, зібрала команду дуже іменитих психо­логів з усієї країни і проводить у стінах нашої бібліотеки чоти­ри рази на тиждень безкоштовні групові заняття.

Вас може зацікавити: «Розумієш, що бомба будь-якої миті впаде куди завгодно. «Куди завгодно» може бути студією«

— Відвідуєте ці групові за­няття також?

— Не відчуваю потреби. На­впаки, у мене піднесення, віра у ЗСУ і в Бога. Перший тиждень я так щиро молилася і розмов­ляла з Богом і вперше у Ньо­го щось просила. Насправді, за свої 47 років мені жодного разу не доводилося просити у Бога. Все, що я мала мати у цьому житті, мені Бог давав, тож я мо­гла тільки дякувати Йому. Але коли минув перший тиждень, і я побачила, ким є армія, зрозумі­ла, що ми однозначно перемо­жемо. З моїх близьких людей — багато у війську. Мені здається, що я не маю прив’язаності до когось одного, бо я все більше й більше обіймаю хлопців і дівчат — наших захисників. Це дуже до­помагає душевно. Коли отри­мую 10 турнікетів, мрію, щоб вони помножилися бодай на ти­сячу…

Ми всі знали, що буде війна, але не знали, що вона буде та­кою агресивною. Коли цивіль­них жертв у рази більше, ніж вій­ськових — це геноцид. Це те, що було Голодомором, політичними репресіями, знищенням еліти у 30-х роках минулого століття. Теперішня війна нічим не відріз­няється! Завжди хотіла поясни­ти своїм друзям за кордоном — якщо почнеться в Україні війна, це буде не війна за нафту чи те­риторії. Це буде війна за ідею, за питання демократії, право вибору, національної ідентич­ності. Тому з нами ця війна три­ває безконечно. І мова — як го­ловний ідентифікатор. Зникне мова на якійсь території, і ця те­риторія в Україні також зникне. Я проти лагідної українізації. Ще від початку війни на сході Укра­їні я робила все для українізації реальної. Більшість з моїх друзів на сході України мене називали божевільною. Але тепер вони кажуть: якби таких божевільних було більше, ми, найімовірніше, не мали б того, що маємо зараз.

— Віримо, що до Велико­дня переможемо. Українські господині, як відомо, ще за місяць починають готуватися до цього величного свята. Ви також почали готуватися?

— Багато років, коли я була обличчям львівського вулично­го Різдва, головним питанням журналістів завжди було, скіль­ки пампухів я особисто спекла. Я, як персонаж, завжди мала свої легенди, а насправді жод­ного пампуха не зробила. Нара­зі до Великодня ще не готуюся. Що таке війна, знаю не з розпо­відей, бо була під обстрілами на сході. Страх цей забула, але пам’ятаю, як ночувала у подруги і від ударної хвилі у мене здри­галася шкіра. Подруга розпові­дала мені так: «Між обстрілами всі жінки починали прибира­ти — тріпали хідники». Інстинкти донецьких жінок спрацьовува­ли між тими диявольськими ата­ками. Всім хотілося прибирати. Чим чистіший дім, тим менше загроз, що щось у нього поле­тить. Сьогодні, поки я в бібліо­теці є головним комендантом, домом займається моя 15-річ­на донька. Вона враз подорос­лішала. Так, можливо, вона ро­бить не так, як би це могла зробити я, але вона робить це так щиро, що я вірю — у мій чис­тий дім нічого не полетить!

Читайте також: «Ми вирішили, що кожен з нас буде солдатом на мовному фронті…»