«Ніколи нічого не просила у Бога. У перший тиждень війни — попросила…»

Її називають «пані Пампухова», оскільки саме Тетяна Пилипець на львівській площі Ринок на Різдво організовує Свято пампуха. Вона не лише директорка Бібліотеки на Ринку імені Романа Іваничука, а й організаторка письменницьких толок, читацьких фестивалів, конкурсів… Жінка зі щедрою усмішкою, відкритим серцем, яка готова прийти на допомогу 24 години на добу. Пані Тетяна ще й відомий волонтер, або, як себе називає, «головний комендант» свого храму-бібліотеки. Тут зараз плетуть маскувальні сітки (за місяць віддали захисникам понад 400 штук), тут координаційний центр і тимчасовий прихисток для біженців. Про волонтерство, роботу у час війни, українську мову та нашу перемогу Тетяна Пилипець розповіла журналістці «ВЗ».

— Пані Тетяно, як змінилася робота бібліотеки у час війни?

— Радикально, але це було лише у перші десять днів. А коли ми впорядкували роботу во­лонтерського центру, то запус­тили й усі бібліотечні процеси. Усі проєкти, які працювали до повномасштабного вторгнен­ня росії, повернулися. Єдине, що не працює, — це виїзні книж­кові ярмарки, толоки та літера­турні фестивалі. Але за дивним збігом обставин тяжкого воєн­ного часу, люди, які були заді­яні у цих фестивалях в усіх ре­гіонах, зараз перебувають тут. Тому цей літературний фести­валь фактично триває. Віддав­на наша бібліотека була місцем контакту для цих людей, а те­пер вона стала місцем сили, де можна залишитися і перепочи­ти. Звідси можна знайти тим­часову домівку і долучитися до «волонтерки» у найширшому розумінні.

— Отже, всі процеси повер­нулися…

— Так, ми видаємо книги, електронний каталог працює, у нас на 20 відсотків збільшила­ся кількість нових читачів. Пер­ші 10 днів багато установ куль­тури наче завмерли. Ми так завмерли, коли почався каран­тин, а цього разу не було жод­ної секунди завмирання, оскіль­ки я маю волонтерський досвід з 2014 року. Тоді була і зараз за­лишаюся у команді волонтер­ського об’єднання. А оскільки я — господиня Бібліотеки на Рин­ку і 24 лютого, мені, як і кожній нормальній українській жінці, було страшно, я почала роби­ти те, що вміла: почала плести першу захисну кікімору — інди­відуальний маскхалат. Мій ко­лега зробив двометрову раму, і я сама у фойє почала нанизува­ти стрічки. Оскільки у нас вели­кі скляні двері, люди, які прохо­дили повз, бачили, що роблю. І вже до вечора поруч було понад 500 осіб, які долучилися до цьо­го умовного процесу. Звісно, їм не було що робити на цій дво­метровій рамі, але кожен хотів внести бодай стрічечку особис­тої допомоги. Зрозуміла, що бі­бліотека не може бути зачинена жодного дня!

— Але ж міг зайти будь-хто…

— Так, довелося внормувати ситуацію. У нас з’явилася гро­мадянська охорона, яку кон­сультували військові патрулі. Ми навчилися виявляти вибухів­ку, надавати першу медичну до­помогу.

— А що, були випадки?

— Усе могло бути, але треба було давати раду з істериками, високим тиском. Бо наша біблі­отека стала тим першим міс­цем, куди приходила людина, тікаючи від бомбардувань. Було дві хвилі. Перша — панічна. Такі люди у нас не затримувалися. Ці люди бігли від паніки — не знали, як воно буде. Їх не цікавила «во­лонтерка», переважно мандру­вали далі. Ця перша хвиля від­хлинула дуже швидко. А потім була друга хвиля. Це були люди, які перші свої притомні рішення приймали саме у стінах нашої бібліотеки. Проведено неймо­вірну логістичну роботу — кажу про людей, з ким я цілий місяць на зв’язку. Це люди, які проси­ли мене посеред ночі допома­гати з поселенням, люди, які во­зили, не маючи перепусток. Ми досі не можемо оформитися як волонтерський центр. А я би хо­тіла, щоб ці люди, які тут працю­ють по 12 і більше годин, мали потім це світле звання — «Во­лонтер». Це дуже почесно і дуже потрібно. Бо людина, відпрацю­вавши на своїй основній роботі, біжить до нас. Маю на увазі не лише львів’ян, а й переселенців.

— Чому переселенці, опи­нившись у Львові, йшли на­самперед до вас?

— Річ у тім, що ми не лише храм культури і знань, а ще й тому, що ми на площі Ринок. Люди часто у пошуку контак­тів йдуть до міської ради, де ве­деться мегаважлива робота. Там вулик, не кожен може вді­лити людині душевного тепла — не через те, що не вміє, а через те, що не має на це часу. У нас тут все по-іншому, бо вміємо працювати з авторами, читача­ми, з такими матеріями, де пе­редбачається контакт від серця до серця, візуальний — очі в очі. І зараз воно спрацьовує. Тому навіть наші працівники, наші во­лонтери навчилися основ пси­хологічної підтримки.

— Ви ще не сказали про себе, адже ви також психо­лог. Отже, можна обійтися без штату психологів?

— До мене просто приходять обійматися. Я давно відчула, що наділена особливою енер­гетикою. Мені було, мабуть, 11 років, коли зрозуміла, що діти — старші від мене і молодші — мають потребу у моїх обіймах. І зараз я не змінилася. Єдине, що у час карантину я відвикла від такої кількості тактильних від­чуттів. Пригадуєте, ми казали: от закінчиться карантин, усі на­обіймаємося. Не знаю, як спра­ви з карантином, і не легкова­жу, бо маю бути здоровою, але у мене, як і в багатьох україн­ців, з’явилася потреба обіймашок… Про психологічну під­тримку хочу сказати окремо. Одні з перших, хто зголосив­ся до волонтерської діяльнос­ті, була саме Асоціація психоло­гів — одна з активних учасниць, яка переїхала з Києва, зібрала команду дуже іменитих психо­логів з усієї країни і проводить у стінах нашої бібліотеки чоти­ри рази на тиждень безкоштовні групові заняття.

Вас може зацікавити: «Розумієш, що бомба будь-якої миті впаде куди завгодно. «Куди завгодно» може бути студією«

— Відвідуєте ці групові за­няття також?

— Не відчуваю потреби. На­впаки, у мене піднесення, віра у ЗСУ і в Бога. Перший тиждень я так щиро молилася і розмов­ляла з Богом і вперше у Ньо­го щось просила. Насправді, за свої 47 років мені жодного разу не доводилося просити у Бога. Все, що я мала мати у цьому житті, мені Бог давав, тож я мо­гла тільки дякувати Йому. Але коли минув перший тиждень, і я побачила, ким є армія, зрозумі­ла, що ми однозначно перемо­жемо. З моїх близьких людей — багато у війську. Мені здається, що я не маю прив’язаності до когось одного, бо я все більше й більше обіймаю хлопців і дівчат — наших захисників. Це дуже до­помагає душевно. Коли отри­мую 10 турнікетів, мрію, щоб вони помножилися бодай на ти­сячу…

Ми всі знали, що буде війна, але не знали, що вона буде та­кою агресивною. Коли цивіль­них жертв у рази більше, ніж вій­ськових — це геноцид. Це те, що було Голодомором, політичними репресіями, знищенням еліти у 30-х роках минулого століття. Теперішня війна нічим не відріз­няється! Завжди хотіла поясни­ти своїм друзям за кордоном — якщо почнеться в Україні війна, це буде не війна за нафту чи те­риторії. Це буде війна за ідею, за питання демократії, право вибору, національної ідентич­ності. Тому з нами ця війна три­ває безконечно. І мова — як го­ловний ідентифікатор. Зникне мова на якійсь території, і ця те­риторія в Україні також зникне. Я проти лагідної українізації. Ще від початку війни на сході Укра­їні я робила все для українізації реальної. Більшість з моїх друзів на сході України мене називали божевільною. Але тепер вони кажуть: якби таких божевільних було більше, ми, найімовірніше, не мали б того, що маємо зараз.

— Віримо, що до Велико­дня переможемо. Українські господині, як відомо, ще за місяць починають готуватися до цього величного свята. Ви також почали готуватися?

— Багато років, коли я була обличчям львівського вулично­го Різдва, головним питанням журналістів завжди було, скіль­ки пампухів я особисто спекла. Я, як персонаж, завжди мала свої легенди, а насправді жод­ного пампуха не зробила. Нара­зі до Великодня ще не готуюся. Що таке війна, знаю не з розпо­відей, бо була під обстрілами на сході. Страх цей забула, але пам’ятаю, як ночувала у подруги і від ударної хвилі у мене здри­галася шкіра. Подруга розпові­дала мені так: «Між обстрілами всі жінки починали прибира­ти — тріпали хідники». Інстинкти донецьких жінок спрацьовува­ли між тими диявольськими ата­ками. Всім хотілося прибирати. Чим чистіший дім, тим менше загроз, що щось у нього поле­тить. Сьогодні, поки я в бібліо­теці є головним комендантом, домом займається моя 15-річ­на донька. Вона враз подорос­лішала. Так, можливо, вона ро­бить не так, як би це могла зробити я, але вона робить це так щиро, що я вірю — у мій чис­тий дім нічого не полетить!

Читайте також: «Ми вирішили, що кожен з нас буде солдатом на мовному фронті…»