Передплатити

«Це не війна, а реально геноцид»

Соліст гурту ТНМК Олег Михайлюта (Фагот) — про батальйон «Реванш», новий трек «Мамо» і свою родину


Фагот. Фото пресслужби каналу Україна

Із початку війни чимало українських зірок замість мікрофона взяли до рук зброю, записалися в Тероборону або зайнялися волонтерством. До когорти захисників долучився і соліст гурту ТНМК Олег Михайлюта, якого шанувальники знають як Фагота. Він потрапив у підрозділ ЗСУ, а саме у батальйон «Реванш», уже на третій день бойових дій в Україні. Про це розповіли у популярному шоу «Зірковий шлях» на каналі «Україна». Фагот закінчив Харківську державну консерваторію і у дитинстві розмовляв російською, але зараз спілкується українською.

— Олеже, яка ситуація в Києві?

— Зараз в Україні ніде не може бути спокійно, поки ми не перемогли.

— Чи могли ви взагалі при­пустити, що в Україні може початися війна?

— Звісно, ні! Теоретично ми всі розуміли, що буде якесь протистояння, але не думали, що воно буде ось таке, по всій країні з обстрілами та геноци­дом цивільного населення. Що ці покидьки бомбитимуть по­логові будинки, розстрілюва­тимуть людей навіть за те, що вони просто стояли у черзі по волонтерську допомогу.

— Що вас, окрім убивств, вразило найбільше?

— Уявляєте собі рівень цих людей, якщо вони крадуть уні­тази та килими, щоб вивезти їх до себе? Коли це усвідомлюєш, то думаєш: «Про що і з ким там домовлятись?! Про що взагалі можна розмовляти?». Їх немає бути апріорі. Вони хочуть зни­щити нас, а знищать самі себе.

— Знаю, що з перших днів війни ви взяли до рук зброю. То ви у ЗСУ чи в Теробороні?

— Я у батальйоні «Реванш». Можна сказати, що це підрозділ ЗСУ. Потрапив туди на третій день війни. У перший день ева­куював рідних. На другий день ми з товаришем хотіли запи­сатися в Тероборону, об’їхали кілька точок. Усюди були черги по 300−400 осіб, вдень і вночі. Ми зрозуміли, що треба шукати ще якісь можливості, і я знай­шов людей, які мене «прихис­тили». Тому на даному етапі ми «реваншисти», і робимо те, що маємо робити.

— Які за цей час трапилися небезпечні ситуації?

— Розумієте, я не їздив на «нуль». Там хлопці, які вже ма­ють бойовий досвід. І це пра­вильно. У нас же не така так­тика, щоб закидати позиції гарматним м’ясом. Я ж не про­фесійний боєць, і щоб іти на «нуль», треба спочатку навчи­тися. На жаль, у нас вже була втрата. Війна — це завжди війна, тому втрати є, але звикнути до них неможливо. Особливо, коли бачиш матір цього бійця, дівчину. Як вони плачуть… Це навіть важко назвати війною. Зараз якась зла та мерзотна сарана нахлинула з усіх боків на Україну й намагається знищи­ти все українське: людей, куль­туру, інфраструктуру. Що вони роблять з Маріуполем і Хар­ковом! Що вчинили у Бучі! Це ж не війна, коли бойові дії вій­ськових проти військових, а ре­ально геноцид… І світ це зараз бачить. 100% ми переможемо, але якою ціною? Якщо раніше росіяни робили «хорошую мину при плохой игре» і казали, що вони цивілізовані, і це в Украї­ні якісь проблеми, то зараз світ усвідомлює, що ця країна со­бою представляє.

— Кажете, вивезли рідних. Де зараз Оля і ваш син?

— Оля — у Словаччині. Спо­чатку поїхала до Івано-Франків­ська, але нерви не витримували сирен і бомбосховищ, тому пе­ребралася за кордон. Син за­раз із мамою у Чернівцях, уже там пішов до школи, у нього нові друзі, новий клас. Справ­ді, поки ще онлайн, але школа хороша. Ми телефонуємо один одному, і мені приємно, що в нього все добре. Хоча періо­дично він з мамою ховається, коли виють сирени, у бомбосховище.

— А ваш брат? Він, здаєть­ся, живе у Харкові…

— Вони з дружиною евакую­валися десь під Полтаву. Так, брат жив у Харкові — на Сал­тівці. Мій однокласник теж там живе й каже, що до них у буди­нок «прилетіло», поруч стояла багатоповерхівка, яка повністю згоріла. Я всім розповідаю про те, що дружина мого брата, яка з-під Тамбова, коли евакуюва­лася, сказала мені: «Мочіть цих гадів! Як же ж вони так зі мною — з російською жінкою?». У рф нема з ким домовлятися. Біс­марк був правий: будь-яка уго­да з «рашкою» не варта навіть паперу, на якому ця угода під­писана.

— Пісню «Мамо» ви ви­пустили разом із KOZAK SYSTEM. Як записували її у цей складний час?

— Вона була вже записана і готова, але в нас є план релізів і пісень, тому її вихід ми відкла­дали. Пісня була написана на емоціях восьмирічної давнини, коли почалася війна на Донба­сі, тобто чергова воєнна фаза з росією. А з 24 лютого все по­неслося набагато потужніше й кривавіше. Треки двох пісень були вже готові, тому 26 лютого ми презентували трек «Доми» на вірші Жадана, а у березні — трек «Мамо». Скажімо так, він став дуже доречним.

— Чи можете спрогнозува­ти, коли закінчиться війна?

— Мені здається, що більш-менш активна фаза може бути упродовж місяця. Потім ворог намагатиметься законсервува­ти цей, так би мовити, конфлікт так само, як він зробив із Дон­басом, — щоб тримати всіх у на­прузі та періодично запускати на нас ракети. Але саме цього й не можна допустити. Хоча «раш­ка» намагатиметься законсер­вувати цю війну, ми не можемо на це піти. Нам треба все ж таки закрити цю тему, розбивши во­рога дощенту. Назавжди!

— Із екрана телевізо­ра часто лунають слова під­тримки українського народу. Як би ви підтримали україн­ців? Особливо тих, хто за­лишився без даху над голо­вою…

— Тут важко дібрати слів під­тримки. Треба знаходити сили, ресурси, резерви й вірити, про­сто вірити, що все буде добре й все буде Україна! ЗСУ в нас просто боги війни. Що вони ро­блять і як вони це роблять мен­шими силами, але дуже розум­но і дуже тактично! Реально красені! У нас прекрасні люди, це відчувається, і всі згуртува­лися як єдине ціле. Я розумію, що все буде добре, просто тре­ба вірити, і тоді це настане яко­мога швидше.

— Попри те, що народили­ся і виросли у Харкові у росій­ськомовній родині, розмов­ляєте чистою літературною українською мовою…

— Моя мама — росіянка, а батько — українець. За радян­ських часів, коли отримував паспорт, там була графа про національність. Можна було самому собі обрати, яку національність туди вписати, — по батьковій чи материнській лінії. На той час мої батьки були роз­лучені. Перш ніж я мав отрима­ти паспорт, зустрівся з татом, і він, ніби між іншим, запитав: «Яку національність впишеш у паспорті?». «Українець», — ска­зав я і побачив, який щасливий від того був батько. Пам’ятаю, коли був ще малим, і до нас приходили гості, батько за якимось там п’ятим келихом казав: «Ну, за вільну Україну!». Хоча я не був зразковим учнем і фанатично не вчився, мені було цікаво читати Котлярев­ського, Лесю Українку. Ще зі школи хотів знати українську. Вважаю, не вміти розмовля­ти українською — значить, бути неосвіченою і некультурною людиною.

Читайте також: «Ніколи нічого не просила у Бога. У перший тиждень війни — попросила…»