Передплатити

«Переможемо, бо ми на своїй, Богом даній, землі»

Ексклюзивне інтерв’ю з актором Дмитром Лінартовичем, який добровольцем пішов захищати рідну землю


Дмитро Лінартович

Цього актора добре знають в Україні, а особливу популярність йому принесла стрічка Михайла Іллєнка «Той, що пройшов крізь вогонь». У фільмі він Іван Додока, а у житті — Дмитро Лінартович. Закоханий в Україну актор із принциповою позицією. Таким його виховав батько — відомий український актор Костянтин Лінартович. Коли Михайло Іллєнко знімав свою героїчну «Толоку», Лінартовича забрали в АТО. Дмитро тоді лише попросив, щоб дали відтермінування, бо ж фільм треба дозняти. Але воєнком був невблаганним. А потім були зйомки в українсько-чеському фільмі «Осінні спогади». Чеському продюсеру Віктору Вільгельму вдалося «випросити» Лінартовича у високого командування лише на два місяці… І от тепер, коли росіяни 24 лютого вторглися в Україну, Дмитро Лінартович не чекав, поки прийде повістка. Зібрався, відвіз дружину і своїх козаків (так називає маленьких синів. — Г.Я.) у безпечне місце, а наступного дня вже був у строю.

— Дмитре, знаю, військову форму одягнули не задля нової ролі…

— Війна мене застала не зараз, а 1993 року, коли у Будинку офіцерів був сфор­мований Театр Збройних сил України. Я був учнем старших класів, але вже тоді грав у цьому театрі. З виставами ми їз­дили по військових частинах. Заснував цей театр актор, режисер, кіносцена­рист Костянтин Лінартович. Уже тоді ак­тори нашого театру грали вистави лише українською мовою і на українську тема­тику. Вже тоді я бачив очі військових, які були спраглі підтримки, якої їм тоді так не вистачало. Пригадую, літали з виставами у Крим. Людям там подобалися наші ви­стави… Потім мене призвали до війська. Я служив у Прикордонних військах. Це був 1997 рік. І хоча я служив вже у незалеж­ній Україні, але стара система ще бурхли­во процвітала. Тоді нашим ворогом була сама система кацапської армії, яка буду­валася на «виховній роботі», — знущанні, цькуванні, дідівщині… Ми робили все для того, аби щезла московитська форма не­долугої армійської служби.

— А далі вже була війна на сході?

— Так, це був 2016-й. Мене призвали у шостій хвилі мобілізації. Вручили пові­стку, і я пішов. Тут уже був фізичний во­рог… Не можна говорити, що війна поча­лася 24 лютого. Війна триває давно!

— А тепер де вас застала війна?

— Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, мене ніхто не кликав, повісток мені не вручали — я пі­шов добровільно. У військкоматі запи­сався до тероборони. Зателефонував своїм друзям-поетам, які вже там були, і мені пощастило потрапити у 126-у бри­гаду, де я зараз проходжу службу.

— Тобто можете відлучитися і поїха­ти додому відіспатися?

— У жодному разі! Ми несемо повно­цінну службу зі зброєю в руках, як інші військові. Це і прочісування лісу, і блок-пости, і чергування у житлових масивах. Наразі відійшло акторське ремесло. Я виконую громадянський обов’язок. Це за покликом серця, бо я не зміг би по-іншому. Я такий є. І нестиму службу доти, поки Україна не переможе. А ми перемо­жемо обов’язково, бо ми на своїй, Богом даній, землі, за нами правда! Тут наші діти і наші родини, яких треба захища­ти. У нас велике майбутнє, ми зробимо Україну заможною і україномовною.

До речі, коли я був маленький, мріяв стати військовим. Коли бачив військово­го чи пожежника, мене аж гордість роз­пирала за цих людей. Вони мені здава­лися такими мужніми, сильними. Ми з батьком не раз ходили у військовий ма­газин, де він купував мені сорочку за­хисного кольору. Її для мене перешива­ли, емблеми, шеврони… З цією мрією у 16-річному віці стрибнув з парашутом.

— А чому не стали військовим?

— Бо я людина творча. Після строкової служби вступив у театральний інститут і почав займатися творчістю. Але завжди пам’ятав, що війна вже є. Бо ще коли ми на початку 90-х їздили на гастролі до Криму, я бачив, що хлопці у військових частинах вже стояли «заряджені». Їх не­покоїло, що вони разом на одному клапті з московитами, які поводяться хамовито, зверхньо, в яких загарбницька психоло­гія… Я вже тоді чітко знав, хто свій, а хто ворог.

— Як поставилася ваша дружина до того, що ви пішли добровольцем, адже маєте двох маленьких синів?

— Саме тому й пішов, щоб захистити дружину і своїх синів — своїх козаків, як їх називаю, Мирослава і Зореслава. Бать­ко зателефонував мені дуже рано: «Сину, війна!». Допоміг дружині зібратися і зі­брати козаків, вивіз родину у безпечне місце. Сказав дружині: «Повертаюся, бо їду одягати камуфльовану форму». Вона не заперечувала, погодилася, мовляв, це твоє рішення і твій вибір. Дружина ба­чила, що я не зможу бути деінде, якщо ворог топче мою землю. Знаю, що зми­ритися з цим їй було болісно, бо моя дру­жина, як і кожна жінка, хоче, щоб чоловік був поруч.

— Бачила у соцмережах світлину, на якій ви з батьком, Костянтином Лі­нартовичем. Він також у територіаль­ній обороні?

— Батькові 71 рік. Як свідомий грома­дянин, не міг стояти осторонь. Коли у Ки­єві було багато диверсійних груп, коли ставили «мітки», він з групою людей ви­ходив на чергування. Контролювали те­риторію, прилеглу до будинку. Батько також свого часу відслужив в армії, про­бував себе у Суворовському училищі, по­тім — у Миколаївській «мореходці». Коли їх послали у тодішню Чехословаччину, він уже тоді розумів, що таке несправед­ливість, хто віддає загарбницькі накази. Тато розповідав, як зупиняв деяких каца­пів, які зі зброєю у руках нахабно пово­дилися у магазинах чи кав’ярнях, щось вимагали. Тато добре знає, що таке бо­йові набої… А далі був Театр Збройних сил України, який він створив і з яким об’їздив багато військових частин.

— Багато людей не вірили, що пу­тін нападе. Чи сподівалися ви, що це все-таки станеться?

— Та вже давним-давно росія хотіла, хоче і буде хотіти це зробити. Це буде постійне посягання. Це будуть постійні вторгнення, диверсії, в інформаційному просторі злочинні контенти проти Украї­ни. Звісно, ми переможемо! Кишка у пу­тіна затонка! Він боягуз за натурою. Але за рашистами — підлість. Бо мають у ге­нетиці таку жилку, як вандалізм, садизм. Що вони зробили в Маріуполі, Харко­ві, Бучі… Стріляли у потилицю, скроню. Мені навіть страшно усе це повторюва­ти. Це геноцид України! Хоча насправ­ді нічого дивного і нового я не побачив, бо пам’ятаю, як я маленьким хлопчи­ком їздив у Крим. Дружив з однолітка­ми-татарами. І бачив, як поводяться ро­сіяни у Криму — зверхньо, по-хамськи… Зрештою, так вони поводяться не лише у Криму, а всюди, куди б не приїхали. Бо у них загарбницька психологія. Така їхня ментальність. Їх так вчили змалечку. У них така «прошивка», і цього з них не ви­бити. Бо це така нація.

— Минуло півтора місяця з початку нападу росії на Україну. Який день був для вас найстрашнішим?

— Не було. Я знав, що так буде. Що треба буде поставити крапку на цих по­кидьках… Безумовно, мені страшно за українських дітей, матерів, мені болить кожна невинна смерть. Болить за всіх закатованих. Це те саме, що Розстріля­не Відродження. Зміст той самий, тільки інша форма. Тюрми, знущання, цькуван­ня, садизм, вандалізм… Але, повторюю, ми переможемо. Але потім за цю пере­могу й нашу свободу треба боротися. До кінця. Доти, допоки ця планета Зем­ля крутиться.