«Настане такий час, коли уся Україна заговорить українською. І війна це прискорить»

Представники шоу-бізнесу, які можуть і вміють тримати зброю у руках, пішли захищати Україну від ворога. Інші ж долучилися до волонтерських загонів і допомагають нашій армії. До таких належить і відомий шоумен, актор і продюсер Юрій Горбунов. Коли я зателефонувала Юрію, щоб домовитися про зустріч, він сказав, що не може завтра, бо везе автомобіль ближче до фронту. Що це за автомобіль та чим особисто він допомагає ЗСУ, Юрій Горбунов розповів наступного дня.

— Разом зі Спілкою підпри­ємців кіно- і телеіндустрії займаємося закупівлею автомобілів — карет швидкої допомоги, які відправляємо на передову. Спіл­ка існує вже давно, а тепер, у час війни, долучилася до волонтер­ської діяльності. Це не просто «швидкі», а машини, наповнені усім необхідним обладнанням і медикаментами, — щоб на пере­довій рятувати поранених бійців.

— Це нові машини?

— Ні, були у вжитку. Це вже другий автомобіль, який ми, люди, які до війни займалися те­лебаченням і кіно, придбали і до­ставили на фронт. Але маємо куплені третій і четвертий, їх за­лишилося перегнати з-за кор­дону. Це не дуже дорогі маши­ни, на які можемо зібрати кошти. Загалом, зараз це стає складні­ше. Людина, яка на початку війни могла віддати на допомогу ЗСУ кілька тисяч доларів, зараз дає не більше ніж 500 гривень. І це зрозуміло. Ці кошти збирають­ся важко, але вони збираються! Наші «швидкі» рятують комусь життя, і це дуже тішить.

— Тобто ви зараз працюєте повністю на допомогу армії, а про концертну діяльність, на жаль, тимчасово треба забу­ти. Як кажуть, не на часі…

— Чому ж? Даємо концерти у тих населених пунктах, куди мо­жемо дістатися. Львів — це вже четверта моя дислокація. Пе­ред тим був у Чернівцях. Від моєї Каті (Катерина Осадча — дружи­на Юрія Горбунова. — Г. Я.) при­йшла інформація про діток, які потрапили у Чернівецький чо­ловічий монастир. Це 60 дітей з Харкова — від трьох місяців до п’яти років. Там люди були у роз­пачі — що з такими крихітками робити? Бо ж не було ні пампер­сів, ні спеціального харчування. Ми підключали абсолютно усіх волонтерів з різних куточків на­ших кордонів, бо ж треба було і одягом забезпечити, й іграшка­ми. Нам вдалося зібрати усе не­обхідне, тож тепер нам пишуть лише конкретний список, чого на даний момент бракує. Знаєте, за півтора місяця ми вже бага­то чого пережили, але я постійно дивуюся українцям: звідки у нас стільки витримки, сили, енергії і бажання допомогти? Нікого не треба два рази просити. Люди у мирному житті займалися абсо­лютно різними справами — хтось був дизайнером меблів, інший — артистом, ще хтось моделлю. А тепер щодня кожен робить щось особливе.

— Де вас застала війна?

— Удома. Ми живемо за Києвом. Перед тим увечері ми з Ка­тею були на прем’єрі фільму. Нам того дня писали друзі, які за кордоном, — про те, що з дня на день у нас почнеться війна, «ті­кайте». Коли ми повернулися з кінотеатру, діти вже спали, ми лягли близько опівночі. А о 4.45 пролунав вибух… Зірвалися на рівні ноги, ніхто не розумів, що відбувається. З нашого будинку видно базу ППО. Перша ракета прилетіла у ту базу.

— Ви вже розуміли, що це — війна?

— Ми з Катею стояли і дивили­ся у вікно, не розуміли, що відбу­вається. Вибігли на вулицю, су­сіди збирають речі. Беру до рук телефон, а у мене море смс-повідомлень від друзів: «Війна», «Нас бомбардують». Читаю ці есемески і не вірю, що усе це насправді… На наших очах за кілька хвилин у ту базу приле­тіла друга ракета. Зрозуміли, треба щось робити, бо не мо­жемо залишатися з дітьми по­руч із небезпечним місцем. Спо­чатку переїхали до батьків Каті, але там було ще небезпечніше, бо літаки літали просто над го­ловою… Нашим дітям одному 5 років, молодшому — шість мі­сяців. Залишатися у Києві було неможливо. Тож наступного дня з дітьми переїхали у бік Ярем­чі. Це був довгий шлях, майже 20 годин, бо суцільні затори.

— Катя з дітьми у безпечно­му місці, а ви повернулися?

— Я повернувся, бо потріб­на моя присутність. Катя зали­шилася з дітьми і разом з ді­вчатами зі «Світського життя» займаються пошуком зниклих. Створили чат-бот. Мені сподо­балося, що наші спецслужби його перевірили: чи це справді Катя, бо ж є люди, які користу­ються подібними сайтами, щоб використовувати їх у своїх ці­лях.

— Коли почалася війна, не було думки, що це все дуже швидко закінчиться?..

— Майже всі сподівалися, що за день-два все минеться. Моя перша думка була про те, що у безпечному місці повинні бути діти. Пригадую, коли 2014 року почалася Революція Гідності, тоді у мене ще не було дітей, не було навіть такої думки — кудись тікати. Відразу пішов на Майдан. Але коли у тебе маленькі діти — не все так просто. Ми ж не віри­ли до кінця, у нас навіть не було «тривожної валізки». Навіть сво­їх речей особливо не брали. Го­ловне було зібрати дітей. А це, як з’ясувалося, не так просто… Сподіваємося на наші Збройні сили і на Бога, що все скоро за­кінчиться нашою перемогою.

— Війна триває майже пів­тора місяця. Який з днів був для вас найважчим?

— Перші дні. А ще ті, коли від­криваєш телефон і бачиш ті страшні фотографії, — з Боро­дянки, Бучі. І навіть коли заплю­щую очі, ці кадри стоять перед очима. І ти розумієш, що це ще не все, бо ще є Маріуполь і ба­гато чого іншого, чого ми не зна­ємо… Це не вкладається у голо­ві, бо не могло такого бути у ХХІ столітті. Не могло! Але воно ста­лося. І це випало на нашу долю. Мій батько казав, що він дити­на війни. А тепер наші діти — діти війни. За стільки десятків років ніхто нічого не навчився, ми жод­них висновків не зробили, і зно­ву відбувається те саме… Лише самі українці можуть взяти на себе так звану другу армію сві­ту і добити цих нелюдів. Поклас­ти рашизму край.

— Війна змінила багатьох. Чи можете сказати про себе, що вас також?

— Мабуть, нема людини, кого би війна не змінила. Думаю, вона змінила кожного. Коли мій дід розповідав щось про війну, а я тоді був ще маленьким хлоп­чиком, або коли на якомусь свя­ті дорослі піднімали чарку, дід завжди казав: «Головне, щоб не було війни». Для нас тоді, ще ді­тей, це виглядало якось так… бу­денно. Тільки тепер розуміємо, що такі буденні справи — вранці прокинутися, випити кави, поїха­ти на роботу, ввечері повернути­ся і погуляти з дітьми — це не­ймовірне щастя! Це те, що ми не завжди цінували. Є люди у мо­більному телефоні, яким ти вже ніколи не зможеш додзвонити­ся, бо їх вже нема… Ця транс­формація відбувається якимись хвилями. Іноді вранці прокида­єшся і розумієш, що такого не могло статися. Але водночас ро­зумієш, що саме ти зараз пови­нен щось робити для того, аби перемога настала. Якщо я не вмію тримати в руках автомат, то я повинен робити те, що вмію.

— Багато російськомовних знаменитостей, які спілкува­лися російською, почали за­раз розмовляти українською. Натомість є такі, до прикладу, Наталія Могилевська, які ка­жуть, що після війни в Україні має бути три державні мови, однією з яких буде росій­ська…

— Наталія вже змінила свою точку зору, думаю, вона не це мала на увазі. Стосовно мови, то моя думка давно зрозуміла. Мова — це щит нації, і ніколи би в Криму не з’явилися ніякі «зєльо­ниє чєловєчкі», які кажуть «парє­брік», «ми — мєстниє», якби Крим розмовляв українською. Уяв­ляєте, якби, до прикладу, у Че­хії хтось сказав не чеською, що вони місцева самооборона? Та їм би ніхто не повірив! Чому по­ляки така монолітна нація? Зо­крема, тому, що розмовляють однією мовою, у цьому їхня сила. Думаю, після війни найбільшими українськими націоналістами бу­дуть жителі Маріуполя, Харкова, тих міст, які особливо постраж­дали. Зрештою, там вже й зараз змінюється ситуація. Маю там багато друзів. Вірю, що настане такий час, коли уся наша Україна заговорить українською мовою! І війна це прискорить. Для бага­тьох розмовляти мовою окупан­та буде образою самого себе.

— Перед війною, у люто­му, ви з Катериною відзначи­ли у Парижі річницю шлюбу. 5 років під одним дахом дві знаменитості… Це легко чи складно?

— Дуже просто. Не має зна­чення, відомі люди чи ні. У нас спільні проєкти, які ведемо ра­зом, я ще знімаю кіно і продю­сую. Якщо чоловік і дружина під одним дахом починають ділити славу, то це не зовсім справжня сім’я. У нас навіть таке питання не стояло. У нас шлюб дорослих людей, і не маємо що обстоювати.

— Але ж у кожній сім’ї є мо­менти, коли хтось на щось об­разився… Хто першим іде на перемир’я?

— Коли є недомовка, то Катя починає мовчати. Краще би по­кричала. У мене теж таке буває. Ми Діви, тож усе залежить від ситуації. Здебільшого недомов­ки виникають на порожньому місці. Але якщо йдемо на якусь зустріч, то там у нас вже немає жодних непорозумінь. Знаєте, на такі дрібниці витрачати час шкода, адже його у нас так мало. Але такі речі можна зрозуміти лише у певному віці. Бо коли тобі 17 чи 18, це зрозуміти неможли­во.

— Як переживаєте тимчасо­ву розлуку?

— Дуже важко! Постійно спіл­куємося у телефонному режи­мі, Іван щоразу запитує: «Татку, де ти? Я так скучив. Я хочу до­дому». Хочеться приїхати і обня­ти своїх синів і кохану дружину. І більше не розлучатися.

— В одному інтерв’ю ви сказали, що до 10-го класу помирали від страху лише від думки, що треба вийти до до­шки. Як вдалося переборо­ти страх і стати тим, ким ви є сьогодні?

— Не можу сказати, як я той страх переборов. Сам не знаю (сміється. — Г. Я.). Є таке давнє прислів’я: «Очі бояться, а руки роблять». Коли думаєш про те, як же ж то воно буде, і коли ви­ходиш і починаєш це робити, — забуваєш про страх. Голо­вне — скерувати це хвилюван­ня у правильне русло. Для мене і досі прямий ефір щось таке, ніби вперше. Але як тільки той ефір почався, починаєш працю­вати. І забуваєш про страх. Але, попри все, секрету, як впорати­ся із хвилюванням, у мене досі нема.

Читайте також: «Зараз здається, що 24 лютого сирени звучали особливо моторошно й довго»