«Я б туди всіх, хто у депресії, возив»

Я давно хотіла поїхати на схід, щоб на власні очі побачити прифронтові міста, поспілкуватися з військовими, які боронять нашу землю. Тому радо вхопилась за можливість зробити це з волонтерами фонду «Авто ангел».

Знайомий ветеран сказав: «Я б туди всіх, хто у депресії, возив. Там вчишся жити тут і тепер. Там правильно виставлені цінності. Там — особливі люди».

Атмосфера Майдану

Напередодні життя перевіряло мою готовність. То дома виникли проблеми з водою, то нове взуття натерло… Хтось сказав: «Може не варто тобі їхати?!» Але я відчувала, що хочу цього досвіду.

Почала готуватись до поїздки. Попросила у знайомих три ящики фруктів, друзі передали десять літрів меду, домашні огірки та помідори.

Я купила теплий піксельний светр з багатьма кишенями, заплела два колоски, щоб не мити волосся у дорозі, зібрала найнеобхідніше у рюкзак і була готова до подорожі.

У п’ятницю пізно ввечері по мене заїхали. Завантажили мою передачку у багажник і рушили до всіх. Кирило і Христина — водії для перевозки машин на схід. У молодої жінки нещодавно чоловік безвісти пропав на фронті.

Ми виїхали у Зашків, тут формується колона з авто. Мені все нагадало часи Майдану. Здавалося, навіть димом пахнув нічний туман. Моросив дощ. Люди метушаться, щось вантажать у бусики, перевіряють списки, підписують коробки, жартують. Усі натхненні, піднесені. Чоловіки фіксують відремонтовані або привезені машини до лафет. Щось забирають зі складу. Вулик.

— Я працювала медиком на фронті, зараз маю травму ноги, залишаюсь тут, а син мій служив. Ми продовжуємо допомагати, — розповідає Оля, яка підійшла до мене. Жінка показує фото. — З цієї гільзи ми зробили стерео колонку і хочемо продати на концерті знайомого гурту.

Не перестаю дивуватись винахідливості українців.

Знайомлюсь з Оленкою, яка їздить на схід як фотоволонтерка. У звичайному житті вона проєктує підземні мережі. Священник читає молитву в дорогу і окроплює волонтерів та машини. Передає 9 тис. грн, які зібрала його громада. Гроші підуть на соляру, її завжди бракує у дорозі.

Сідаю у бус одного з керівників Фонду «Авто Ангел» Андрія Огінка. Вся стеля машини у шевронах, які на знак вдячності дарували військові. На пальці чоловіка перстень від ІІІ штурмової.

— Ми їм багато помагали. Такі машини діставали!, — каже, зловивши мій погляд на цьому персні.

Розповідає про англійця, який давно допомагає українським військовим.

— А яка мотивація англійця помагати? — запитую.

— Він сказав, що після початку війни в Україні ціна на зерно, яке він вирощує, збільшилась в кілька разів і він отримує великі прибутки. Розуміє чому це сталось і волонтерить для України.

Нарешті довжелезна колона з 17 водіїв на бусах, з причепами, лафетами і машинами на них, з гігантськими скрученими тросами, окремо легковими автівками, які передадуть військовим, вирушила.

65 поїздка за три роки!

Перше, що вразило, це надзвичайно дружня атмосфера. І мене прийняли тепло.

Всі один до одного максимально доброзичливі. Навіть якщо хтось завтикав, чи щось треба переробити, чи коробки не влізають — ніхто не злиться, не нервує, не кричить. Один одному помагають і шукають рішення. А це вже 65 поїздка за три роки!!! Кожна поїздка тривалістю в середньому пʼять днів. Це виснажливо, люди втомлюються, але всі на позитиві.

Волонтери «Авто Ангел» та «Джекічани» щонайменше двічі на місяць їздять до різних військових. Основна спеціалізація — везуть машини, ремонтують машини чи забирають на ремонт. А також перевозять медицину, продукти, передачі від рідних, сітки, реби і дрони, на які вдалось назбирати коштів. Одне слово, все, що можуть. Масштаб роботи, людей, відповідальності вражає.

Андрій пояснює:

— Всіх єднає ідея, тут нема вищих, нижчих. Тут мотивація найвищого порядку — підтримка тих, хто на фронті, боротьба за своє життя і своє майбутнє. Уяви, якби це було не за ідею, а за гроші, і ти кажеш людині, яка їде на Донеччину, що поступила нова інформація і він має змінити маршрут — їхати на Запоріжжя, ночувати не відомо де, ризикувати життям. Звісно, вона була б незадоволена, щось би вимагала натомість. А тут кажеш і людина їде без слів, ночує, де може, або їде без сну. Тут всі добровільно, за покликом серця, один за одного.

Андрій дістає шеврон «Авто Ангел» і приліпляє мені до рукава.

— Тепер і ти наша!

Машини виснажені, як і люди

Самар. Це перша точка, де після 1200 км їзди вночі і вдень зупинимось відпочити. Колона їде не так швидко, оскільки машини різної потужності. Водії між собою спілкуються по рації.

— У мене щось димить з капота.

— Петро, зупинись, треба поправити машину на лафеті.

— Хлопці, мені треба заміну, вирубуюсь, маю хоч пару годин поспати.

Забігаючи наперед скажу, що протягом дороги в одній з машин лопнув диск колеса, інша їхала «на божім слові», час від часу диміла і хлопці підрихтовували її, щоб дожила до Львова.

Волонтери вкладають у ремонт власні кошти, машини виснажені, як і люди, тому ламаються все частіше. Але варто комусь стикнутись з поломкою, інші миттю опиняються поруч і лагодять. І це вражає. Повторюсь, за всю поїздку я не побачила жодного роздратування чи нарікання типу «чого я?». Навпаки.

Перед Дніпром ми віддаємо першу машину військовому Володі. Він — доброволець, родом з Херсону. Розповідає. як складно з машинами і ремонтами в бригаді, все це доводиться вирішувати самотужки. Нема такого забезпечення у війську.

— Росіяни розбомбили мій дім, я встиг вивезти родину. Воюю, бо знаю, яким жахом є рускій мір. Це і дає мені сил.

Хлопці обіймаються. Андрій маркує наліпкою машину, яку залишає Володі. До слова, всі машини, які передають волонтери, з наліпками «Авто Ангел». Коли ми їздили фронтовими містами, він радісно вигукував: «Дивись, ось наша автівка замаркована поїхала».

Нарешті доїхали до будиночка, де дніпровські волонтери дозволяють зупинитись, помитись, переночувати.

Нас так багато, що я досі не всіх запам’ятала. Дехто з чоловіків спав на підлозі сауни, хтось на лежаках, хтось в машинах. Вечеряємо однією великою родиною. «Бджілки» з волонтерської кухні передали харчі в дорогу. Цього разу пиріжки, піца, салати. Все підписано жінками: «Смачного! З любов’ю!» Вкотре вражена скільки людей залучено в процеси.

«О, можна витягнути ноги», — ділимось з дівчатами радістю, лягаючи у ліжка. Кожна змогла прийняти душ. І зараз можемо виспатись. Поруч ще кілька чоловіків сплять на пластикових ліжках. Це остання ніч, де мали змогу помитись в душі. Далі їдемо на Донеччину.

Бути мішенню — новий досвід

Якась жінка з Самари біжить дати нам пакет з горіхами.

— Єто для военних, передайтє.

Тут все ще багато російської. Беру, дякую, але всі знають, що треба бути обережними з цим. Може бути всяке — і отрута, і вибухівка. Передивились, наче все ок.

Один з наших водіїв як дві краплі води схожий на Залужного. Записала з ним сторіс, посміялись. Їдемо далі.

Андрій весь час на телефоні. Домовляється хто і де має чекати. Важко сказати точну годину і все передбачити. Плюс військові не належать собі. Якщо є час — на зв’язку, якщо ми не встигли, вони можуть заступити на завдання і тоді треба думати.

Час від часу Андрій показує мені по дорозі нові вириті протитанкові рови чи інші захисні окопи. Їдемо звільненими територіями і бачимо знищені будинки, ліси. Я навіть не уявляла, що так багато було звільнено і стільки ще вільної Донеччини залишається.

З’являються блокпости. Волонтерів впізнають і швидко пропускають.

Перед в'їздом у Донецьку область змушені зупинитись через поломку. Навколо по обидва боки — поля. Тут чути як десь бахкають вибухи. Але поки це наче насувається гроза і десь гримить. Хіба виривається з норми черги вибухів «та-та-та», а не протяжні одиничні «бах». Раптом над нами гучно щось починає гудіти. Над нами пролітає «сушка». Втікати нікуди. Ми спостерігаємо за нею. Це настільки гучно, що більше нічого не чути. Бути мішенню — це новий досвід. Ми в очікуванні… Покружляла і відлетіла. Пронесло.

— Дивно, але тут не так страшно, як думаєш у Львові, — ділиться Христина. — Пам'ятаєш, так було і з Майданом: по телевізору дивитись було страшніше, ніж там бути.

Є звичай — залишати полеглим цигарки

За кілька метрів — сакральне місце і ми всі виходимо. Перед нами — стела «Донецька область». Це не просто межа областей, це — місце паломництва. Обліплено наклейками різних волонтерських організацій та військових бригад. Фото загиблих — на прапорах, за склом. Тут є звичай — залишати полеглим цигарки. Хтось залишає цукерки. Висять стрічечки з написом — полонені не забуті. Багато українських прапорів. Є невеликий металевий лист з профілем Да Вінчі.

Заїхали у Донецьку область. Кожна колишня автобусна зупинка розписана патріотичними українськими написами. Дороги все гірші. Андрій згадує про свого земляка і ми відділяємось, щоб заїхати до нього.

Заїжджаємо між хатинок. Серед дерев виглядає старша жінка, яка підозріло на нас дивиться. Андрій посміхається, вона пояснює:

— Время такоє, надо знать свои ли єто.

— Ще й які свої!

Вона просить в Андрія каністри з лафети, він дарує їй пару, вона спішить дати йому яблук. Тут так заведено «якщо ти комусь даєш, і тобі мають щось дати».

Жінка помагає знайти житло Андрієвого земляка. Той, як бачить наш бус і Андрія, розпливається у посмішці.

— Ти до мене приїхав?! До мене приїхав!

У його будиночку багато військових. Всі дуже юні. Хлопці поробили собі двохярусні ліжка. На шнурках двору сохнуть речі.

Андрій витягує хлопцям вареники, смаколики, корисні ніштячки.

Хлопці розказують про свої будні. Кажуть, що допомога волонтерів дуже тримає. І дякують, дякують…

Нам час рушати, навздогін земляк Андрія записує голосове:

— Хлопці дякують, що ти заїхав, уважив. Зараз будемо смакувати.

Андрій повертається до мене. Він зворушений. Скільки б тих зустрічей не було, щоразу емоції переповнюють.

Якось мене спитали — чому ви не відправляєте волонтерку через Нову пошту? Такі зустрічі, таку моральну підтримку ніщо не замінить!

Нічліг з військовими

Ми не знаємо де будемо ночувати, а ще треба встигнути потрапити у Краматорськ — віддати волонтерку.

Краматорськ здалека весь в ілюмінації. Красиве місто з красивим парком. Андрій розповів, як одного разу привіз сюди італійського волонтера. Той був у захопленні і все питав — а де ж війна? Йому пояснили, що за 20 км.

Не міг це збагнути.

Вночі світло міста вимкнуть.

А у нас зустріч за зустріччю! Обійми, щось передаємо, щось дізнаємось. Один з військових показує відео з виходів на завдання, а потім — як вдалось врятувати життя військового, який не мав протигазу і як виявилось ще й частини легень.

— Треба вимикати фари.

— Краще вимкнути стільниковий зв’язок і говорити лише по Signal чи WhatsApp.

Андрій розказує, що є місця, де автоматично можна підключитись до російських старлінків. Якось йому прийшло повідомлення: «Здавайся! Сохрани себе жизнь!».

Нарешті хтось телефоном домовився за нічліг нашої великої отари людей. Нас готові прийняти військові з Дружківки. Так ми опиняємось у справжньому побуті хлопців, що воюють.

Таке відчуття, що до бабці, яка довго живе сама в селі, приїхала родина. І «бабця» віддає все — найкращу їжу, ліжка — лиш би родина побула з нею.
Тут темно, нема вуличного освітлення. Військові дивуються трьом дівчатам в команді.

— Ого, не побоялись приїхати.

Жартують, що бахкання, то — гроза. І, уявіть, у цей вечір реально гримить і блискає.

Хлопці приготували нам салати і винесли у фользі фірмову страву — вареники зі шкварками. Ми дістали те, що ми мали з собою. Стіл — розкішний, атмосфера — не передати словами.

Це — невеликий особняк, в якому живе так багато військових, що самі не знають скільки їх тут. Для нас звільняють найкращі кімнати, самі йдуть спати в інше місце. Ліжка тут різні - є, наприклад, просто двері, які лежать на ящиках для боєкомплектів, і застелені матрацом.

Тут є навіть ванна, але вона — у відрах.

Один жартує:

— І мріяти не міг, що буду спати в кімнаті з трьома дівчатами.

Я віджартовуюсь:

— Не важливо, хто з ким спить, головне, щоб всі виспались.

Хлопці розказують про свої будні. Кажуть, дуже дратує, коли знайомі питають — коли то закінчиться?

— Ми знаємо ще менше, ніж ви. Нема часу читати новини.

Хваляться, що будують найкращі бліндажі і жаль, коли доводиться переїжджати. Жартують:

— Я своєму бліндажу присвою кадастровий номер і поставлю замок, буду продавати.

Про службу кажуть:

— Краще зараз відмучитись і перемогти!

Я сплю на ліжку Каспера. Його чекає дружина і діти. Найбільше його зворушує, коли збори закривають діти. На стіні - дитячий малюнок з текстом: «Я щодня сплю у теплому ліжку. Ходжу до школи. Ти захищаєш мене і цілу Україну. Повертайся живим! Від Ходзінської Анни.»

В кімнаті - зброя, військовий одяг. Нам тепло і добре. До слова, ніхто не хропить. І якось безпечно.

Сміх і сльози військових

До наших бусиків підходять і ті, до кого ніхто не приїздить, волонтери діляться тим, що мають.

— Ми і таким допомагаємо, інколи і місцевим щось можемо вділити.

Кожну розмову, кожен діалог тут варто занотовувати. Наприклад, чую:

— Вологі серветки? О, по цьому запаху і можна опізнати д*пу військового!

По дорозі їздять автівки з військовими і вони такі різні, хто звідки зміг пригнати — право і ліворульні, різноманітні марки машин. З однієї виходять ще двоє військових, наші починають жартувати:

— О, ТЦК приїхало.

У містечку, де живуть практично лише військові, це звучить іронічно.

Але є фрази, від яких холонуло всередині.

Приїжджає Тарас. Для нього спеціальні підписані коробки від рідних. Забирає коробки і дарує волонтерам ленту з гільзами і гарний ящичок з патронів. Він помітно втомлений, очі червоні:

— Не спали, цілу ніч вивозили 300-тих. Вивезли не всіх. Як стемніє - спробуємо знову.

На дворі холодно і я з жахом уявляю, як хтось зараз лежить на холодній землі і стікає кров’ю без гарантій, що його заберуть.

Нам час рушати, бо стояти таким скупченням машин — наражати місцевих на прильот.

У нас ще зустрічі у Слов’янську, Ізюмі, Сумах. Волонтери вантажать машини на ремонт, обіймають старих і нових друзів. Я бачу багато посмішок втомлених військових. Як же це важливо приїжджати, обіймати, підтримувати.

Волонтери вантажать, перескладують, відмічають виконані задачі, передомовляються, коли запізнюються, думають де будуть далі ночувати.

Я вибираю повертатись у Львів з машиною, яка свою роботу виконала. Завтра у мене тренінг. А волонтери ще мінімум три дні їздитимуть з задачами по містах навколо.

Знаю, що наступну ніч ночуватимуть у винайнятому житлі. За це вони платять свої гроші, як і за ремонти машин, харчування. А ще вони мало сплять, курять від втоми та емоцій, на ці дні вилітають з власного життя, робіт. А коли повернуться, їм треба знову шукати кошти на ремонт привезених машин, військовим вони потрібні на вагу золота. Без них не вивезти 300-тих чи загиблих, не перевести техніку, продукти, речі, без них не вдасться швидко поміняти локацію, а це — часто ціна життя. А ще хлопці їдуть по машини за кордон своїм коштом. В Андрія, наприклад, четверо дітей. Не кожна жінка це розуміє та підтримує. Це так вже три роки…

Андрій каже: «Коли стає важко, згадую очі військових, і повертаюсь до роботи».

Найбільша стаття витрат і потреб у фонді - «ремонт машин». Дуже прошу — закиньте хоч пару гривень волонтерам на «Ремонт бойових авто» — 5375 4112 1500 0964.

«Я знову хочу туди»

До Львова наша машина їде 17 годин без перестанку. Дощ, потім сліпучий сніг вночі, потім яскраве сонце світанку. Я тримаю кулаки, щоб ця машина не зламалась в дорозі і дивуюсь витривалості водіїв, адже сама час від часу сплю.

У голові перетравлюю прожите. Хочеться помитись, поспати, але найбільше хочеться дякувати. Подумки дякую військовим, волонтерам, тим водіям, які везуть мене додому.

«Я б хотів, щоб кожен сюди приїздив, — згадую слова Андрія. — Ми вже здивували світ тим, як вміємо організуватись і протистояти. Не те, що світ. І коли ми сильні - нам помагають інші. Ми вже багато змогли, зможемо ще більше. Тільки треба діяти!»

У Львові я обіймаю Христину і Андрія, що довезли мене додому. І знаєте, що кожен каже?

«Я знову хочу туди».

До наступної дороги на схід!

Наталія Кузьма