Передплатити Підтримати

Державний борг та світові війни

Якщо сучасний політик перед виборами запропонує скоротити споживання, щоби збільшити резерв “на чорний день”, то в нього немає шансів бути обраним

Фото ілюстративне з відкритих джерел

8 лютого 1918 року голова Російського уряду В. Ульянов (Ленін) підписав указ про скасування усіх боргів, які Росія накопичила за попереднє століття. А саме: Росія була винна на той час Франції 3,5 мільярда франків, Англії 0,55 мільярда фунтів та Японії 0,147 мільярда доларів США.

Уся металургійна та вугільна галузь Росії була створена на французькі запозичення."Обнуління боргів" російським урядом призвело до припинення будь-яких західних кредитів, але й дало на деякий час поштовх для розвитку економіки, бо гроші, що мали йти на обслуговування боргу, спрямовували у виробництво. Англія та Франція заарештували російське майно за кордоном, але це й близько не покрило втрачених інвестицій у Росії. Англія продала це майно і частково повернула гроші власникам російських боргових зобов'язань. Французький уряд не зробив навіть цього. Лише у 1996 році Росія підписала з Францією угоду про виплату символічних 330 мільйонів євро при тому, що борг приватним позичальникам оцінюють майже у 100 разів більше. Власники боргових зобов'язань Росії оцінюють його у 30 мільярдів євро. 2005 року, коли надходження від нафти шалено збагатили бюджет, Росія «урочисто» виплатила один відсоток від того боргу, що відмовився платити Ленін, і оголосила справу закритою. Іноземні інвестори, які, як відомо, мають коротку пам'ять, кинулися вкладати гроші в Росію (інвестиції сягнули 750 мільярдів доларів).

Історики досі сперечаються, що було причиною Першої Світової війни, яка розпочалася 26 липня 1914 року. Це тому, що вони, як і більшість політиків, зазвичай погано розуміють фінанси та борги. Вже одна географія російських боргів, 80% яких припадали на Францію та Англію, зумовлювали у 1914 році коаліцію Росії, Англії та Франції. З протилежного боку опинилася Німеччина, яка ще у 1870 році відмовилася надавати позики Росії, бо канцлер Бісмарк багато років провів у Санкт-Петербурзі і розумів наскільки малою є вірогідність того, що Росія коли-небудь поверне надані їй запозичення.

Перша світова війна скінчилася не капітуляцією Німеччини, як Друга світова, а перемир'ям. Але ресурсів для продовження війни у Німеччини вже не було. Тому Франція та Англія оголосили себе переможцями. Вони вирішили усі воєнні витрати покласти на Німеччину, але не дійшли згоди, як ділити репарації. Франція наполягала на відшкодуванні руйнувань, заподіяних французьким містам та селищам, в той час, як Англія наполягала на витратах, що здійснив уряд на армію. Бо англійські міста не постраждали, але були великі витрати на війська, що брали участь у війні на континенті. Через це непорозуміння, сума репарацій, яку мала виплатити Німеччина, не була визначена у тексті Версальскої мирної угоди від 1919 року.

Розлючена відмовою Росії платити за боргами, Франція вирішила викачати все, що можна з Німеччини. Німецькі промисловці та політики розуміли, що цей тягар зовнішніх платежів не винести. І вони вирішили скористатися нагодою, щоби якомога більше наростити експорт німецької продукції. Як відомо, слабка валюта, а точніше її низький курс, сприяє експорту, оскільки експортери, продавши свою продукцію за кордоном, дістають більшу суму у власній валюті після обміну. А оскільки основні витрати на зарплати та різні відрахування припадають на власну валюту, то експортери мають зиск від її низького курсу.

Оскільки німецький уряд не дбав про курс своєї валюти, інфляція швидко вийшла з-під контролю і переросла у гіперінфляцію. Якщо хтось заходив до кав'ярні випити кави, то з нього гроші брали наперед, бо коли людина виходила, то ціни на каву вже збільшувалися інколи у декілька разів.

Наслідками гіперінфляції у 1923 році були масові голодні смерті на вулицях Мюнхена та Гамбурга, і цей жах та ненависть до французів і англійців відбився у народній пам'яті, полегшивши прихід Гітлера до влади через десять років.

Був ще один висновок, якого дійшли німецькі промисловці та політики: якщо хочеш збільшити експорт, тримай свою валюту максимально низькою щодо інших валют. І тому цей період низького курсу німецької марки щодо валют Франції та Англії можна вважати першою валютною війною сучасності між державами-експортерами продукції. Запам'ятаємо цей висновок і ми, бо він нам знадобиться для кращого розуміння мотивів, які спонукали Німеччину прагнути єдиної валюти Євро, що з'явилася на світ божий у 2002 році. Крім очевидної вигоди, яку мають виробники Мерседесів або БМВ, коли продають свої автомобілі до Греції, де замість драхми теж впровадили євро, Німеччина дістає неочевидну вигоду у торгівлі зі США, з якими має великий торговий профіцит. Тобто значно більше продає до США, ніж США продають до Німеччини. Бо завдяки таким країнам євро, як Греція, Португалія і меншою мірою Італія та Ірландія, валюта євро не може бути сильною. Але звинуватити Німеччину, що вона свідомо занижує курс євро щодо американського долара для вигоди своїх експортерів, немає формальних підстав. Бо не німецький нацбанк друкує євро. А європейський центральний банк, який Німеччині не підпорядкований. Тому неможливо відмовити німецьким урядам у винахідливості, хоча і виникають певні питання щодо невдячності Сполученим Штатам, які після Першої світової війни полегшили тягар репарацій для Німеччини і після Другої надали критичну допомогу у вигляді плану Маршала. Також бажання німців ввести до експлуатації за будь-яку ціну Північний потік-2 — це не тільки нехтування самим існуванням української держави, це також ще одна невдячність щодо США, бо відмовляє американським експортерам скрапленого газу навіть у малій частині європейського ринку.

У 1921 році на лондонській конференції союзники Англія та Франція нарешті встановили остаточну суму, яку має сплатити Німеччина у вигляді компенсації країнам-переможцям. Це було 50 мільярдів золотих марок. Німеччина ніколи цю суму не сплатила, а пропущений платіж у 1923 році привів до окупації Рурської області військами Франції та Бельгії. Щоби припинити гіперінфляцію у Німеччині і окупацію її території, комісія, очолювана англійцем Чарльзом Доузом, розробила план у серпні 1924 року. Як зазвичай, гроші на здійснення плану мали дати американці. Завдяки плану Доуза вдалося припинити гіперінфляцію, французькі війська вийшли з рурської області, а німецька металургійна промисловість стала домінуючою у Європі, що відкрило шлях для ремілітаризації Німеччини.

Борги Німеччини, які утворилися після Першої і Другої світових воєн, були скорочені з 30 мільярдів марок до 15 мільярдів на лондонській конференції у лютому 1953 року. Це сталося завдяки прихильній позиції Сполучених Штатів, які були основним кредитором, і мудрості канцлера Конрада Аденауера. Це дозволило Німеччині стати домінуючою економічною силою Європи. Такою вона є й досі.

Валюти європейських країн та США були прив'язані до золота, і тому воно було єдиними світовими грішми, аж поки у 1944 році на Бреттон-Вудській конференції домовилися, що світовими грішми будуть золото плюс долари США.

Проблема прив'язки валют до золота полягає у тому, що нацбанки не можуть збільшити кількість грошей у обігу, навіть, як економічна ситуація вимагає термінових кредитів через тимчасову нестачу коштів у підприємств. Якщо не надати кредити, підприємства масово закриються і безробіття сягне неприпустимих цифр. Це своєю чергою призведе до внутрішніх заворушень.

Кількість золота є обмеженою у світі, а нове видобування додає невеличкий відсоток, який суттєво не впливає на загальне обмеження його кількості.

Інша ситуація, коли як світові гроші виступає якась національна валюта, наприклад, долар США. Тоді у разі необхідності федеральна резервна система США (по нашому Нацбанк), може надрукувати необхідну кількість грошей, щоби у час кризи підтримати виробників.

А щоб у США не було спокуси друкувати гроші, коли їм заманеться, Бреттон-Вудська система зобов'язувала у будь-якій момент обмінювати пред'явлені долари на золото за ціною 35 доларів за унцію (31 грам).

Сполучені Штати у 1944 році мали 19 тисяч тон золота — більше за всіх у світі. Коли Бреттон-вудська система припинила існування у 1971 році, у них залишалося 9 тисяч тон. А десять тисяч тон золота перекочували до європейських країн, які час від часу обмінювали накопичені долари на золото. Коли, через побоювання залишитися зовсім без золота, президент Ніксон оголосив 15 серпня 1971 року, що долари більше не будуть обмінюватися на золото, долар не припинив бути міжнародним розрахунковим засобом. Наразі 55% всіх світових розрахунків припадає на долари, ще 25% на євро і решта 20% - на японські ієни, британські фунти, швейцарські франки, норвезькі крони, китайські рінмімбі. Хоч домінуючі позиції долара трохи похитнулися, він залишається основним засобом міжнародних розрахунків.

Психологічні причини німецького реваншизму були закладені бажанням Франції викачати якомога більше репарацій з Німеччини після Першої світової війни, все ж головною причиною приходу Гітлера до влади стала світова економічна криза 1929 року. Вона розпочалася обвалом курсу акцій на Нью-Йоркскій фондовій біржі 24 жовтня 1929 року, призвела до численних банкрутсв підприємств, масового безробіття у США та перекинулася на Європу.

Фондові біржі існують окремо від реальної економіки, але без них не буде можливості позичати гроші. В підприємства реальної економіки є лише три можливості дістати гроші. Або позичити у банку під відсоток, або продати облігації інвесторам за менший відсоток, ніж у банку, або продати частину свого бізнесу у вигляді акцій, щоби не мати боргу. Останні дві можливості здійснюють завдяки фондовим біржам, де можна купити або продати облігації або акції. Після краху біржі почався «набіг на банки», бо частині людей дійсно знадобилися гроші, а частина занепокоїлася, що банки збанкрутують, і теж побігла знімати гроші. А в банків ніколи немає стільки готівки, щоби забезпечити скажений раптовий попит. Ми це бачили і в Україні у 2014 році, коли загинули смертю не дуже хоробрих усі проблемні банки, асПриват врятували шляхом націоналізації. Тож після банкопаду 1929 року усі три можливості позичати гроші в США стають недоступними, і всі в усіх починають вимагати повернення кредитів. Гинуть усі разом. Ось чому з того часу уряди США та Європи і їхні нацбанки зробили висновки — вони за будь-яку ціну намагаються давати позики щораз, як на біржі трапляється обвал або приходить інше лихо, як, наприклад, коронавірус, що завдає відчутної шкоди економіці.

Через надзвичайну орієнтацію німецької промисловості на експорт продукції обвал ринку в Нью-Йорку не міг не позначитися на німецьких підприємствах, які втрачали можливість збувати свою продукцію і почали масово скорочувати виробництво. Безробіття сягнуло 25%.

За таких умов населення вітало будь-якого політика, який би обіцяв їм роботу. Гітлер обіцяв. Але для збуту продукції через втрату американського ринку німецьким підприємцям були потрібні нові ринки збуту, куди би безперешкодно постачалися німецькі товари. Для цього був потрібний «новий порядок» у Європі, тобто захоплення сусідніх суверенних держав.

Чому американські політики та фінансисти не змогли дати собі ради після падіння курсу акцій на біржі 24 жовтня 1929 року?

На це питання першим дав відповідь видатний британський економіст Джон Мейнард Кейнс. Він стверджував, що економічні кризи є час від часу неминучими, і тому держава має втручатися збільшенням витрат та зменшенням податків у такі моменти. Для цього держава має занурюватися у борги. А у періоди процвітання збільшувати податки, щоб розрахуватися з боргами і створити резерв для нової кризи.

Власне, ще Йосип зі Старого Завіту проводив у Єгипті саме таку політику: він накопичував зерно у сховищах сім врожайних років, щоби витрачати його у сім неврожайних років, що наставалили після них. Але Йосип це робив за більш сприятливих умов, бо йому не треба було обиратися на посаду на демократичних виборах.

Якщо сучасний політик перед виборами запропонує скоротити споживання, щоби збільшити резерв «на чорний день», то в нього немає шансів бути обраним. Бо ті, хто його обирає, заспівають йому пісню: «Ні, ні ми хочемо все сьогодні, й у цю мить». Тому рекомендації Кейнса спрацьовують тільки у момент кризи, коли уряди мусять занурюватися у борги. А коли треба підвищувати податки, то вони не працюють.

На момент кризи у США при владі був уряд президента Гувера, і він не міг дослухатися до рекомендації Кейнса, яка ще не з'явилася на світ божий. Також і рекомендація голови Федеральної резервної системи Бена Бернанке, що скористався у буквальному сенсі фразою професора Мілтона Фрідмена з Берегова «розкидувати гроші з гелікоптера», теж не була відомою тим, хто приймав політичні рішення у 1929 році. Бо інфляція, яка виникне через розкидування грошей, є все ж таки меншим злом, ніж масове безробіття та голодна смерть.

Тільки з впровадженням у 1933 році нової політики президента Франкліна Рузвельта, США почали реагувати на кризу у спосіб, подібний до сучасного. Але для Європи це вже було запізно: Гітлер прийшов до влади і велика війна стала неминучою.