Прадід вижив під Крутами, правнук загинув під Іловайськом

П’ять років тому, 29 серпня 2014 року, російські війська, порушивши домовленості, розстріляли колону українських захисників

Володимир Іщук загинув під Іловайськом

П’ять літ минуло, а страждання не знаходить розради у серці Марії Іщук зі села Підгайців Луцького hайону. Тоді, в останні дні серпня 2014-го, вона втратила у бою під Іловайськом сина Володю. Він загинув, утверджуючи суверенітет України, незалежність якої понад сто літ тому виборював у бою під Крутами її дід — Матвій Данилюк.

Відбив дружину в іншого — і дожив з нею до ста літ!

Невеличке село Ватинець на Горохівщині шанує свого героя. Бо дід Матвій був людиною-легендою. Пам’ятають його як неймовірного правдолюба. Стане хтось вихвалятися, козиряти тим, чого не було насправді, — відразу присоромить, виведе на чисту воду, розповідають у селі.

— Він такий український був. Завжди казав «Слава Україні!». Ніхто не чув від нього «Добрий день», — згадує односельчанка Надія Головчук. Вона — далека родичка діда Матвія. З життя Данилюків знає багато цікавого.

— У юні роки баба Марина була за іншим замужем, — починає свою розповідь жінка. — Віддали її батьки за поле. А вона Матвія любила. Все дивилася, де він обертається. Колись на Пасху «битки» (побиті крашанки. — Авт.) забирали. Прийшов Матвій в її хату битися. А вона така довольна! Наперед побила всі крашанки, щоб зачіпка була. Таке мені розказувала. А тоді покинула свого чоловіка і таки пішла за Матвія.

З першим діток не встигла нажити, а другому трьох синів народила. А яка коровайниця вона була! О! Стільки пісень зна­ла, що вам не передати, всі її до короваю кликали. І хліб сама пе­кла до самої кончини.

Жінка розповідає, що дід Матвій був затятим рибалкою — ніколи з порожніми руками не вертався. А баба все «штурба­ла» по хазяйству. Каже, городик завше мала «вилизаний».

— Господарки вони не тримали, бо були діти недалеко. Але свою городину садили. Така баба Ма­рина спортуха була. Повириває в себе все зілля, тоді біжить, не­вістці помагає. В одної закінчить — до другої піде, бо та обідить­ся. Так само і дід: наловить риби — і вже всім вділить, — згадує пані Надія. — Жили вони удвох вкупоч­ці до глибокої-глибокої старості. І все він казав: «Здається, життя пройшло як один день».

На пам’ятниках, які височіють на могилах діда Матвія та баби Марини на ватинецькому цвин­тарі, добре видно дати життя та смерті. Так ось: чоловіка Гос­подь покликав до себе на 103-му році життя, його половинку — на 101-му.

Єдиний з побратимів зустрів Незалежність!

Пам’ять про Данилюків жива. І зараз у селі є колиски, які змай­стрував дід Матвій.

— Він ще кошики та вершки трикутні плів, щоб рибу заганя­ти, — додає пані Надія.

— Чи знали ви, що дід Матвій був героєм Крут? — запитую.

— Знала, — зізнається. — Хоча колись про таке вголос не гово­рили.

У родині всі тримали язика за зубами. Бо навіть за балачки про Крути можна було загриміти у Си­бір. Кажуть, коли служив Матвій в армії УНР, бачив самого Симо­на Петлюру! А в бою під Крутами, де брав участь у складі Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького, в якій навчався юнкером, був поставлений підво­зити патрони. Тому й живим ли­шився, бо поки вкотре приїхав на возі, вже все було скінчено…

Матвій Данилюк

У Другу світову Матвій Да­нилюк замість старшого сина Володі поїхав на роботи в Ні­меччину. Три роки відбув там і вернувся живий. А Володя у тій війні за відвагу отримав два ор­дени «Слави».

— Як вже Народний рух орга­нізувався, дід Матвій завжди їз­див на збори, — розповідає На­дія Головчук. — А коли помер, то стільки машин наїхало і людей на похорон прийшло, що вся до­рога до цвинтаря була повна.

Так вийшло, що Матвій Дани­люк — єдиний герой Крут, який діждався Незалежності України. Радів їй, як Пасці! Він за­вжди згадував хлопців, які у січ­ні 1918 року поруч з ним у бою під Крутами, стіною ставши про­ти тисячної армії більшовиків, поклали свої голови у мрії за Не­залежність України.

Надія Головчук доглядає могилу Матвія Данилюка у Ватинці.

Український прапор тримав зашитим у подушку

Марія Іщук — одна з онучок діда Матвія. Непросто склада­лася її особиста доля. Мама виховувала донечку сама, бо життєві шляхи батьків пішли по­різно. І Марія своїх дітей муси­ла піднімати без чоловіка — ко­ханий трагічно загинув, як ті ще були зовсім малі. Життєві труд­нощі не раз вибивали землю з-під ніг. Та знаходила сили і далі поринала у ту круговерть.

— Я розповідала дітям про діда Матвія, — згадує жінка. — Якось в газеті вийшла стаття про нього. Володя десь знай­шов її і приніс. «Бабусю! — гук­нув до моєї мами. — Про нашого діда написано!». А там йшло­ся, що приїхали журналісти, а дід Матвій лежав вдома хворий. Біля нього були син і внук. Неві­стка, побачивши кореспонден­тів, заголосила: «Не зачіпайте нас, бо і так бандеровцями на­зивають». А син взяв і провів до батька, щоб він розказав, як то було. Заходить кореспондент, а дід при ньому роздирає подуш­ку з пір’ям — і прапора україн­ського дістає звідти! Це все Во­лодя мій прочитав. А там в газеті в кінці ще було якось так напи­сано: «Дивіться, якого ми корін­ня. А яке буде насіння?». А Воло­дя стоїть і так каже: «А насіння, мамо, — то ж я!».

Вивчав долю діда в архівах

На очі жінки навертаються сльози. Їй важко згадувати усе, що пов’язано з Володею. Бо хоч поховала сина п’ять літ назад, а з його втратою досі не змирила­ся.

— Володя їздив у Київ на Майдан. А як почалася війна, сказав: «Мушу бути там, інакше не можу», — втираючи сльози, розповідає мати. — Він пішов у добровольчий баталь­йон «Світязь». 13 серпня його з хлопцями відправили на схід. А 14-го, на Маковея, був його 30-й день народження.

Жінка показує фото, яке їй пізніше передав Володин ко­мандир. Це був останній знімок сина, зроблений за кілька днів до смерті.

Убита горем мама Володі Іщука Марія.

— Як Володя йшов на війну, питав у мене: «Мамо, ким був під Крутами дід Матвій?». Кажу: «Що за Україну боровся, знаю, а ким саме був — не знаю». Син усміхнувся. Виявляється, він по архівах ходив, щоб більше до­відатися. Коли їхав на схід, дав мені клаптик паперу з якимось номером. Просив берегти. Та я його згубила. Тепер думаю, що це був, певно, номер архівної справи діда Матвія.

Матері важко про все це го­ворити. Сестра Володі, Валя, зі­знається, що ще недавно ненька й слова про її загиблого бра­та не могла сказати. Лише гір­ко ридала у відповідь на усі за­питання. Було страшно на її горе дивитися. Час минав, а у своїй біді жінка ніби закрилася. Лише тепер потрошки оживає. Онуки ростуть — їй потіха, її крила.

16 годин боровся за життя

— Коли Володя пішов на війну, його синочкові Стасику якраз виповнювалося три рочки, до­нечці Ані було всього вісім міся­ців, — трохи опанувавши себе, продовжує розповідь мама. — Невістка Наташа стала оформ­ляти хлопчика в садочок. Місць не було, просили принести до­відку, що Володя на сході. Піш­ла вона її брати, а в Луцьку на­писали, що син мій перебуває в межах Волинської області. Як так? Він був у самому пеклі, а по бумагах виходило, що вдома. Ну, якось місце в садку для ди­тини знайшли. Тільки ліжко, ска­зали, треба своє принести. За­мовили ми у майстра. І привіз він його якраз 26 серпня. Стою з грошима на вулиці біля школи, чекаю майстра з ліжком. А всі повз мене йдуть, не вітаються. Жаль страшний мене взяв: чого ж люди так поступають зі мною? А вони ж знали вже, що Володі нема. А я — ні.

Про останні хвилини життя мати мало знає. Каже, розмов­ляла з ним по телефону 25 чис­ла. Він був в Іловайську. У трубку чула, що дуже стріляють. По­тім зв’язок обірвався. Жінка до останнього надіялася, що про­сто розрядився телефон. Та по­тім від людей таки почула сумну звістку.

— Командир їм дав наказ від­ступати. Хлопці відходили з блокпоста до школи. Спочатку одного ранили. Тільки його до­помогли посадити у БТР — Вова впав. Привезли його до школи, роздягнули — а осколок влучив у живіт. Син 16 годин стікав кров’ю. Йому потрібна була операція. А хто мав її робити? Біля ньо­го була медичка «Мурка» — Анна Ільющенкова. Володя благав її: «Ріж, у мене дитинка маленька». «Мурка» вагалася: ні стерильної операційної, ні інструментів… Вона вилізла на кришу й дзво­нила до свого інститутського то­вариша, радилася, як правильно зробити. І не наважилася… Хо­тіла доправити сина у госпіталь, але кільце замкнулося, виїхати з Іловайська було неможливо. Во­лодя помер…

Каплиця-пантеон, де згадано імена усіх героїв

Дуже тепло жінка відгукуєть­ся про невістку Наташу. Вдячна їй за те, що береже пам’ять про її сина. Шкодує, що і їй випала тяжка вдовина доля.

Нещодавно Марія побувала у Лішні Кременецького району на Тернопільщині у каплиці-пантео­ні, де на гранітних плитах вибиті імена усіх Героїв, які віддали своє життя за Українську державу в боротьбі з російським агресо­ром. Знайшла й свого Володю.

— Там зібралися мами зі всі­єї України, — знову плаче жінка. — З Львівської, Луганської, Чер­нігівської, Житомирської, Чер­каської, Харківської, Одесь­кої, Херсонської, Рівненської, Кіровоградської, Волинської, Хмельницької областей, Ки­єва… Скільки на тій траві біля церкви було сліз.

Саме цій родині шеф-редактор «Вісника+К» Євген Хо­тимчук вручив перший примір­ник книги пам’яті «Волинський небесний батальйон». Мама зі­зналася, що важко буде знайти сили, щоб почати її читати. А не­вістка Наталія Іщук, взявши до рук видання, виплакалася над кожним словом.

— Книга вийшла величезна, як і жертва Волині за ці п’ять ро­ків неоголошеної війни. Хочу подякувати усій редакції газе­ти «Вісник + К» й особисто пану Євгену, а також кожному гро­мадянину України, що долучив­ся до збору коштів на друк ти­ражу задля збереження пам’яті про наших загиблих Героїв! Хай Бог сторицею повертає усе за­трачене і береже нашу Украї­ну, омиту кров’ю стількох Геро­їв! Слава Україні! Шана і вічна пам’ять полеглим! — сказала вона.

Рідні вірять, що дід Матвій на небі вже зустрівся з правнуком Володею. Сподіваються, їхня молитва там, за хмарами, допо­може вистояти нам тут, на зем­лі. Бо для них обох Україна була — понад усе!

Фото автора.

Волинська область.