Розлучена жінка — ніби бракована

Після офіційного розлучення доньки президента Азербайджану жінки масово почали розлучатися зі своєї ініціативи. Попри це, місцеві чоловіки кажуть, із розлученою не одружаться нізащо

Президентська сім’я ламає стереотипи. Ільхам Алієв призначив свою дружину Мехрибан (праворуч) першим віце-президентом Азербайджану. А старша донька президента Лейла (ліворуч) після дев’яти років шлюбу розлучилася зі своїм чоловіком-бізнесменом. Цю новину Лейла повідомила через свою сторінку в Інстаграм. Фото news.day.az

У переповненому автобусі, який віз пасажирів рейсу Київ-Баку на посадку до літака, 90 відсотків були чоловіки-азербайджанці. З вигляду заробітчани. Біля мене стояло троє таких «джигітів». Щось емоційно обговорювали, при цьому один з них водночас переписувався з кимось по Вайберу. Я стояла майже впритул до нього і мимоволі побачила, що переписується з якоюсь Наталією. Вочевидь, саме про неї зайшла мова, бо показав своїм колегам фото жінки з телефону. Ті схвально захитали головами. А він продовжував переписуватися. Знаю, читати чужу переписку вкрай негарно, але виправдовую свою цікавість журналістською допитливістю. З коротких повідомлень Наталії я зрозуміла, що її чоловік «вже спить». Це була її відповідь на питання кавалера, чи чоловік вдома? Після цього Наталя дописала, що це «він її чоловік», бо тільки він є її справжнім коханням. У наступному повідомленні наголосила, що вже сумує за ним і чекатиме, коли він знову приїде до Києва. Ось з такої «романтичноі» історії почався мій вояж в Азербайджан…

СХІДНІ ЧОЛОВІКИ зазви­чай велелюбні, окрім дружини, мають коханку. І не одну. При цьому самі дуже ревниві. У Баку я познайомила­ся з директором готелю. Гюл­лені приблизно 35 років, корін­на бакинка. Виглядає ідеально — красива, доглянута, стильна, дорого вбрана, пофарбована на блондинку і, видно, робила корекцію обличчя, бо більше подібна на європейку, ніж на азербайджанку. Розговорили­ся, і вона розповіла, що недав­но вдруге вийшла заміж. Новий чоловік, як і попередній, турок. «За азербайджанця не хотіла виходити. Наші чоловіки спе­цифічні, — каже Гюллена, затя­гуючись сигареткою. — Одна з найкращих їхніх рис — люблять витрачати гроші на жінок. Не­хай ваші жінки сюди приїж­джають і розкручують їх… Але треба розуміти, що наші муж­чини люблять понти. Тут навіть офіціант чи студент, який має стипендію 50 доларів, візьме кредит і купить собі найновіший айфон. На останні гроші одяг­неться у брендовий одяг».

Натомість водій таксі, з яким їхали наступного дня від готелю до центру міста, навпа­ки, нарікав на азербайджан­ських жінок, яким «від чоловіків тільки гроші потрібні». Коли дізнався, що ми з України, не шкодував компліментів, ска­зав, що кілька разів був в Укра­їні, і що наші жінки зовсім інші, їм насамперед потрібна увага. Я згадала переписку з Ната­лею…

В Азербайджані рідко коли жінка розлучається і вдруге ви­ходить заміж. Гюллена розпові­ла, що навіть якби хотіла вдруге вийти заміж за азербайджан­ця, навряд чи їй би це вдалося. Місцеві чоловіки вкрай консер­вативні. Азербайджан вважа­ється світською країною, але з елементами шаріату (закони іс­ламського світу). Тут дуже стій­кі традиції і звичаї. Формально жінки і чоловіки мають однакові права. Але в житті це не зовсім так. Те, що дозволено чолові­кам, жінкам зась. Чоловік може мати безліч коханок, їх кількість залежить лише від розміру його гаманця. А ось розлучена жінка в уяві чоловіків — бракована. За­між таку навряд чи візьмуть.

Так було донедавна, поки не розлучилася старша донь­ка президента країни Ільхама Алієва — Лейла. 2015 року, після дев’яти років шлюбу, офіційно розлучилася зі своїм чоловіком — відомим співаком і заможним бізнесменом Еміном Агаларо­вим. Цю новину Лейла Алієва повідомила через свою сторінку в Інстаграм.

Президентська сім’я взагалі ламає стереотипи. Попри те, що більшість чоловіків переко­нані, ніби місце жінки — в хаті, біля баняків і дітей, президент країни 2017 року призначив свою дружину Мехрибан Аліє­ву — дуже гарну та ефектну жін­ку — першим віце-президентом Азербайджану. Це було як грім серед ясного неба. Крім того, Мехрибан має чимало титу­лів і посад. Вона депутат Міллі Меджлісу (парламенту) Азер­байджану, керівник робочої гру­пи з азербайджано-французь­ких міжпарламентських зв’язків, президент Фонду Гейдара Аліє­ва і Фонду друзів культури Азер­байджану, президент Федерації гімнастики Азербайджану, по­сол доброї волі ЮНЕСКО, ООН, Організації ісламської співпраці (ОІК) та Ісламської організації з питань освіти, науки і культури. Часу на «кухню, дітей і церкву» у неї точно немає.

Але офіційне розлучення президентської доньки суттєво не впли­нуло на архаїчне ставлення чоловіків до розлучених жінок. Я спеціально опитала кіль­кох місцевих чоловіків, серед яких були і дуже молоді (наприклад, офі­ціанти), чи одружили­ся б вони з розлученою жінкою? Усі як один від­повіли, що ні. «А якщо б це було кохання усього вашого життя?» — допи­тувалась я. Все одно від­повідь категорична — ні. Пояснення просте: якщо жінка подала на розлу­чення, то вона, а не, скажімо, чоловік, який має коханку, є причиною розпаду сім’ї. Тобто азербайджанські чоловіки свя­то переконані, що жінка має примиритися з адюльтером свого «благовірного» заради збереження сім’ї. Бо сім’я — це святе.

Багатоженство в Азербай­джані офіційно заборонене, але трапляються випадки, коли чоловік має одну офіційну дру­жину, а з другою взяв шлюб лише в мечеті, тобто отримав відповідний «папірець» не від державних органів, а благосло­вення і відповідний «документ» від мулли. Офіційна дружина зазвичай знає про другу жінку свого чоловіка, і це вже її вибір — змиритися чи розлучатися.

Ще однією причиною нега­тивного ставлення до розлуче­них жінок є звичайний егоїзм азербайджанських чоловіків. Вважають себе пупом землі, царем і богом, тому хочуть бути першими і єдиними…

Розлучення — це ще й ганьба перед численною родиною, пе­ред батьками. В Азербайджані справжній культ батьків, а літні люди дотримуються усіх дав­ніх традицій і звичаїв. Оскільки країна все-таки світська, су­часна молодь сама собі обирає пару. Тобто такого, що батьки вибирають дружину синові чи чоловіка доньці, вже майже не­має. Майже, бо у глухих селах таке ще трапляється. Але вкрай рідко.

Шлюб дітей вважається чи не найважливішою подією в жит­ті родини. До нього готуються ледь не з народження дитини, відкладають гроші. Батьки мо­лодого зобов’язані забезпе­чити молоду сім’ю квартирою. Якщо не можуть купити їм жит­ло, то мають оплачувати орен­ду квартири. Батьки молодої мають цю квартиру повністю обставити меблями — від ки­лимів до холодильника. Відтак перші п’ять-десять років життя подружньої пари їм не треба нічого суттєвого купувати, жи­вуть на всьому готовому.

Фінансово допомагає і ро­дина, скидаються хто скільки може: хтось дає у «фонд май­бутньої сім’ї» тисячу доларів, хтось 300. Залежить від ступе­ня спорідненості, ну і можли­востей. Якщо в родині є дуже заможні люди, можуть подару­вати машину або іншу коштовну річ, якої молода сім’я потребує. Якщо є старший брат, то, як правило, він за свої кошти ро­бить весілля молодшому брату.

Раніше, ще років 10−15 тому, весілля в Азербайджані трива­ли мінімум три дні, максимум тиждень. Зараз так не гуляють. Зазвичай, як і у нас, один день у ресторані. Цікавилися, скільки коштує відгуляти весілля, ска­жімо, на двісті осіб. Тут рідко коли бувають весілля, де мен­ше, ніж 200 гостей, зазвичай — 300 і більше. Вартість зале­жить від можливостей родини, від рівня ресторану. Є весілля, які вкладаються у шість-десять тисяч доларів. Є такі, що ви­трачають сто тисяч, а є й багачі, яким мільйона не шкода. Да­рують переважно гроші. Сума визначається за вартістю гостя на забаві. Якщо гостина одного запрошеного обходиться у рес­торані, скажімо, у 30 доларів, то має подарувати не менш ніж 50. Якщо друг подарував 100 дола­рів, то коли буде весілля цього друга, не можна пода­рувати йому менше. Це якщо йдеться про дру­зів. Родина, звичайно, дарує більше.

Молодий чоловік, який мені це розпові­дав, казав, своїм дру­зям він дарує на весіл­ля 300 доларів, якщо одружується хтось із родини, — 600−800. А якщо має молодшого брата, то його обов’язок про­фінансувати весілля брата. Сам він ще не одружений, хоч йому вже 28, каже, що має у запасі п’ять років. Має ді­вчину. Запитую, скільки на неї витрачає. Хлопець працює у туристичній фірмі, на місяць заробляє 600 доларів (серед­ня зарплата в країні — 300 до­ларів, мінімальна — 90), часом має додатковий підробіток, тоді може мати тисячу доларів, але не кожен місяць. На кохану витрачає 300−400 доларів на місяць. Купує квіти, запрошує у ресторан, якщо дівчина захоче відвідати СПА-салон, оплачує процедури, платить за таксі, щоб не їхала в метро, часом може подарувати золоту при­красу. Але дуже дорогі пода­рунки дівчатам, з якими зустрі­чаються, зазвичай не дарують. Коштовні подарунки дарують дружинам.

Під кінець нашої розмо­ви хлопець зітхнув і сказав: «Останнім часом молодь у на­шій країні стала дуже спожи­вацькою, хоче одразу все мати — гарну квартиру, круту машину, дорогий годинник, брендовий одяг. І все їм мають забезпечи­ти батьки. Раніше вважалося, найкращий подарунок від бать­ка — освіта і виховання, а тепер — квартира в центрі міста на 200 квадратних метрів чи машина останньої моделі. Це непра­вильно. Як тільки відходимо від релігії, втрачаємо сенс життя».

Отже, у мене склалося двояке ставлення до азербайджанських чо­ловіків. Я зрозуміла, що, з од­ного боку, вміють гарно зали­цятися до жінок, але при цьому люблять напустити туману та вважають, що зраджувати дру­жину — це нормально, і вона мусить з цим змиритися. З ін­шого боку, жінку не визнають за рівну, звикли доміну­вати, тобто чоловіки владні, а часом деспотичні.

Але остаточну крапку у став­ленні до азербайджанських чоловіків поставив випадок. Коли ми поверталися в Украї­ну, в аеропорту Гейдара Алієва одна журналістка з нашої групи (а група була повністю жіночою — 10 журналісток) біля стійки реєстрації зустріла знайомого — сумського бізнесмена, по­чесного консула Азербайджа­ну Афгана Салманова. Він тим самим рейсом летів із Баку до Києва. Коли дізнався, що група українських журналісток була у Баку в той самий час, коли і він, дуже засмутився, сказав, що якби знав, то запросив би нас у гарний ресторан, показав Баку. Коли ми вже пройшли реєстра­цію і очікували на посадку, Аф­ган Фаганович запросив нас на вечерю у ресторан аеропорту. Але ми відмовились, було якось незручно. Тоді сказав, що через кілька хвилин підійде до нас. І справді, через п’ять хвилин з’явився з десятьма пакетами з дьюті-фрі й кожній зробив подарунок на пам’ять. У пакеті був азербайджанський коньяк і коробка з пахлавою. Ось такі вони, азербайджанські чолові­ки. Вміють не лише туману на­пустити…