Конституція на побігеньках

Якби «достойники» так виконували Основний Закон, як його перекроюють

Якби для ухвалення змін до Основного Закону потрібна була не конституційна, а проста більшість голосів у парламенті, День Конституції ледь не щороку перейменовувати довелося б. Точніше, доповнювати припискою, свято якої саме Конституції відзначатимемо. Був би День Конституції імені Порошенка, Тимошенко, Яценюка, Тягнибока…

Або дні «пронумерованих» Конституцій, де номер означав би дату ухвалення змін до Основного Закону. У своїх «конституційних» експериментах українські політики нагадують пластичних горе-хірургів, яким би щось відрізати або кудись пришити, незалежно від того, чи потрібно це пацієнтові. Там ліпосакцію повноважень зробити, тут, навпаки, — владного жирку підкачати. Одним — парламентський профіль України подавай, іншим — президентський, третім — щось середнє…

У свої 22 роки українська Конституція вже три масштабні хірургічні втручання пережила. 2004-го, після «імплантації» в Основний Закон так званої політреформи, з президентсько-парламентської Україна стала парламентсько-президентською республікою. 2010-го імплант прибрали — за велінням Конституційного Суду і хотінням президента Януковича, якому кортіло кучмівських повноважень. Через чотири роки — знову «конституційна» операція, щоб повернути парламентсько-президентську республіку. Але і на цьому не зупинилися. Які тільки «оздоровчі» процедури не пропонують — від ін’єкції префектами і гірчичників з двопалатним парламентом до канцлерських примочок.

Перед інавгурацією чергового президента булаву не від пилюки протирати, а стерилізувати треба. А то на ній аж кишать бацили — збудники «конституційної сверблячки».

Нинішнього Гаранта підступна зараза теж не оминула. Ще першу стоднівку у президентському кріслі не досидів, як вже з «пакращеннями» до Конституції поквапився. Взявся повноваження балансувати. Та як не тасував гирки на шальках парламенсько-президентських терезів, все одно президентський крен виходив. Кадровою новеллою про «автономне» (без згоди парламенту) звільнення генпрокурора, голови СБУ й очільника Нацбанку Петро Порошенко не обмежився. Під шумок децентралізації запропонував нововведення у регіонах. Губернатори, мовляв, — вчорашній день, потрібні префекти. Ініціативу критики розцінили як спробу президента узаконити своїх «смотрящих» на місцях, наділивши їх ще й прокурорськими функціями. Про яку децентралізацію, мовляв, йдеться, якщо, відмовившись від губернаторів, Банкова знову розставить всюди своїх наглядачів? Та ще й з нагайками, якими можна і територіальні громади шмагати, й органи місцевого самоврядування. У запропонованих змінах до Конституції прописали право префекта зупиняти дію актів місцевого самоврядування (з одночасним зверненням до суду), якщо запідозрить у них протизаконність чи невідповідність Конституції. З нашими «незалежними» і «непідкупними» судами у такий спосіб можна заблокувати будь-яке рішення на місцях…

На Банковій від звинувачень у насаджуванні «смотрящих» відхрещувалися, запевняючи, що не про розширення президентських повноважень клопочуть, а за законність і державну безпеку дбають. Префекти, мовляв, будуть «очима держави», які стежитимуть, аби органи місцевого самоврядування не виходили за межі законів і своїх повноважень.

Цією ж благою метою «адвокати» новацій виправдовували і прописане у законопроекті право президента призупиняти повноваження голів громад і місцевих рад (у разі ухвалення ними рішень, які суперечать Конституції чи загрожують державному суверенітету, територіальній цілісності або нацбезпеці) з призначенням тимчасового державного уповноваженого (читайте — введенням прямого президентського правління). У разі підтвердження конституційною Фемідою президентських підозр про антиконституційність ухваленого акта винуватців попросять з речами на вихід. Далі — дострокові вибори голови громади чи депутатів відповідної місцевої ради.

Голоси для попереднього ухвалення цього президентського проекту змін до Конституції у парламенті знайшлися. Той день, 31 серпня 2015 року, залишився багряною датою у календарі. Верховна Рада засідала в облозі. Ні, вуличний протест сколихнули не «доцентралізаційні» лазівки у законопроекті, а прописаний у перехідних положеннях пункт щодо ОРДЛО. Про те, що здійснення місцевого самоврядування на цих територіях визначається окремим законом. Побоювання, що у такий спосіб у Конституції намагаються прописати гарантії особливого статусу для окупованого Донбасу, викликали протестну бурю, яка вилилася у кровопролиття під стінами парламенту. Тоді від вибуху кинутої з натовпу гранати загинули четверо нацгвардійців, десятки отримали поранення.

Після тих подій скандальний законопроект відклали у довгу шухляду, попередньо «підкоригувавши» Конституцію. Для фокусу у нагоді став Конституційний Суд, який цілком конкретне визначення «наступна чергова сесія» зробив «розтяжним поняттям», дозволивши Верховній Раді винести законопроект для подальшого розгляду на будь-якій, а не на наступній (після ухвалення змін до Конституції у першому читанні) парламентській сесії. Змахлювали з благородною метою — щоб Захід задовольнити (не давши підстав для звинувачень України у зриві Мінських домовленостей — у частині гарантій особливого статусу для ОРДЛО) і час виграти. Ось тільки це далеко не екстрений виняток, коли Конституцію тлумачать не за буквою і духом закону, а під політичну диктовку. Причому у КС не переймаються, що одні і ті ж положення «читають» із точністю до навпаки. Так було з тлумаченням процедури формування парламентської коаліції (індивідуальне членство то припустиме, то — ні), висновками щодо депутатської недоторканності…

Подань щодо скасування парламентського імунітету вже стільки було, що ними можна стіни у КС обклеювати. Нагоди попіаритися на чутливій темі ні депутати, ні президенти не оминають. Ось тільки після висновків конституційної Феміди далі справа не йде: положення Конституції про недоторканних так і залишаються недоторканними. Чи знайдеться 300 голосів за остаточне ухвалення депутатського чи президентського законопроекту щодо скасування парламентського імунітету (обидва КС визнав конституційними) — питання радше не на засипку, а риторичне.

Хоча, зважаючи, що на носі — вибори, над продовженням показухи можна помізкувати. Тим паче, що президентський законопроект передбачає скасування недоторканності з відстрочкою — лише з наступного парламентського скликання (з 1 січня 2020 року). Ну чому б народ революційним рішенням не ощасливити?! Не зі себе ж недоторканність зніматимуть. А там, глядиш, у наступному скликанні можна буде «взад» імунітет вернути. Конституція ж для наших «достойників» не залізобетонна, а пластилінова.

Ліплять її кожен на свій лад. У «Народному фронті» носяться з ідеєю послаблення президентських і посилення прем’єрських повноважень. Тільки не тому, що про ефективний владний баланс в інтересах країни дбають. До інстинкту самозбереження прислухаються. А він підказує, що із нульовими шансами на президентських виборах Яценюкові і його «штаб-фронтовикам» варто стелити сіно під парламентські перегони. Якщо пощастить, можна і за прем’єрське крісло поторгуватися — зміцнене повноваженнями.

Здавалося б, це маразм — підбивати на реформу з обрізанням президентської влади Порошенка, який зі шкіри лізе, аби зберегти булаву ще на п’ятирічку. Ну хто рубатиме сук, на якому і далі сидіти збирається? Тільки збирається не означає, що сидітиме. Звідси — і для Порошенка мотивація задуматися про послаблення президентських повноважень… Але виглядає на те, що зі сценарієм від Яценюка і Ко вже прострочили. Перекроїти Конституцію (для чого потрібно дві сесії) до президентських виборів, якщо і надумають, то не встигнуть.

Поки на Банковій мізкують, як не допустити перемоги жінки з косою, та запевняє, що двома руками за повне обрізання — аби не те що повноважень, а взагалі президентського крісла не залишилося. Треба, каже Тимошенко, переформатувати Україну у парламентську республіку… канцлерського типу. «Голосуючи на виборах за партійний список, люди одночасно обиратимуть і партію, і майбутнього канцлера. Коли перемагає партія, ніхто не може витягнути з-під стола невідомого кандидата у канцлери, узгодити його з олігархією і показати народу. Нам потрібна сильна та дієва влада», — рекламує свої канцлерські новели Тимошенко.

Тільки наївно було б думати, що «леді Ю» альтруїсткою стала. Зовні план красивий, але нечистий глибше криється — у деталях. «Можливо, я буду останнім президентом, якого ви оберете. Але після того, як цей план (про повне перезавантаження Конституції під канцлерську Україну. — „ВЗ“) стане реальністю, зможете всенародно обрати канцлера», — заявила Тимошенко.

Кого і з якими повноваженнями вона канцлером бачить, тричі вгадувати не треба.

Цікаві факти з «біографії» української Конституції
  • Із колишніх радянських республік Україна ухвалила нову Конституцію останньою.
  • З 1990 по 1996 рік було запропонован основного Закону.
  • День Конституції — єдине державне свято, закріплене у самій Конституції. Згадка про нього міститься у прикінцевих положеннях.
  • У тексті Конституції — 14 461 слово. Найчастіше фігурують три — «Україна» (451 згадка), «стаття» (292) і «рада» (246).
  • Наймініатюрніший примірник Основного Закону має розміри 21×32 мм. 160 аркушів тексту не надруковані, а написані вручну — індійською тушшю. Літери з міліметр заввишки. На створення цієї міні-Конституції, яка зберігається у столичному Музеї книги і друкарства, знадобилося два місяці.