«Купиш собі нормальний протез, черевики, ще й бігати будеш!»

Вражаючі історії бійців та спортсмена, які живуть з протезами.

У Києві відбулася презентація другої частини соціального мультимедійного проекту «Переможці», організаторами якого є ТСН і журнал VIVA!. У кадрі проекту — люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу. Журналіст «ВЗ» познайомилась з учасниками проекту та поцікавилася, як протез змінив їхнє життя.

«У голові промайнуло: «Далі тобі жити без ніг»

Анатолій Горбенко.

Анатолій Горбенко, 38 років. Живе у Сумах, родом із Закарпаття. Одружений, виховує доньку

«Коли почалася війна, разом зі своєю бригадою працював будівельником у Маріуполі. Побачив «опору» «русского міра» в травні 2014-го. Я їздив містом на велосипеді і спостерігав, хто ж захоплював місцеву владу. То були «деньки», почорнілі від спирту алкаші з новенькими триколорами, яких підвозили на автобусах. «Деньки» — бо таких «пролетарів» на будівництві беруть хіба на одноденну брудну роботу... Записався у батальйон «Донбас». Удома лишилися дружина та шестирічна донька. Мама довго не знала, де я. Питала іноді під час розмов телефоном, що це так бухкає. Казав, що вантажівка проїхала, бо для неї був на заробітках у Києві. Для себе ж вирішив, що залишуся на війні до кінця. Думав, кінець настане за пару місяців».

Анатолій брав участь у боях за Попасну, Первомайськ, Іловайськ. Пережив полон у Донецьку. «У червні 2016-го я отримав поранення у Мар’їнці. Вечорами ходили на розвідку в «сіру» зону. Побачили ворожий блокпост. Хотіли взяти СПГ (станковии протитанковии гранатомет) і розлупасити його. Дорогою зустріли місцевого — може, він і маякнув про нас. Бо майже одразу спрацював керований фугас. Вибухнуло зліва. Я упав. Подивився на ноги. Їх не було. У голові лише промайнуло: «Далі тобі жити без ніг». У Дніпрі, в реанімаціїї,  уже більш-менш оговтався. Поруч була дружина. Доньці боялися сказати. Згодом пояснили, що в татка більше немає ніжок, але зроблять нові. Вона дивилася, а тоді спитала, чи можна замовити рожевого кольору. Почав маневрувати: мовляв, я ж хлопчик, чому рожеве? Дитина погодилась».        

Перші кроки давалися нелегко. «Мені встановили у Києві сучасні австрійські протези. Зараз вони обклеєні наклейками з мультфільму «Танчики», які наклеїла донька. Опанувати себе і навчитися ходити допоміг учасник проекту «Переможці» Олександр Чалапчій (також не має двох ніг). Кажуть, за рік-півтора після протезування зможу ходити без милиць. Поки що навіть вибратися кудись недалеко — ціла пригода. Але власним прикладом хочу показувати людям із ампутаціями, що життя не закінчується».

«Навіщо тобі ця хвора нога? Викинь її та живи повноцінно!»

Андрій Демчук, 29 років, Львів. Одружений.

Фехтувальник, кандидат технічних наук, заслужений майстер спорту України. Свою перемогу на XV літніх Паралімпійських іграх Андрій присвятив українським воіїнам, зокрема, двом друзям, які загинули в АТО.

«Я з дитинства мав ваду. Одна нога була більша за іншу. Потім почалися ускладнення, які не давали повноцінно жити. Не міг ходити, нога була суцільною раною. Вирішили провести ампутацію. Мені було майже 19 років. Прийшли з мамою на обстеження до чергового лікаря, який сказав: «Навіщо тобі ця хвора нога? Викинь її та живи повноцінно! Купиш нормальний протез, черевики, ще й бігати будеш!». Добре пам’ятаю день після ампутації. То був єдиний раз, коли я вичавив зі себе скупу чоловічу сльозу».

«Уже за півроку після ампутації, навчаючись у Львівській політехніці, почав тренуватися. З часом фехтування витіснило роботу. Неможливо робити багато речей одночасно і якісно. Спорт переміг, адже він уже давно став невід’ємною частиною мого життя. У 2015 році захистив дисе­ртацію і у разі потреби зможу працювати за фахом».

«У червні цього року буде 10 років, як я після ампутації почав займатися спортом. Щодня тренуюся, щонайменше чотири години. У періоди важливих змагань буваю вдома тільки для сну. До Паралімпіади в Ріо готувався дев’ять місяців і за цей час був удома лише 62 дні».

«Інколи здається, що ампутація — це щось смертельне. Але це не кінець. Це тільки початок нового життя. Моє теперішнє життя сповнене позитивом».

«Встав і побіг зі спортивним протезом»

Сергій Романовський.

Сергій Романовський, 26 років, Львів.

Одружений, виховує сина. Капітан 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Отримав поранення під час ближнього бою у Луганській області восени 2014 року. Сергій відстрілювався зверху на БТРі, і йому затиснуло ногу між двома бойовими машинами.

«Усвідомлення того, що сталося, у той момент не було, однак був больовий шок. Я бачив, як моя нога звисала на невеликому шматочку шкіри.

У шпиталі почав займатися спортом. Вправи виконував просто на лікарняному ліжку. Вперше моє тренування на камеру зняв Олексій Мочанов. Побачив, як займаюся, зафільмував і виклав в Інтернет. Відео стало мотиваційним для інших хлопців, які також отримали важкі поранення в АТО. Зараз ми з Олексієм продовжуємо спілкуватися, а ще він познайомив мене з Андрієм Оністратом, якого часто називають бігаючий банкір. Андрій тренує мене. Завдяки Володимиру Кличку півроку тому отримав спортивний протез. Встав і побіг із ним вже після першої примірки. Проте не думайте, що це все просто дається, — мені вдалося, адже я постійно займаюся й тримаю себе у непоганому фізичному стані. Біг на спортивних протезах — дуже складна справа. Чи падав я зі спортивним протезом? Падав, і не раз. Люди зі здоровими ногами теж можуть впасти... Зараз працюю науковим співробітником в Академії Сухопутних військ. Паралельно навчаюся у Львівському інституті банківської справи за спеціальністю «бізнес-менеджмент» та в Інституті державного управління у Брюховичах. Продовжую активно займатися спортом. До Паралімпійських ігор у Токіо ще є час. Сподіваюся виступити у триатлоні. Є речі, які після ампутації ще не встиг здійснити. Наприклад, не стрибав із парашутом. До поранення мав 74 стрибки, після — тільки планую стрибнути».

Фото прес-служби каналу «1+1»