Самотужки ремонтують зруйноване житло і вчать українську мову

Краматорськ, який три місяці був під владою проросійських бойовиків, наповнюється українським духом

 

м. Краматорськ, Донецька область

 

Краматорськ — столиця північного Донбасу — упродовж трьох місяців минулого року перебував під владою бойовиків із самопроголошеної «ДНР». Нині місто потопає у синьо-жовтій символіці. На краматорських вулицях постійно впадає у вічі військовий камуфляж. Про обстріли нагадують сліди від осколків на стінах багатоквартирних будинків та руйнування на околицях міста. Усі розмови тут зводяться до однієї фрази - «Лиш би був мир».

«У церкві провели обшуки, розпитували сусідів. Ніхто мене не здав»

З Києва до Краматорська курсують два потяги. Їду ранковим «Інтерсіті». До війни кінцевою зупинкою був Донецьк, сьогодні — Костянтинівка, за 70 кілометрів від окупованого обласного центру. На краматорський вокзал прибуваю о 12.30. Ціни у місцевому супермаркеті такі ж, як і у Києві. Хіба вибір дещо скупий.

- Малый бизнес возвращается в город, - розповідає дорогою до готелю «Краматорськ» таксист Саша. - Здесь же отжимали все, убивали. Разбомбленное жилье люди ремонтируют за свой счет. Знакомый потратил 64 тысячи гривен, государство возместило ему только 2. Еще и налог сняли...

Зустрічаюсь з деканом Краматорського деканату Української греко-католицької церкви, військовим капеланом Василем Іванюком. Священик родом із Турківського району на Львівщині. Переїхав на Донбас у 1992 році. Збудував у регіоні сім церков.

- На початку війни парафії чотирьох наших отців в Артемівському районі та Костянтинівці опинилися в окупації, однак своїх вірних священики не покинули, - каже отець Василь. — До мене теж навідалися «ополченці». Витягнули з машини, поставили під приціл. Я не розгубився. Хлопці, кажу, я 22 роки живу на Донбасі, збудував сім храмів, два будинки і виховав чотирьох дітей. Хто з вас зробив більше за мене - хай вистрелить. Знизали плечима, розвернулись і втекли. Навіть машини не чіпали.

Після цього випадку священик машиною з львівськими номерами не виїжд­жав. Позичав у сусіда «Москвича». Під час окупації міста вивозив сім’ї, над якими нависла загроза арешту.

- Зателефонував якось чоловік, який був активістом краматорського Майдану, - продовжує отець Василь. - У нього в хаті щойно відбувся обшук. З жінкою і донькою зайшли в гості до кума — і це їх врятувало. Погодився їх вивезти. Всю дорогу молився, переживав так, що коліна тряслися. На блокпосту стояли чеченці.

- Ви щось їли сьогодні? — боязко запитую двох дебелих чоловіків у військовій формі.

- Нет, а что?

- Візьміть, купіть собі щось, - простягаю 50 гривень.

- Это евро? — перепитує один з них, уважно роздивляючись купюру.

- Євро, євро, - відповідаю схвально.

- Хорошо, езжай.

В отця Василя Іванюка схожих історій — десятки. Вивозив з окупованих територій і проукраїнських активістів, і священиків, і юнаків, яким прийшли повістки в армію «ДНР». За два тижні до звільнення Краматорська отцю Василю зателефонували із захопленої терористами Слов’янської СБУ. Невідомий повідомив, що священик потрапив у списки на арешт.

- Я миттю зібрався і виїхав, - каже священик. — Наступного дня у церкві, в якій відправляю, відбувся обшук. Потім приходили ще тричі, розпитували сусідів. Ніхто не здав, хоч більшість — невіруючі.

«Храм «виріс» за 2 дні. Місцеві були шоковані»

Церква Святого Іллі розташована неподалік центру Краматорська. Ділянку під будівництво отець Василь придбав за 10 тисяч доларів. До того тут збирались місцеві наркомани. Коли почали заливати фундамент храму, на подвір’ї зібрали два відра шприців.

- Церкву зводили з дерева у мене в селі. Я живу у приміській зоні, - розповідає священик. - Конструкції частинами завезли на ділянку у Краматорську і склали храм за два дні. Місцеві і чиновники були шоковані. Думали, що я будуватиму хату, а «виросла» 18-метрова церква. Штрафи сплатив, але храму руйнувати ніхто не посмів. Місцеві раділи, бо ми облагородили територію і «накрили» притон.

Храм від обстрілів потерпав двічі. Спершу бойовики з порога церкви пересувним мінометом обстріляли позиції сил АТО у краматорському аеропорту. «Відповідь» українських військових не забарилась — осколки посікли деревину, повибивали вікна. За кілька днів храм обстріляли ворожі «Гради». Цілили по летовищу, але промахнулись. Снаряд пошкодив дах, розбив захристію. Постраждали і навколишні будинки.

Після звільнення міста отець Василь організував при церкві волонтерський пункт. Разом з місцевими активістами допомагав солдатам і вимушеним переселенцям. Віднедавна очолює краматорське відділення благодійного фонду «Карітас». Також бере участь у програмі СБУ «Повертайся додому». У її рамках повертаються на підконтрольну територію України громадяни, які добровільно відмовилися від участі у так званих «ДНР/ЛНР». Йдеться, ясна річ, про осіб, які не брали участі у вбивствах чи інших тяжких злочинах. За останні місяці, після перевірки правоохоронцями та вироку суду, до своїх родин повернулось понад 60 колишніх учасників бандформувань.

«Мои дети будут пацифистами»

37-річний Олександр на зустріч у центральному парку Краматорська приходить у супроводі співробітниці Служби безпеки України. Він — колишній командир одного з підрозділів бандформування Ігоря Гіркіна (Стрєлкова). Одягнений у поношені «адідасівські» штани, зачовгані мешти і довгу «шкірянку». В руках — цигарка. Фотографуватись відмовляється. Каже, на «тій» стороні його вважають зрадником.

Сепаратист Олександр вирішив добровільно здатися СБУ.

- Пошел добровольцем в армию “ДНР”, когда узнал об обстрелах Славянска, - розповідає Олександр. - Судя по телеку, там должен был быть новый Сталинград. Боялся, что ВСУ дойдут до моего дома. Видел Одессу, как там людей жгли, видел, что творилось на Майдане... Когда поехал в Славянск, увидел иную картину: разрушения были, но не катастрофические. Записался в ополчение Стрелкова. Стоял на блокпостах, рыл окопы, руководил инженерным отделением. Позже перебрался в Донецк. Услышал от дяди о программе СБУ «Вернись домой» и решил ею воспользоваться.

- Що спонукало до такого рішення?

- Понял, что эта война никому не нужна. В ней нет смысла. Люди сидят наверху и смеются над тем, как мы убиваем друг друга. Мог бы остаться и на стороне “ДНР”, но у меня здесь семья, маленький ребенок. Соскучился по родным. Поэтому я с поднятыми руками пошел на украинский блокпост. Попросил у военных, чтобы меня сдали СБУ. Такого приема не ожидал. Меня не били, не унижали. Следствие продолжается, прохожу различные проверки.

В Олександра дві освіти — будівельна і фінансово-економічна. Другу через війну закінчити не вдалося. Чоловік досі мислить штампами і стереотипами. Вважає, що Україна і Росія — братні народи, з пересторогою ставиться до Заходу і Америки, де ніколи не був. Але твердо усвідомив, що війна — не метод вирішування конфліктів, і брати в руки автомат більше не збирається. За словами чоловіка, повернутись додому прагнуть багато бойовиків. Їх втомила вій­на. Але бояться, що доведеться сидіти у в’язниці.

- Як виховуватимете своїх дітей? — запитую на прощання.

- Они у меня будут пацифистами, - відповідає, не вагаючись.

«Хочу мислити українською»

Артем Шевельов записався на курси української мови після відвідин Києва.

Краматорськ звикає до мирного життя. Одним із найпопулярніших місць проведення дозвілля серед молоді стала «Вільна хата» - платформа, де проводять майстер-класи, зустрічі з відомими людьми. У невеликому приміщенні є бібліотека з творами сучасних авторів, безкоштовний Інтернет. Тут діє велопрокат і навіть є невеличкий хостел.

- Це своєрідний вільний університет, - розповідає 23-річний краматорець Микола Дорохов, координатор «Вільної хати». — Приїжджають відомі лектори, як-от Ярослав Грицак, Ірена Карпа, Артем Полежака. Спілкуємось у невимушеній атмосфері. Часом переглядаємо фільми, проводимо дискусії на різні теми, слухає­мо музику. Вхід вільний, тож приходить чимало місцевих — від школярів до пенсіонерів.

Неподалік «Вільної хати», у бібліотеці, відкрились курси української мови. Охочих вивчати солов’їну наразі небагато — кілька десятків. Викладач Оксана Муравльова родом з Ясинуватої на Донеччині. Зарплати не отримує. Каже, «працює для душі».

- Донедавна я ніколи не перебував в україномовному середовищі, - розповідає 29-річний Артем Шевельов. Чоловік після війни переїхав на роботу у Краматорськ. Сам зі Слов’янська. — Приїхав якось до Києва, підслухав, як спілкуються українською тамтешні школярі. Сподобалось: милозвучно, дзвінко. Загорівся бажанням вивчати українську, мислити нею. Так і опинився на курсах.

Після вечері з колегою в одному з кафе Краматорська просимо офіціанта принести наш рахунок. Спілкувались з ним українською. Забираємо решту, залишаємо чайові і повертаємось в готель. Дорогою перекладаю «двадцятку» у гаманець. На купюрі помічаю напис, акуратно виведений синім фломастером: «Фашизм не пройдет»…

Проект реалізується ГО «Телекритика» у партнерстві з Товариством польських журналістів у рамках Польсько-Канадської Програми Підтримки Демократії за підтримки програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD).